Archive of Our Own

Гоб прокинувся о сьомій сорок у стані, в якому можна лише голосно зітхати, кректати й інстинктивно добиратися до літра кави, аби залити його у себе. У нього сьогодні було дві пари (лекція у першого курсу, семінар у прикольних магістрів), а потім перевірка інвентаризації, підпис документів, які він вже відкладав не те що би дорослу кількість часу, декілька важливих імейлів до його поставщиків, а також перевірка есеїв першого курсу (іншого, але ці діти ще гірші).

Від цього ментального списку зітхати, кректати й повзти до кави хотілось ще більше.

На диво, навіть якщо тобі шістсот з чимось років, ранки все ще були дуже тяжкими. Вони ніколи не стають легшими. Якось, ті стають тільки гіршими. І кава, чомусь, з століттями теж — але Гоб все одно обожнював ту точно трошки пересмажену фільтр-каву, яку купував у магазині під домом.

Він влив у себе рідину зі надлюдською швидкістю (або людською, але відтренованою протягом шести століть), вилетів з будинку, на ходу одягаючи свою улюблену сумку через плече, і побіг до кампусу.

Перший курс виглядав гірше, ніж Гоб себе відчував (виглядав він завжди добре, тому що за шість століть легко вчишся причепурюватись за три з половиною секунди з єдиним підручними засобами у вигляді рук та води — і, якщо повезе, навіть чистої). Чоловік увійшов у авдиторію з широкою посмішкою і привітався. Студенти зітхали, кректати і точно хотіли кави. Ґадлінг з задоволенням переніс би їхню лекцію онлайн, якщо б не мав магістрів авдиторно відразу після цих бідних-бідних неотесаних дітей.

Чоловік вважав себе адекватним викладачем. Він любив жартувати зі своїми студентами, виводити їх на дискусії. Тільки тому, що він особисто прожив дуже велику частину історії, не значило, що його бісили діти, що її "не знали" — боже, у сімнадцятому столітті йому було більше, ніж все одно на абсолютну монархію нескАінченної кількості Людовиків. Їхні обговорення скоріше нагадували Гобу старі часи, коли він сидів у тавернах, салонах і театрах з друзями й складав матерні віршики про Генріха Восьмого. Це було весело.

Ґадлінг не хотів, щоб його студенти знали історію — але не говоріть це його завкафедри, бо той і так не те що має сильні любовні почуття до "містера Ґадлінга" (він професор, взагалі-то! і він витратив дуже багато часу на його докторат, бо, виявляється, навіть якщо ти бачив Англію чотирнадцятого століття на власні очі, це не вчило тебе автоматично оформляти усі посилання й титулки, формувати адекватні гіпотези, і, головне, шукати якісь джерела окрім "я там був"), — він хотів, щоб його студенти розуміли, наскільки історія цікава, смішна, іноді до реготіння абсурдна, страшна, жахлива, але, що найголовніше — скільки там усього того, що не вартувало би повторювати.

Гобу знадобилось дуже багато часу, щоб вгамувати своїх магістрів, які по черзі змагались, хто згадає найбільше епітетів щодо Цезаря, коли це перейшло в творче завдання "спародуй сатиричні вірші Катулла". З пар він вийшов у прекрасному настрої, перекусив у їдальні університету, відсидів у своєму офісі відведені на це дві години (впродовж яких він прокрастинував перевірку есеїв перечитанням Катулла, бо чому ні? У всьому винуваті магістри), попліткував зі своєю колежанкою, а потім заскочив додому залишити речі й пошкандибав до Нового Трактиру.

Тепер він нечасто туди приїзжав. Все-таки, взагалі важко було поєднувати управління маленьким бізнесом і вчителювання, тому в керуванні пабу він грав мінімальну роль, приймаючи лише найважливіші рішення — а скоріше, просто схвалюючи ті рішення, які приймала Роза, його замісниця. Однак, Роза вирішила звільнитися й переїхати зі своєю дівчиною за місто, тому, поки заміна шукалася, роботи трошки додалося, як і візитів до установи.

Він пив чай і працював. У перервах між написанням усіх імейлів, перевіряв роботи першого курсу (Не так погано, як було минулого разу. Набагато менше води й відсилок на ТікТок).

Близько восьмої години, коли народу було вже забагато, щоб робити якусь роботу в пабі спокійно, він спакувався, махнув бармену на прощання, та направився додому.

Це була середина жовтня. Сімнадцяте, якщо бути точним. Увечері холод починав забиратися під одяг і кусати шкіру. Небо було хмарне, беззіркове, але навколо все ще було видно розквітаючі листочки дерев, освітлені лампами й вивісками.

Він підходив до свого будинку знайомою дорогою. Та не була ні широкою, ні вузькою, ні темною, ні світлою — та була звичайною дорогою. Отака дорога, що йде до звичайного будинка з середньостатистичною квартирою, повної непопраного одягу і творчого викладацького бардаку. Цією дорогою він йшов майже кожен день.

Гоб опішно крокував, сповнений якимись туманними, несформованими роздумами. День був хорошим.

Потім на цій звичайній дорозі чоловік побачив темну фігуру, що стрімко наближалась до нього. 

І потім ця фігура різким рухом вмазала Ґадлінгу чимось по голові.

***

Гоб прокинувся о сьомій сорок у стані, у якому можна лише голосно зітхати, кректати й інстинктивно добиратись до літра кави, аби залити його в себе. До того всього в нього ще жахливо розколювалась голова: лише вартувало йому відкрити очі та побачити світло, як він думав, що зараз виплесне назовні свої кишки, а мозок витече через ніс. Гобу довелось лежати ще декілька хвилин, намагаючись не віддати Богу душу. 

Коли він набрався сил встати й піти по таблетки, його зустріла пуста баночка Ібупрофену в аптечці. Чоловік вилаявся в голос і зрештою залив до рота просто літр води. Каву з таким станом було вирішено залишити на пізніше.

Він зібрався й вилетів з дому з куском тоста між губ. Чоловік запізнювався на власну пару (а їх у нього сьогодні було дві).

Перший курс виглядав приблизно так само, як Ґадлінг себе відчував. Він зайшов у авдиторію з посмішкою, просто тому що століття його життя навчили його завжди виглядати краще, аніж він себе почуває. Гріх було такою навичкою не користуватись.

Після початку пари, його головна нарешті перестала намагатись розірвати його мозок на багато частинок, а зморшки засіли в Гоба на лобі. Щось було не так. Відчуття неправильності не покидало його.

Він міг поклястись, що вже переживав цей день. Так, відчуття дежавю було знайомим усім, але відчуття дежавю не залишалось у людей на пару годин, хіба ні?

Коли його магістри з пародіювання Катулла перейшли на придумування образливих епітетів для усіх римських імператорів, хтось з студентів стурбовано поглянули на викладача.

— З вами усе добре, професоре Ґадлінге?

— Так-так. Я просто задумався над тим, як часто Катулл називав Цезаря содомітом.

Декілька студентів гиготнули.

— А ви фанат Катулла, професоре?

— Та ні, — відмахнувся він, — тільки… вчора перечитував.

Вчора, після цієї ж пари з магістрами. Де вони жартували десять хвилин про Цезаря. А потім він їх намагався зупинити.

Він не міг зрозуміти, що відбувається. Коли професорка Фаєрстоун, його колежанка і сусідка по офісу, удруге розповідала йому про розлучення їхнього завкафедри (Про яке він вже чув, його жінка знайшла собі коханця з кафедри біології. Проміняти історика на біолога — це ж жахіття! Хоча чого ще можна очікувати від викладачки біоетики?).

Він пообідав у їдальні — і навіть випив кави, — зайшов додому, пробігся до Нового Трактира, перечитав есеї, які він вже читав — щоправда, знайшов трошки більше помилок і неточностей, відписав те саме, що й вчора, партнерам, попрощався з барменом (той теж стурбовано спитав, чи все гаразд, і Гоб відповів, що в нього просто мігрень, що, в принципі, частково було правдою).

