Chapter Text
Це було за кілька тижнів до того, як Макс отямилася.
Спокій Стіва викликав деякі занепокоєння. Він не говорив, майже, фактично окрім робочих питаннь від Гаррінгтона не було чутно нічого. Робін почала хвилюватися, коли на підкол зприводу помилки в розташуванні касет, Гаррінгтон лише гмикнув, щось пробурчав і почав перероблювати все з самого початку. Зрештою, коли він вийшов на обід, Робін вирішила на певний час зачинити магазин, поставивши табличку "обідня перерва п'ятнадцять хвилин", яку, загалом, зробили для того, аби вона використовувалася у випадку, якщо на зміні лише одна людина.
Робін пройшла вперед, та зачинила двері, спостерігаючи за тим, як Стів мовчки дивиться на їжу, пластиковою виделкою ганяючи шматочок картоплі зі сторони в сторону у тарі з фольги.
– Стів, не проти якщо я приєднаюся? – Баклі, власне, не розраховувала на відмову, тому просто сіла навпроти нього, діставши свої сендвічі.
– Не думаю, що моя відповідь тебе в будь-якому разі зупинила. – посмішка Стіва була вимученною.
– Стів... – голос Робін був тихим, не таким як зазвичай. – На тобі обличчя немає. Макс в лікарні, але її показники в нормі. Цьому б слідувало радіти, але ти ніби...
– Ніби що? – виделка зупинилася, а Стів підняв очі, намагаючись зрозуміти що наувазі має Баклі.
– Ніби ти... Закляк?
– О... – Стів повернув свої очі до свого обіду, – Що ж. Якщо так. Можливо.
– Гаррінгтон. – Робін відкусила свій сендвіч, – Я знаю, що тобі важко висловлювати свої почуття, але ми тут самі, тобі нічого не загрожує, і я буду абсолютно проклята, якщо якось спаплюжу можливість дозволити тобі почуватися себе хоч трохи краще, після всього пекла, що ти пройшов.
Стів певний час мовчав, та з рештою, штрикнув виделкою картоплю і відкинувся на стільці назад. Він відчував, як платина почала тріскатися. І говорити щось Робін він точно не боявся.
– Я просто, бляха, я не хочу в навиворіт більше. Я не хочу, аби хтось з вас був знову з цим пов'язаний. Я не хочу аби ти, чи Дастін, чи хтось ще стали такими, як Макс. Ти бачила її руки? Вони вивернуті. Їх скрутило як чортову... Я не знаю? Райдужні пружинки? Вона віддала життя заради того, аби просто дати нам можливість спалити того сукиного сина. Навіть не бувши впевненою в тому, що ми впораємося. І, ні, вона точно знала що помре. Що вірогідність цього вище. Вона готувалася до того, що Векна її дістане. Знаєш чому? – Стів копається у внутрішній кишені і дістає конверт, – Бо вона ще до того, як ми знайшли ворота, написала листи з останніми словами. І вона це зробила для всіх нас. А раптом Векна повернеться до неї? Я дійсно боюся, що Кейт Буш може більше не допомогти. Що ніхто не встигне увімкнути цю пісню. Або що якийсь придурок вмішається, або будь що ще. А смерть Макс означатиме не тільки те, що вона страждала дуже короткий термін перед неминучою смертю, а й те, що нам доведеться битися з Векною, кажанами і бог-зна-чим знову. Я просто хочу спокійно працювати в магазині, їздити відпочивати з друзями, радіти їхнім вступам в коледжі та університети і готуватися до власних екзаменів. Але я, трясця, той чувак, який відкусив голову кажану і бігає з коктейлями молотова по великому, смердючому, болотному, потойбічному Гокінсу. Супер, просто, круто.
Робін лишила свої сендвічі на столі, та підійшла до свого друга, обіймаючи його зі спини. Гаррінгтон міг заприсягтися, що відчував сльози, яких не було достатньо для того, аби вони скочувалися по щоках, але вони були.
– Я бачила як тебе коробило від деяких кадрів у фільмах, гучних звуків або тим, як хтось до тебе торкався без попередження. І я не бачила тебе розслабленим вже достатньо довго. Тобі потрібен відпочинок.
– Може й так.
– Стів..?
Тріснула. Ця платина тріснула. Шляху назад немає.
– Я... Я не знаю, це лайно почалося кілька років тому, коли я битою вмазав по тому демогоргону. І був зі шмаркачами на тунельному Бьорнін Мені, де ми ледь не повиздихали від демопсів. А потім вже мене ледь не забили до смерті росіяни. І знаєш про що я думав, Робін? От в тому підвалі, коли я майже втратив свідомість? Про те, що я більше ніколи не зможу побачити тебе, Ненсі, шмаркачів. Що я більш не зможу