Ґадлінг спішно пересувався вулицею. Йому було навіть трошки жарко від такого активного руху. Клумбами попід дорогою було розкидане листя. Голова було сповнена мільйоном думок. Руки трясло від передчуття чогось надзвичайно поганого. Гоб швидкував повз магазини й будівлі.

Вулиця. Ні широка, ні вузька, ні світла, ні темна.

Ґадлінг зупинився на місці й розкрив рота. Оу. Вулиця.

Ззаду пролунали квапливі кроки, а потім була лише темрява.

***

Гоб прокинувся о сьомій сорок у стані… у жахливому стані.

Сьогодні в нього боліла спина. Він не міг згадати чітко, але, здається, йому хтось всадив у спину щось металічне та гостре. Біль у легенях підтверджував його гіпотезу.

Ґадлінг лежав на ліжку, дивлячись у стелю, і відчував у голові панічну пустоту.

Як слід було реагувати людині, яка тільки що усвідомила, що, здається, її два рази було вбито та й ще в якісь… часовій петлі. Гоб потягнувся за своїм телефоном і пробіг очима до дати. Текст показував сімнадцяте жовтня.

Часова петля! Як взагалі…

Він написав у чат з першокурсниками, що скасовує їхню пару. Написав магістрам, що повинен бути перенести їхній семінар. Лежав у ліжку та й дивися нагору.

Часова петля — це був порівняно новий концепт. Про нього почали говорили активно тільки в середині минулого століття, якщо не пізніше. "Кожен день відчувався, як минулий" — так, більш стара фраза (Гоб не сильно любив літературу, але чого тільки від надлишку часу не почнеш робити. А особливо, коли ти вирішив якось здобути докторат). Але сама ідея часу, який повторювався…

Можливо, це якась всесвітня помилка? Ну, не знаю, щось пішло не так у когось чи чогось, що там заправляє порядком усіх речей сущий і несущих, відбувся збій, а він як безсмертна — поки що — істота випадково залишила своє усвідомлення цієї помилки (поки що здавалось, ніби усі навколо не мали жодного поняття, що петля ця існує).

Ух, у Гоба починали закипати мізки. А якщо враховувати, що це був кільканадцятий пункт у речах, які робили сьогодні йому погано, то чоловікові починало бути шкода самого себе.

Звичайно, першим його рішенням проблеми було спроба залишитися вдома й подивитись, що станеться. Якщо він уже у часовій петлі, то може собі дозволити відпочинок, га?

Гоб обережно став, потягнувся, намагаючись уникати м'язів спини та грудей, поїв, поприбирав, почитав есеї, які не читав вчора (ну чи то сьогодні, але сьогодні номер два, а не сьогодні номер три). Чоловік намагався уникати паніки усіма можливими способами. 

Він подивився фільм. Відписав колежанці, що отруївся й тому не зміг прийти. Вислухав у трубці крики завкафедри про безвідповідальність містера Ґадлінга — ще раз, і з чуттям, він професор! — прочитав якусь мільйонну чернетку диплома його студентки, в останній момент вирішив не йти в магазин за продуктами (ух, ні, жодної вулиці сьогодні номер три) й всівся дивитись серіал про середньовіччя, щоб просто підняти собі настрій дивним уявленням сьогодення про ту епоху.

Останнє, що він почув, був звук розтрощеного вікна.

***

Гоб проснувся о сьомій сорок. Він перепрошував за такі вирази, але сука. Звичайно, не треба було навіть сподіватись, що це спрацює, одначе, ну, надія помирає останньою!

У той вечір Гоб помер у Новому Трактирі, у підвальному приміщенні, де зберігались продукти.

***

Гоб, знаєте, пройшов дві світові війни. І ще кільканадцяти локальних воєнних конфліктів. Його нерви були сталеві. Він помер вже двадцять три рази — боже, скоро буде місяць! — і зрозумів, що його починає охоплювати паніка.

Сьома сорок, у цей раз боліло все тіло. Він був вдома в профессорки Фаєрстоун, Емми, і вони пили коньяк. Гранітний стакан розбився в нього в руках у останній момент сьогодні номер двадцять три.

Він лежав у своєму ліжку і, знаєте, можливо, був на межі істерики, і, так, можливо, це були сльози на його очах.

Ґадлінг обожнював життя, він був закоханий у цей світ, у людство, скільки би болю й відчаю би не було у людях, в їхній головах — винахідливість, витримка, сталість; світло надії, яке ніколи не згасало. І він жив, щоб бачити світ навколо, досліджувати його, споглядати зміни у суспільстві, у людині, у Гобу самому. У нього забрали усе найцінніше оцією дурною, жахливою, нікчемною, остогидлою, їбаною часовою петлею!

Це було його особисте пекло. Це була ідеальна кімната тортур для Гоба Ґадлінга ( професора Гоба Ґадлінга!).

У сьогодні номер двадцять чотири він помер, так і не вставши з ліжка, під звуки того самого розтрощеного вікна.

***

Хтось… його вбивав, чи не так? Гоб ніколи не помирав від природних обставин, чи випадку, чи чогось ще поза людською сферою впливу. Цей хтось знаходив його всюди, чим би він не займався, де би він не був. Це… це означало, що в цій кімнаті тортур був його кат, який теж знав, правда ж, що відбувається, що Гоб теж, ну, ось тут розумом і тілом.

Можете здогадатися, який шлях обрав Гоб для вирішення цієї неймовірно жаскої ситуації.

Чоловік проживав свій день заплановано (все-таки, знаєте, рутина заспокоює) — хіба що без перечитання есеїв, розказуючи студентам щоразу різну лекцію, піднімаючи на семінарі з магістрами щоразу інші питання. Ґадлінг йшов ввечері по вулиці, ані вузькій, ані широкій. Ставав під ліхтар. Одягав велосипедний шолом. Чекав свого вбивцю.

Щось падало на нього зверху. Пуля попадала точнісінько в серце (боже, він навіть не міг закупитися знеболюючим, щоб наступного дня воно чекало його в квартирі. Це була тор-ту-ра). Один раз він побачив фігуру — але він справді не міг нічого розібрати, окрім того що… середній ріст. Середня статура. Чорний одяг.

У десяту його спробу (як же він задовбався від того сімнадцятого жовтня, господи. Гоб ненавидітиме цей день до кінця свого існування, коли вибереться) Ґадлінг лежав на асфальті в предсмертному стані. Він вже знав, що за секунду відкриє очі о сьомій сорок. Але у останню мить сьогодні номер тридцять чотири чоловік побачив якийсь темний обрис людини з іншої сторони вулиці, майже у тіні, такий… дивний обрис. Щось у Ґадлінгу тьохнуло.

***

Зранку Гоб прикладав усіх своїх ментальних зусиль, аби з'ясувати, що це була за фігура. Вона була такою… разючою.

Чорне пальто… майже біла шкіра. Чорне пальто… і майже біла шкіра.

Святі боги.

Це ж був його приятель.

Той невідомий друг шести століть, це ж точно був він. Його фігуру Гоб впізнав би усюди — він розшукував її більше тридцяти років у кожному незнайомці, у кожному гості його паба, у кожному чорноволосому перехожому на вулиці, і — він змусив потяг своїх думок зупинитись і бажано зникнути на ближче століття.

Ну, або Гоб вже божеволів, і його мозок починав робити усе можливе, щоб дати чоловікові хоч якусь надію, або ця надія і справді врешті з'явилась. Ви могли бути будь-якої думки про те, що сталось, але чоловік обирав концентрувався, так би мовити, на позитиві, якого він відчайдушно потребував.

Це був хороший знак, правда? Його приятель був… ну, кимось, а Гоб зараз як ніколи потребував когось над-, поза- чи нелюдського, щоб розібратися в безладі, у якому існував вже тридцять чотири сьогодні.

Гоб прожив свій день точнісінько так само, як вчорашній (навіть якщо йому біло майже фізично погано розповідати ту ж саму лекцію своїм першачкам, боже…), плануючи лише прийти трошки раніше на ту вулицю, на те місце, до стояла фігура.

Він рухався до вулиці ніби на крилах. Його несло одухотворене відчуття надії. Світло надії, що ніколи не згасне, пам'ятаєте?

Він стояв приблизно біля того самого ліхтаря та оглядався навколо, нервово переступаючи з ноги на ногу (так, можливо він поводив себе як на першому побаченні, але, якщо чесно, тут навіть більше було на кону, аніж на будь-якому першому побаченні). Гоб дуже й дуже сподівався, що сьогодні, хоча б сьогодні (сьогодні номер тридцять п'ять) як ніколи його друг прийде вчасно.

Коли він почув легкі квапливі кроки, він зраджено прикрив очі.

Але в останню мить він побачив той самий силует на іншій частині вулиці.

Мудак.

***

Гоб сублімував свою злість приблизно однаково всі шістсот років — намагався потрапити в усі можливі небезпечні ситуації і безпосередньо тоді відволіктися від своїх дурних думок і емоцій. Сьогодні (номер тридцять шість) цією небезпечною ситуацією було те, що Ґадлінг накричав на завкафедри, коли той вичитав йому лекцію за запізнення — повірте, дуже небезпечно, якщо б Гоб міг відчути на собі наслідки.

А тепер чоловік дуже агресивно топав у парк позаду кампусу, щоб сидіти на лавочці, злитися й чекати, поки він не знайде ще якусь неприємність.

Він на зло всесвіту пішов через якісь хащі-нетрищі кампуса, агресивно перебирав ногами і зненацька врізався в чиєсь, здається, тіло?..

— Гобе Ґадлінге, — ледь не прошепотів знайомив голос.

— Ти!.. — Гобе різко здійняв голову. На нього дивилося бліде лице з кудлатим волоссям. — Ти… — його голос надломився.

Вони стояли й дивились одне одному в очі декілька секунд. У Гоба на обличчі були змішані злість, подив, роздратування та радість. У приятеля було на обличчі те… що в нього зазвичай. Приятелів вираз обличчя. Тонкі риси, немов кришталева шкіра, оці вічно дещо насуплені брови, які розслаблялися виключно в ситуаціях, де Ґадлінг або геніально жартував, або хтось вигравав Нобелівську премію миру, щось таке. Навіть попри свою злість чоловік був готовий розцілувати це лице. 

Гоб тяжко проковтнув слину.

— Це ж ти, правда, ніби, справжній ти, усвідомлюючий, так? — пробелькотів Гоб.

— Так, це я.

— Фух, — чоловік відпустив напругу в тілі, — ц-це дуже добре. Це прекрасно. Просто… в якийсь момент я думав, що ти мені, може, привидівся, чи, може, ну, я не знаю, тебе теж засмоктало в цю петлю, і ти, ніби, не усвідомлюєш. Я не знаю. Але ти тут, — він не міг стримати посмішку, у яку розтягувалися його вуста.

— Смію припустити, що я усвідомлюю, — тихо відповів друг.

Гоб опустив голову та видав слабкий смішок. Він підняв руку до обличчя, стиснув пальцями перенісся. Святі боги, дякую.

***

Вони сіли на лавочку. Гоб встиг прихопити собі по дорозі каву (і він її потребував. крапка.) Між ними кружляла все знайома атмосфера того, що сказати є так багато, але почати… немає з чого. Так було щостоліття — бо як ти почнеш розмову з кимось, з ким не бачився сто років, і який скоріш за все вб’є когось при питанні “як справи” (за інформацією внутрішнього центру Гоба по дешифрації приятелівських виразів обличчя)? 

— Чому ти не прийшов вчора? Ти ж усвідомлював, що я піду тебе шукати?..

Так, саме таким чином Гоб почав цю розмову. Господи. Хоча — вибачайте, але при всі ейфорії та радощах, чоловік не міг не відчувати дитячої образи.

— Я не міг дозволити, щоб мене помітили, Гобе Ґадлінге. Хто-небудь інший, — спокійно відповів приятель.

— Так, ага, звичайно, — чоловік проковтнув образу та сьорбнув каву. — То, якісь ідеї? Про те, що відбувається.

— Хтось викрав тебе з Яви й закрив у цьому домені. Я… ніколи не чув про цей домен. Він відчувається іншим.

— Викрав з Яви?.. — Гоб безглуздо повторив слова. Він вирішив промовчати щодо того, що слова приятеля не мали жодного сенсу для Ґадлінга. — …а як ти знайшов мене?

— Добродійство старого друга, — приятель подивися на нього обличчям, яке, якщо Гоб вже смів демонструвати свою майстерність у трактуванні невербальної мови свого приятеля, означало "цю тему ми не піднімемо наступну тисячу років, Гобе Ґадлінге".

— То… що ми можемо зробити? — несміло спитав Гоб, проковтуючи комок у горлі.

Це було ключове питання. Це було те, що з'їдало думки чоловіка, щодня з ранку до вечора цих бісових сімнадцятих жовтнів. Зараз… зараз був його шанс, правда? Після усіх цих днів чистого катування.

— Немає нічого, що ми можемо зробити зараз, Гобе Ґадлінге, — і в чоловіка обірвалась струна всередині. — Я постараюсь зробити усе, що в моїх силах, щоб дістати тебе звідси, але зараз ти можеш лише чекати.

Два дні Гоб плекав надію, що зараз, коли нарешті в цій часовій сміттєвій ямі з'явився хтось, хто міг на неї повпливати, ситуація, врешті, зміниться. Оця каторга пройде. Чи, хоча б зменшиться — просто зміниться!

Але зараз його друг говорив йому… почекай?!

Гоб відчув, як всередині нього щось спалахнуло.

— "Я постараюсь?" І все?! — скрикнув він, метнувши руки догори. — А мені просто продовжувати щодня ходити до своєї гибелі?! Так, звичайно, це ж легко як з гори котитися. Я просто просинатимусь і проживатиму цей день ще безліч разів, з сьомої сорок до того, як хтось не розшибе мені голову! А потім знову ранок, мігрень — але що зробити, га? Ти ж будеш старатись, — слова закипали в Гобі та виливалися назовні, немов вода, що збігала з каструлі. Він димівся, шипів; доторкнешся — і опіка не уникнути.

— Я не можу нічого зробити.

— Ти просто не хочеш нічого робити, — Гоб відвернувся. — Ти міг би зробити дуже багато. Я не знаю, вибігти перед вбивцею, спробувати його зупинити? Хіба ж ти не безсмертний? Що ж тоді з тобою станеться? — чоловік вже починав благати свій рот замкнутись, але він все ще кипів-кипів-кипів — і, знаєте, спробуйте зупинити кипіння, коли вогонь, що піджарював Гоба, не пропадав вже тридцять чотири дні. — Або прослідкувати за тим вбивцею, ні? У тебе ж є твій ворон, то пішли його розшукувати того божевільного! — Ґадлінг дивився собі під ноги, навіть не наважуючись підняти очей. — Або, не знаю, ти міг би дунути на вбивцю своїм чарівним порошком, тим, що ти використав на тій Джоанні! — приятель дивився на нього з нерухомим обличчям, ніби перед ним ніхто не проходив крізь нервовий зрив. Гоб лише піджав від цього виду губи. Піджав губи та знітився.  Він починав відчувати сором — що, справді, дуже дивне поєднання, лють з соромом; ніби його розпирало та стискало одночасно. — Чого ти мовчиш?..

Приятель дивився на нього. Не рухався ані рукою, ані бровою. Лише очі його блищали майже… розніжено.

— Я не можу, Гобе Ґадлінге, — одповів тихо друг. — Я не можу.

Гоб тяжко видихнув та закрив очі. Голос у приятеля був таким як зазвичай, безперечно, але досвід навчив чоловіка відчувати усі тонкощі поведінки його співрозмовника. І голос того, у людських категоріях, дрижав би.

— Це не Ява, це не Сновидіння. Це не домен, не місце, де я маю хоч якусь владу, — пояснив той. Чоловік підняв очі на приятеля. — Але це не значить, що я нічого не робитиму, Гобе Ґадлінге.

— Я… я вірю тобі, — Гоб опустив голову й почав терти свого лоба. — Я вірю тобі. Пробач, — він зітхнув і врешті випрямився. Провів долоню по волоссю, потім знов, потім здався. — Дідько, то це значить, що мені ще невідому кількість часу доведеться жити в цій темній пародії на День Сурка? — він посміхнувся сам собі. Приятель не ворухнувся. — Це фільм. Про часову петлю.

— Я зрозумів.

— Ну, хто ж тебе знає.

Приятель дивився на нього з тим блиском у очах, який означав розвагу. Гоб посміхнувся йому у відповідь.

— Я не покину тебе, Гобе Ґадлінге, — ствердно, справді ствердно, так, що Ґадлінга пройняло аж до кісток, вимовив друг. — Щодня я чекатиму тебе тут, у цей же час, доки не дізнаюсь, як тебе звільнити.

Гоб вірив у ці слова, напевно, сильніше, аніж у те, що Земля обертається навколо Сонця, а його прізвище — Ґадлінг. Ці слова прозвучали як заповідь. Вони увійшли в простір навколо як обіцянка, як нове правило цієї збоченої гри.

— Знав би я, що змусити тебе зустрічатись частіше зможе всього лиш часова петля, то спробував попасти в неї століття два тому, — Гоб розвів руками, намагаючись струсити з себе серйозність цієї розмови.

— Гобе…

— Дякую тобі, — перебив чоловік. — Справді. Дякую. Я починав трошки… втрачати надію, знаєш, — Ґадлінг прикусив свою губу. — Дякую.

***

Отож, в існуванні Ґадлінга з'явилась затребувана, наскільки можливо затребувана, віддушина. Щодня він прокидався — сьома сорок, це не мінялось, — робив, що він там обирав у це сьогодні робити: тішився, злився, відчував екзистенційний жах — після чого близько дванадцятої шов до парку біля кампусу та вишукував чорногривий силует на їхній лавочці. 

Іноді приятель годував птахів, іноді сидів прямо, ніби на уроку в суворого вчителя чи вчительки, іноді стояв біля лавочки, немов би очікуючи, щоб Гоб перший сів на неї (чи то щоб перевірити лавочку, чи то заради якихось галантностей — і, знаєте, друге було малоймовірним з великої М). Іноді він задумливо дивився в нікуди, закутавшись у свій плащ. У цей момент Гоб відчував лоскіт цікавості — а його знайомому буває холодно, чи жарко? Тоді Ґадлінг завжди неймовірно шкодував про оцю дивну динаміку секретності приятеля в їхніх стосунках. Вони знайомі вже шість століть — невже цього було недостатньо, щоб хоч трошки припідняти завісу таємничості?..

Вони зустрічалися щодня, Гоб починав їхню розмову — повага до їхнього звичаю, чи що. Він жалівся на те, що відбувається, на нудьгу, на одноманітність (і, повірте, ніхто і ніколи не використає слово одноманітність більш доречно, аніж Ґадлінг зараз), а приятель його слухав, як щостоліття він слухав Гоба до цього.

Потім Ґадлінг питав, чи є новини про його ситуацію.

І після цього вони прощалися — першим завше йшов приятель.

***

— Є щось нове?

— Що ти відчуваєш, коли тебе… коли тебе вбивають, Гобе Ґадлінге? — якщо чесно, пауза в словах друга звучало аж за людяною.

І, так, у більшості ця частина їхніх розмов розпочиналась з відповіддю питання на питання. Іноді Гобу здавалось, що приятель чекав на його питання просто з сором'язливості — але, якщо чесно, дуже складно було повірити в те, що його друг міг відчувати сором. Однак чомусь той продовжував вислуховувати годинний монолог Гоба про його життя перед тим як, почувши кодове питання, нарешті спитати потрібне йому.

— Як коли… Зазвичай я відчуваю мить до удару — як хтось біжить, як щось летить, чи розбивається, чи свистить, а потім я одразу розплющую очі зранку, — Гоб тер долоню своє підборіддя. Напевно, одним з нечисленних плюсів усієї ситуації було те, що Гобу не потрібно було голитись, бо він зробив це шістнадцятого числа.

— Гм… Одначе ти ремствував, що не любиш, коли тебе вбивають ударом по голові. Звідки ти знаєш, яка саме була твоя загибель?

— Бо зранку зі мною залишається біль. Голова, груди, живіт — перші півгодини я відчуваю всю красу своєї смерті, — Гоб зітхнув. — Найгірше, що в мене закінчився десь до цього Ібупрофен, це знеболюючі ліки такі,  і все. Ніц мені.

— Гм…

Якимось чином, його зранку зустріла баночка Ібупрофена на нічній тумбі. Його голові це було дуже й дуже необхідно. І на наступний ранок баночка залишилась на місці. Гм.

***

— Є щось нове?

— Чи пам'ятаєш ти що-небудь з шістнадцятого числа, Гобе Ґадлінге?

— Гм, — Гоб відпивав каву. Дивний людський сентимент, купувати каву і пити її, хоча ти знаєш, що, в принципі, ніяка продуктивність немає сенсу. — Це був вівторок, у мене було п'ять пар. Це найтяжчий день у тижні. Я поїхав обідати в Новий Трактир. Провів дві співбесіди, обидві не дуже промовисті, якщо чесно, — очі приятеля заблищали, і Гоб протрактував це, як цікавість. — Я шукаю нового управляючого. Роза звільнилась, а у мене часу немає тримати все під контролем. У більшості я просто приходив туди, щоб… — чоловік ніяково прочистив горло, — щоб чекати.

Він вважав, що все потрібне усім важливим буде зрозуміло без зайвих слів.

— Після цього я зустрівся з, власне, Розою, а потім прийшов додому. Заснув, — Гоб задумався. — Ніби, усе.

— Мене дивує, як ти, Гоб Ґадлінг, після століть такого різноманітного життя обираєш рутину з парами, співбесідами й зустрічами з друзями.

— Ауч.

— Я не мав на увазі образити тебе.

Це було видно, справді, але Гоб не міг втриматись від маленького дражніння.

— А я все століття за століттям дивуюсь, наскільки погано ти розумієш людей, — чоловік м'яко посміхнувся. — Я не живу рутину, я насолоджуюсь тим, що роблю зараз — вчителювання, викладання. Це те, що я зараз випробовую, знаєш? Як це, формувати наступні покоління, і як я можу на них впливати. Я, звичайно, історик, а не біоінженер, але я все одно на фронтирі відкриттів, на фронтирі прогресу. Це блискуче відчуття, друже.

Погляд приятеля змінився, немов розніжився. Гоб не втримався від того, щоб зробити свою усмішку ще ширшою.

На наступний ранок у нього біля ліжка лежав новий шкіряний записник. Навіть попри біль у районі живота Гоб вишкірився до стелі й відчув, як від чогось палають його щоки.

***

— Є щось нове?

— Ми з Люсієн нещодавно знайшли згадку про щось подібне до того, що відбувається тут. Але вона… зашифрована. Люсієн пообіцяла, що розбереться з цим, — приятель виглядав на диво радісним сьогодні.

Це були не найгірші новини, і Гоб аж розправив свої плечі.

— Ти вже декілька разів згадував Люсієн… — чоловік зажував внутрішню сторону своєї шоки. — Це, власне, хто?

— Моя бібліотекарка й незамінна помічниця.

— Твоя… бібліотекарка?.. — Гоб насупився. Його розум дуже швидко йшов у дуже неправильні місця.

— У мене є бібліотека в моєму розпорядженні, і так як я хочу тримати її у порядку, мати для неї бібліотекарку логічно.

— У твоєму розпорядженні, — ледь чутно пробурмотів Гоб. Цікавість кусала його мізки; від бажання дізнатись більше лоскотало всередині. Але Гоб боявся допитуватись. І це не було пов'язано з подіями 1889 року, замовкніть!

Тому він ще декілька хвилин поговорили з приятелем про петлю, а потім попрощалися.

***

Не можна було заперечити того, що а) ці розмови дуже позитивно впливали на Гоба і його ментальний стан; б) ці розмови покращували стосунки між ними. Все-таки, одна справа зустрічатись кожного століття на вечір, інша — щодня на годинку-другу. Його приятель як вогню боявся говорити про себе, але, немов налякане кошеня, він дивився на Гоба щоразу якось тепліше, і, продовжуючи метафору, Гоб з нетерпінням чекав, поки це кошеня даси себе погладити.

І, якщо продовжувати метафору ще тро-ошки далі, то волосся приятеля теж напрочуд сильно нагадувало йому шерстку дуже пухнастих котів — але це вже таке, деталі. 

Роздумуючи про інші схожості, Ґадлінг рухався до їхнього місця в парку. Сьогодні (номер п'ятдесят сім) він не пішов на пари, увесь день просидів вдома за книжкою, яку відкладав мало того, що п'ятдесят шість сьогодні, так ще й рік до того, і, в принципі, був навіть у вельми хорошому настрої.

У парку ходили вже знайомі йому люди. Дивно було, як людина могла вважати знайомими навіть тих, кого просто бачили щодня — але Гоб вважав. Він навіть на секунду задумався, чи не буде сумувати за ними, коли ця тортура скінчиться, і вирішив, що буде. Рутина заспокоювала, як би то не було.

На їхній лавочці нікого не було.

Годинник показував 12:11. Гоб зазвичай приходив сюди біля дванадцятої, іноді раніше, іноді пізніше. Приятель завжди був тут.

Гоб покліпав очима. Він оглянувся навколо, обійшов лавочку та навіть заглянув під неї — не питайте, Ґадлінг був розгублений. Чоловік несміло присів, нервово потер руки та прийнявся чекати.

Він чекав десять хвилин, двадцять, півгодини. Щохвилини його мозок дзижчання у його голові ставало голосніше й голосніше.  Програвалися страшні сюжети: як Гоба кинули, як приятеля кинули, як когось кудись просто кинули! 

"Щодня я чекатиму тебе тут, доки я не дізнаюсь, як тебе звільнити", — так сказав приятель. Так чому він не тут?

Він же не міг вирішити усю проблему й не з'явитись, правда? Він би прийшов та сповістив Гоба про новини. Хоча, знаючи його приятеля, той міг знайти рішення, та самостійно полізти на рожен. Той смертельно боявся чиєсь допомоги, немов би його обов'язково вдарила би блискавиця, чи звалився би рояль з неба, як би він чиюсь допомогу прийняв чи попросив.

Коли час очікування перевалив за годину, а Гоб переповнився переживаннями, він підскочив з місця й з дивною рішучістю пішов у невідомому (навіть собі) напрямку шукати свого приятеля.

Ґадлінг шукав у Новому Трактирі, в університеті, у себе вдома (Гоб був впевнений, що друг знав, де була його квартира), він ходив тою вулицею, ні широкою, ні вузькою, назад-вперед, заходив у всі провулки й оббігав увесь кампус. Чоловік просидів ще півгодинки в парку, намагаючись вгамувати трясучку в тілі.

Він тинявся вулицями, розглядаючи кожен кут.

Він серйозно розглядав варіант піти в поліцію, і немов мама до адміністрації торгового центра, промовляти: "Загубився хлопчик, чорне кудлате волосся, чорне пальто, схильний виглядати так, ніби когось вб'є. Якщо хтось побачить, нехай задзвонять".

Темніло. Гоб повернувся в парк і сидів на їхній лавочці, опустивши голову. Він пам'ятав ранок, коли вперше його схопила паніка від цієї абсурдної ситуації, але зараз Ґадлінг відчував себе в рази гірше. Тривожні думки майже душили чоловіка.

Його приятель кудись пропав. І, так, у 1989 він вже проживав щось схоже, і його стан тоді теж не хотілось сильно згадувати — образа й провина вирували в нього всередині, і Гоб дуже сильно напився, і дуже сильно пив тиждень — але це просто тому, що якщо він вже сидів у барі, то дуже тяжко було не пити!

Приятель так і не розказав йому, чому він пропав на тридцять років. Вони проговорили тоді майже до ранку — Гоб розповідав йому про своє життя, про світ, про дві світові, про те, як він ненавидів Чемберлена, але й Черчиль не сильно викликав у нього захоплення, про божевільні шістдесяті й ліберальні рухи, про холодну війну й про те, як він щиро зневажав Росію — і далі-далі-далі, а його приятель лише сидів, кивав, щось питав. Той виглядав… теж не так як завжди, але в Гоба стільки почуттів було всередині в той день, що він навіть не усвідомлював, як слова лилися через його рот.

Тому Ґадлінг переживав зараз вдвоє більше. Він не знав, ким був його приятель, але він знав, що ситуація навколо була небезпечною, і що щось недавно вже сталось, і що він готовий був голими руками розірвати кожного, хто б нашкодив його другу.

Коли він підняв різко голову, зморгуючи вологість на очах, він усвідомив, що на вулиці було так темно, як він… давно не бачив.

Він поглянув на годинник — за десять дев'ята.

Його вбивали о восьмій сорок, завжди.

Але зара… Ґадлінга не вбили.

На вулиці було неприродно тихо. Гоб тихо піднявся, з осторогою пішов парком.

Він вийшов на людну вулицю, але там не було жодної душі. Магазини здавались пустими.

Ага.

Дозвольте Гобу продемонструвати свої дедуктивні навички.

Щось було не так.

Чоловік пересувався пустими нічними вулицями, оглядаючись навколо. Усе виглядало якогось… ненатурально. Ліхтарі світили занадто світле світло, камені на дорозі лежали не в тому порядку — щось лоскотало відчуття небезпеки й насторожувало чоловіка.

Коли Гоб дійшов до кінця вулиці, перед ним був чийсь особняк. Його дах був напрочуд заламаний: з нього вилізали камінні труби, трикутні вікна мансард; дахи різних частин будинки налізали одна на одну ніби хвилі, билися об дивну центральну стіну як об скелю. Будинок був цегляний, виглядав старовинним, але не одряхлілим — скоріше він вселяв відчуття давньої сили й міці.

По-перше, Ґадлінг знав їхнє місто краще ніж хто-небудь, і він був впевнений, що цього особняка тут не повинно було бути. По-друге, у будинку горіли вікна, і Гоб міг поклястися, що бачив когось усередині. А якщо ти бачиш будинок, який не повинен існувати, з людьми, поки всі навколо, здається, пропали — ти точно знайшов центр проблеми.

 Чоловік зітхнув і почав розтягуватись. Коли останню декаду ти проводиш як академік — твоє життя стає навдивовижу спокійним і непригодницьким. Однак Гоб шість століть до того жив як останній чорт — і, певно, настав момент згадати всі свої старі трюки.

Гоб знайшов задній вхід, здивувався, коли замок виявився відкритим — хтозна, що це могла значити, але чоловік вирішив радуватись удачам. Його зустрів темний коридор-фойє, біля якої стояли декілька шаф, а поруч була сапка та садові ножиці. Вихід для слуг, певне. Він навприсядки (завтра в нього гарантовано болітиме ноги й спина, бо він забув, що таке нормальний спорт, роки на три) рухався вглиб будівлі.

На його подив, всередині людей було небагато — один старший чоловік опішно ходив і прибирався, молодик сидів у кріслі великої вітальні й читав книгу. Гоб майже не попався тоді, коли юнак різко відірвався від чтива, але на чистому інстинкті впав на землю й повільно поповз у сторону — знаєте, армійське тренування не проходить ніколи. Він аж чув фантомні "ви повзете повільніше, ніж моя бабка-інвалідка!" крики над ним — ах, яка ностальгія.

Гоб обповзав, обходив і обліз усю будівлю з відчуттям дивного дежавю. Він ніколи не був тут — хоча б не пам'ятав, — але чоловік міг поклястися, що десь бачив оце… усе. Ну, чи не усе, але особливо вітальню з тим хлопчиком… Він десь її бачив.

Біля дуже звичайних дверей стояв, очевидно, охоронець. Гоб ховався за кутом і роздумував, для чого звичайній двері охоронець. Він знав, що усі спальні були на першому поверсі — там він знову ледь не попався, на сей раз пану прибиральникові, чи дворецькому, чи хто б той чоловік не був, але він прослизнув у найблищу кімнату, де був достатньо високий стіл, щоб Ґадлінг зміг сховатись і, напевно, у сімсотий раз нагадати собі знову почати займатися спортом.

І, якщо пригодницька чуйка підказувала Гобу правильно — йому треба було лізти за звичайні двері, як мали охоронця.

Гоб усміхнувся. 

Знаєте, після того, як хтось більше п'ятдесяти раз вбиває тебе різними способами, у тебе набирається доволі багато незадоволення всередині, яке дуже-дуже сильно хочеться випустити.

Ґадлінг зарядив охоронцю по голові кочергою. Він піймав падаюче тіло — щоб половина будинку не збіглась на звук, — прийнявши дивне і незручне положення. Він сховав тіло в каптьорку поблизу і, закривши очі, просто цінував цей момент. Прекрасне відчуття.

Чоловік відчинив двері.

За нею були кам'яні сходи вниз. Можна було помітити, що за ними була якась металева хвіртка. Ґадлінг акуратно спустився й виглянув з-за стіни.

Усередині його чекала величезна кімната. Кам'яні стіни, підлога, стеля. Неосвічений простір. Холодне повітря.

І скляний шар посеред кімнати, що ніби світився посеред темряви. І білосніжна фігура з чорною кудлатою купою волосся.

Гоб відчув, як за секунду усе в його тілі охололо.

Чоловік смикнув ширму й увійшов усередину.

— Гей.

Приятель сидів у шарі роздягнений, ноги схрещені, руки складені на колінах. У кімнаті було так холодно — він виглядав ніби зараз ніби зроблений з мрамура, чи леду. Гоб хотів когось тріснути, дуже сильно, багато-багато разів. Кочергою. 

Друг повільно підняв на нього очі, і вони дивились один на одного без слів. В очах у приятеля була неприємна пустота, заповнена злістю, чи образою, чи відчаєм. Ґадлінг не міг знайти, що сказати.

— Що це таке? — врешті спитав він, стискаючи свої руки в кулаки.

— Це те, де мене тримали всі ті роки, що я не міг навідати тебе, — його голос був слабким і таким тихим. У чоловіка стискалось серце.

"Де мене тримали"?..

Гоб не був дурним, як би іноді це не здавалось. Він прикусив внутрішню сторону щоки й знову оглянувся. Темна кімната, кам'яні стіни. Самотнє джерело світла нагорі. Ненатуральна тиша. Холодне повітря.

Де його тримали. 

— Хто? 

— Родерік Борджис.

Святі Боги, Родерік Борджис, великий Маг, черговий окультщик двадцятого століття. Гоб бачив фотографії його будинки з газет, які читав, відкрито знущаюсь з окультщиків зі своїми товаришами. 

Родерік Борджис! Ґадлінг шкодував, що старий чорт вже помер. 

— Як ти звільнився? — майже пошепки спитав Гоб.

— Один з охоронців врешті заснув. Після сто п'яти років.

— Заснув?.. — пусто повторив чоловік, насупившись. — Сто п'яти років?!

У Ґадлінга закипала кров, він відчував жар, який піднімався з глибин його тіла. І він тридцять років просто сидів у своєму пабі, коли тут відбувалось це?

Приятель повільно закрив очі.

І тепер знову відбувалось: цей шар знову був тут, і його друг знову був у ньому.

Чоловік сжав ладоні в кулаки. 

— Мене не вбили сьогодні, — загублено сказав Гоб, шукаючи правильне запитання. — Я шукав тебе до самої ночі, і мене не вбили. Що змінилось?

Чорні очі знову дивились на нього.

— Ми з Люсьєн прийшли до висновку, що ти був правий. Щоб визволити тебе, мені треба було знайти правителя цього домену. Тоді я згадав, що ти пропонував, — приятель відвів очі в сторону. — Я намагався перехопити твого вбивцю. Він єдиний, окрім тебе, хто має тут агентність. Але я не зміг, — Гоб помітив, як приятель стиснув своє зап'ястя. — Мені не було дозволено підійти. Я міг лише стояти обіч і дивитись, як тебе вбивають.

Ґадлінг відчув укол провини. Він говорив ті слова зопалу, більше через біль і паніку, що відчував він ситуації, аніж від злості на друга.

— А як ти опинився тут?

— Коли ти помер, час навколо зупинився. Я намагався вийти назовні, в інший домен, але чари схопили мене. Вони жбурнули мене сюди.

Приятель точно не виглядав так, ніби насолоджувався ситуацією навколо. Той ніколи не був багатим на вільність рухів, але він поводив себе з гордістю, з аристократичністю — і бачити зараз його в маленькій шкляній кулі, позбавленого гідності… Гоб був готовий вбивати.

— Ти… намагався зупинити вбивцю, — чоловік тяжко проковтнув. — Але чому? Що сталось з "не маю влади"?

— Це був єдиний спосіб звільнити тебе.

Серце Гоба тьохнуло.

— Окей, — чоловік глибоко вдихнув. — Гаразд, добре. Кхм. Поговоримо пізніше. Як ми збираємось дістати тебе звідси?

Приятель здивовано розкрив очі та витріщився на нього. Його погляд знову зом'як та ніби розтанув, і той вже відкрив рота, щоб відповісти, як…

— Хлопчатка-хлопчатка! 

Їх перервав чийсь радісний гучний голос. Гоб обернувся, і побачив людину в червоному, що стояла біля входу. Яскрава помада кольору свіжої крові, білосніжний туфлі на шпильках, червоний піджак, під яким, здається нічого не було — від людини віяло красою і сексуальністю; вона повільно підходила ближче, і її рухи були сповнені елегантності й чуйності, ніби котячі. 

— Та-дам, любий брате! Я прийшли тебе врятувати, — голос людини звучав немов муркотіння.

— Любий брате? — шоковано повторив Гобе, переводячи погляд на приятеля, який дивився на людину спідлоба.

— О, Гобе Ґадлінге! — прибувший здивовано оглянув його й підбіг. — Привіт, красунчику, — знову промуркотів голос. Гоба обдивились з ніг до голови. — Вау, які м'язи! — людина швидко провела рукою по її плечу, і Гоб несвідомо зробив крок тому. — І яке привабливе обличко!

— Дякую?.. — чоловік ухилився від лиця людини. Людина лише ширше усміхнулась.

— Дізаєр. Можеш звати мене Дізаєр, — Гобу подали руку, і він розгублено пожав її. "Любий брате"?.. Гоб знову бігав поглядом між двома.

— Ти не прийшли мене рятувати, Дізаєре. Що ти тут робиш? — приятель підняв голову, приймаючи знайому Гобу позу впевненості, як той ходив завжди.

— Годі, брате, я почули, що хтось задів захисні чари на моїй кімнаті експериментів, тому я чимшвидше примчали на допомогу постраждалому! — Дізаєр підійшли до кулі та сперлися на неї. Вони водили пальчиком по склу й виглядали шкодуючи, як нашкодивший песик.

— Кімнаті експериментів? — повторим Гоб. М-да, уся бесіда настільки його шокувала, що він, інтелектуальний академік, мусив безглуздо повторювати слова за іншими.

— Твої ігри не пройдуть просто так, Дізаєре, — ледь не проричав приятель.

— Я перепрошую, а що відбувається?

— О, Гобе, — Дізаєр драматично закинули руку собі на лоб. — Знав би ти, яке це горе — бути братом цього впертого йолопа. Він неймовірно зверхній, не поважає нікого, вважає, що завжди правий і до всього цього, здається, не вміє відчувати, — вони обернулись до приятеля й надув губи. — Я вже багато-багато років намагаюсь навчити свого брата мудрості — бо, знаєш, раніше чи пізніше його поведінка призведе до його загибелі. Я пробував любов, сором… зараз у мене закінчились ідеї, і я експериментую. І цей йолоп знову все зруйнував. Ах, горе мені, горе! — ті підійшли до Гоба й спробували вронити голову на плече, але чоловік відхилився.

— Дізаєре, ти забуваєшся, — приятель прикрив очі. — Ти можеш робити зі мною усе, що заманеться, але зараз ти шкодиш не мені, а людям. Ми повинні служити людям.

Дізаєр закотили очі й обійшли Гоба.

— Людям, — розтягнули вони, — у значенні цього чоловіка? — і посміхнулись. Посмішка Дізаєра була схожа одночасно на оскал хижака й на милосердну благодать, вона віддавала холодом і кидала в жар. Краса Дізаєра була… гротескною. 

Гоб зіщулився.

Приятель дивився на Дізаєра уважно, немов птах на полюванні — чи як, знаєте, кіт.

— Усім людям, Дізаєре, — прохрипів той. — Я повинен працювати.

Дізаєр схрестили руки, повільним кроком підійшли до шара. Звук підборів роздавався голосним ехом по кімнаті.

— Знову ти зверхній, брате. Нічого тебе не вчить.

— Я перепрошую, — Гоб прочистив горло й підсунувся ближче. — Ти запер свого брата на сто п'ять років у скляному шарі, щоб навчити того столових манер?

Ґадлінг навіть не міг охарактеризувати увесь спектр емоцій, вируючий у нього всередині. Він відчував себе так, ніби опинився серед чиєїсь сімейної драми — хоча, у цьому випадку це було доволі буквально, — проти своєї волі десь у маршрутці, чи в магазині, тільки один з учасників конфлікту його найкращий друг і сидить наразі в довбаному скляному шарі голий, а інший веде себе, ніби все так і повинно бути. 

— Його запер не я, — пирхнули Дізаєр.

— Ти були першопричиною.

— Твоя гординя була першопричиною, брате. Я тобі кажу, вона тебе вб'є.

Ні, серйозно, перед ним відбувалася сімейна сварка двох надлюдських істот якогось всесвітнього плану.

— Ага… — Гоб тяжко видихнув. — То що тепер?

Родичі переглянулись, і Дізаєр повільно знизали плечима.

— Я тішитимусь перемогами, що були здобуті. Маю закінчити цю трагікомедію, нема чого тягнути сюжет після п'ятої дії, — вони зробили різкий розворот на шпильках. — Приємно знати, що я настільки володію такою близькою людиною для брата.

— Перепрошую? — Гоб насупився.

— Те, що ти відчуваєш, Гобе Ґадлінге, — і Дізаєр знову повернувся й м'яко посміхнувся, — це мій домен.

— Що?..

— Не важливо, — Дізаєр потягнулися руками наверх. — Добре, хлопці, закінчуємо. Поклін на два-три!.. — і ті склалися вдвічі, ледь не обіймаючи власні ноги. Гнучке тіло, нічого не скажеш. — Які ви противні, — Дізаєр піднялись і знову надулись. — Ну па-па, солоденький!

І все знову зникло.

***

Гоб прокинувся о сьомій сорок у стані… у нормальному стані. У нього нічого не боліло, і він відчував себе навдивовижу відпочившим, немов проспав декілька місяців. Чоловік встав з ліжка й приємно потягнувся, збиваючи з тіла залишки сну. Він прикрив очі й глибоко вдихнув ранкове повітря.

На календарі було сімнадцяте жовтня.

І в цей момент абсолютне усе повернулось до Ґадлінга. Він щодуху вилаявся.

Сімнадцяте жовтня, йобаний цейво?!

Гоб усю решту ранку до початку пари провів у кухні, злісно жуючи тост. Він не розумів, певне, нічого про ситуацію. Дізаєр, родич його приятеля, якимось чином помістили його в часову петлю — а потім з ефектною появою зробили… а що саме вони зробили?

Чоловік розповів сьогодні своїм першокурсникам про середньовіччя, монастирі, схоластику, Аквінського. Він розповідав і злився.

Він клянувся всім святим, що якщо це чергове сьогодні, чергове сімнадцяте лютого… Він знайде те гарненьке обличко й роздряпає його з дуже великим задоволенням.

Хто такий взагалі був Дізаєр?.. У сенсі, це таке ім'я чи, може, посада? І хто дав йому дозвіл взагалі так знущатися з Гоба Ґадлінга і, боже, його приятеля…

Магістри сміялись з Цезаря. Гоб розповів їм про галльську війну й про те, як наука втратила можливість знати так багато про кельтів і германців через комплекси якогось римського хлопчика.

Опівдні голова Гоба нещадно боліла, і Емма Фаєрстоун стояла біля нього з баночкою ібурофену й стаканом холодної води.

— Звідки?.. — хотів запитати він.

— Твоя мігрень розповсюджується повітряно-крапельним шляхом, Ґадлінге, — Емма застогнала й закинула таблетку собі в рот, а потім стукнула баночкою по столу чоловіка. 

Гоб слабо посміхнувся колежанці.

— Дякую. І пробач. Особисті проблеми, — він теж прийняв таблетку.

— У тебе вже три роки особисті проблеми, Ґадлінге, — вона закотила очі. — Я думала, що там нарешті все налагодилось, і ви з твоїм принцом на білосніжному коні поцілувались і поїхали трахатися в захід сонця, але, очевидно, ні.

— Фаєрстоун, я тобі казав, що все не так!

— Ага, і я не слухала, — жінка завалилася у своє крісло й зіщулилась до комп'ютера. — Колись чоловіки навчаться говорити, але не сьогодні.

Гоб проходив решту дня у ще гіршому настрої. Він жив у невідомості, на межі надії та відчаю, з мільйоном неприємних, жгучих думок у голові, так ще й Фаєрстоун знову нагадала йому те, що погіршувало стан чоловіка хоча би втричі.

Новий трактир. Інвентаризація — вона завжди бісила Ґадлінга, але він зараз був радий будь-якому незадоволенню, не спрямованому на щось, пов'язане з безсмертними істотами і часовими парадоксами. Він рахував банки з алкоголем. Стримувався, щоб не випити залпом пів літри коньяку. Рахував.

Помахав бармену, пошкандибав додому.

Гоб опішно переставляв ноги, штовхав листя ногами, роздивлявся світло ліхтарів, вивіски, ігнорував жовтневий вечірній холод, що кусав шкіру чоловіка. Пересував ноги, зупинявся, пошепки лаявся, продовжував рух далі — і це все під акомпанемент думок, що заплутували, кололи й кусали набагато гірше, аніж якийсь жовтневий вечірній холод.

Вулиця. Ні вузька, ні широка. Чоловік стояв і дивився на неї з викликом.

Ґадлінг зробив крок. Зробив другий.

Подивився на годинник. Восьма сорок.

Третій крок. Четвертий.

Жодного звуку, окрім м'якого вітру, що носив листя.

П'ятий. Шостий.

Восьма сорок один.

Гоб зупинився й дивився на вулицю, ніби бачив її вреперше. Восьма сорок один. Восьма сорок один. 

Чоловік різко перейшов на біг. Прямо перед своїм під'їздом він звернув праворуч.

***

Парк освітлювався теплим, майже оранжевим світлом. Гоб видохся — дихав тяжко, як собака, докидуючи між вдихом і видихом багатозначне "сука", подумки обіцяючи собі завтра ж записатись до спортзалу. Чоловік зупинявся, чекав, поки пройде поколювання в боку, а потім, ніби рибка з пам'ятаю в п'ять секунд, починав бігти далі.

Але воно того вартувало, ви просто не розумієте.

На лавці сидів чоловік з кудлатим темним волоссям. Одягнутий у своє чорне пальто. Гоб не стримав радісної посмішки.

— Мене не вбили, — констатував він. Приятель м'яко посміхнувся йому у відповідь.

— Я бачу, Гобе Ґадлінге.

І вони дивились один на одного. Ну, ви розумієте. 

— Тож, — Гоб всівся поруч, — як справи?

Приятель одразу насупився, і його очі небезпечно блиснули. Гоб не міг не признати, що це виглядало доволі сексуально, якщо ви йому пробачите.

— Дізаєр зробили все між часом. Але це не можливо для нас. Вони не зробили це самі, — голос друга був низький, тихий, але Гоб міг відчути в ньому напругу.

Чоловік повільного видихнув. Якщо чесно, зараз він хотів забути про усе, що сталось, хоч на пару днів.

— Дізаєр, гм? — Гоб задумливо поглянув на землю. — Бажання… то ви, ніби, смертні гріхи? І він хтивість, а ти… гординя?

— Гординя? — приятель дивився на нього майже з подивом.

— Ну, я не знаю. Можливо, лінь?

— Гобе…

— Я не можу придумати нічого інакшого підходящого, — чоловік відчув жар на щоках.

Його приятель довго дивився на нього мовчки. Гоб почув, як той зробив глибокий вдих і видих через нос.

— Моє ім'я Дрім, — майже не прошепотів той. Гоб витріщився. — Люди називають мене безліччю імен. Сновидіння, Морфей, Пісочник. Ми з Бажанням — Нескінчені. Я, Дізаєр, Дет — вона дарувала тобі дарунок.

Гоб декілька раз кліпнув. Дрім…

— Дарунок? То безсмертним зробив мене не ти?

— Ні, це зробила моя сестра.

Ґадлінг насупився. Він не міг навіть пригадати кого-небудь, хто міг бути приятелівою сестрою — хоча, судячи з Дізаєра, їхня родина була настільки різною, наскільки це можливо — і не на краплю менше.

— Я до вчорашнього сьогодні не говорив, ніби, ні з ким ще безсмертним, — Гоб почесав підборіддя. — То як?

— Вона була зі мною у той вечір, коли ми зустрілись, — очі Дріма знову блиснули, але в цей раз м'яко, з теплим відтінком.

— Але… — Гоб прикусив внутрішню сторону щоки. — Але чому?

Дрім мовчав кілька секунд.

— Мене зацікавила твоя промова в таверні, — Дрім прикрив очі. — Дет… побачила щось. Ми вже давно сперечалися про людей. Дет завжди розуміла вас набагато більше. І вона… вона побачила, як я дивився на тебе, і запропонувала.

Ґадлінг гмикнув.

— Ну, тобто, все-таки, якоюсь мірою це твій дарунок, — Гоб відчув на собі темні очі, — бо якщо б я тобі не сподобався… — Дрім знову ледь розтягнув вуста в усмішку.

— Якщо ти хочеш так думати, Гобе Ґадлінге.

Чоловік осміхнувся, і сором'язливо опустив голову.

Це було так давно, той день, коли він побачив тонку бліду фігуру в таверні, вже на підпитку, готовий до веселої ночі. І тут зненацька, він — чорне шовковисте волосся, загадкова фігура, від якої віяло силою і гідністю. Гоб пам'ятав свою реакцію дуже добре. Чесно, він навіть тоді думав, що з ним… ніби… ну, не фліртують — у чотирнадцятому столітті, знаєте, флірт ще не придумали, але думки Гоба точно зневажали чисту ауру людини, що питала в нього щось про смерть.

Людини, га?

— Дрім…

— Так? — Гоб підняв погляд та побачив темні очі. Вони не помінялись за шість століть.

— Ні, нічого, — Ґадлінг тихо розсміявся, — просто дуже дивно відчувається нарешті почути твоє ім'я після стількох років.

І, так, "стількох років" все ще звучало применшенням дійсності.

— Я… — Дрім насупився й замовк.  — Я міг бути не правий, коли не сповістив тебе. Про свою сутність.

Гоб звів брови. Цей день міг входити в календарі свят. Його приятель — Дрім, його звати Дрім — по суті вибачився.

— Я приймаю вибачення, — Гоб кивнув. — Але чому ти стільки чекав? Я серйозно, знав би я, що мені треба всього лише попасти в часову петлю…

— У будь-який момент… — перебив його Дрім. — Я думав, що в якийсь момент ти сдашся та почнеш молити про смерть. І мені не залишиться нічого, як покликати Дет і подарувати її тобі, — Гоб відчував напругу, що віяла від сусіднього тіла. — Але потім…у вісімнадцятому столітті… я зрозумів, що ти плануєш залишитись, — він поглянув Гобу в очі, і в чоловіка знову тьохнуло серце. — Але це означало…

— Що тобі доведеться прив'язатися до мене, простої людини, так? — Ґадлінг широко усміхнувся. — І тому ти так відреагував на мої слова тоді.

— Так.

— А минулого разу? Коли ти визволився?

Дрім знову затих.

Ну, Гоб міг зрозуміти — коли ти сто п'ять років сидиш у шкляному шарі — йобаному шкляному шарі! — то, можливо, зайвий емоційний стрес тобі не потрібен. А розкриття себе неодмінно представляло емоційний стрес для Дріма.

— Я не знав, як це сказати, — зненацька промовив він. — Було б дивно, якщо я б просто назвався посеред твого монологу, ні?

— Тепер ти звинувачуєш мене в тому, що я багато говорю?

— Я завжди правий, Гобе Ґадлінге, якщо ти не почув це від мого брата, — усмішка Дріма була майже лукавою.

— Не переводи стрілки! Я знаю, що ти просто хвилювався, — він штовхнув плече Дріма тілом. — Це так мило.

— Я не хвилювався, Гобе Ґадлінге. Нескінченні не хвилюються.

— Судячи з твого брата, я б сказав по-іншому, — чоловік знову хихикнув. — Хто знав, що в безсмертних істот теж є сімейні проблеми. І, якщо чесно, на твоєму місці я би намагався їх вирішити якнайшвидше, щоб знову не просидіти сто років у скляній конструкції, — Гоб почесав підборіддя. Він все ще відчував, як нагрівається його кров, коли він думав про той підвал. — На майбутнє, я помру, якщо вріжу Нескінченному?

Дрім подивився на Ґадлінга з задоволенням, якщо ви дозволите Гобу використати його майстерність інтерпретації невербальних сигналів Дріма.

— Я би не радив накликати на себе лють Бажання, Гобе Ґадлінге.

— Ну, добре…

Вони просиділи хвильку в смиренній тиші нічного парку. Поруч співали якісь нічні чи птахи, чи комахи — але їх завивання роздавалось усім містом. Гоб глибоко вдихав нічне повітря. Як давно він не міг його вдихнути.

— Я йтиму, — промовив Дрім, встаючи з лавки. У Гоба збило дихання, і він теж підірвався.

— Добре… Ага… Кхм… — Ґадлінг відчув, як його кидало в жар. — То… мені чекати тебе через сто років?

Дрім засунув руки в кишені й осміхнувся.

— Може бути скоріше.

У чоловіка ніби гора з плеч впала. Він одразу видохнув і вдячно кивнув Нескінченому.

— Це добре.

Дрім зробив крок до Гоба. Гоб кліпнув. Дрім зробив другий.

Раптом, на його вустах було щось м'яке й холодне. Це холодне й м' яке належало комусь високому й кудлатому. І безсмертному. І тому, кого Гоб знав шість століть. 

Гоб витріщився на парк позаду.

Рука Дріма лягла йому на шию — рука була холодна, як він і уявляв, але м'яка й ніжна, як і вуста. Ґадлінг здригнувся усім тілом. 

Він надіявся, що Дріму було на все-таки все одно на холод, бо Гобові руки — такі ж холодні, він впевнений — вже через мить тримали обличчя Нескінченного, притискаючи до свого.

Святі Боги!..

— Воу, — безглуздо видав Гоб, коли Дрім відсунувся.

— Іноді моя родина помиляється щодо мене.

— Тільки не говори мені, що ти це зробив на зло своїй родині, — Ґадлінг звів бров і відпустив обличчя Дріма.

— Ні, я б ніколи, — і знову ця лукава посмішка, — але це могло бути додатковою мотивацією. Я побачу тебе в снах, Гобе Ґадлінге.

Чоловік залишився стояти в пустому нічному парку сам, в афекті, з фантомним дотиком на вустах. 

Було сімнадцяте жовтня. Небо було хмарне й беззіркове. Вітер тихо носив листя, крекотали нічні істоти, роздався самотній крик ворона.

Гоб Ґадлінг пішов додому.

***

Він прокинувся о дев'ятій годині в стані, коли йому хотілось пригати, співати, усміхатись, ну і, звичайно, пити його улюблену фільтр-каву. Було вісімнадцяте жовтня.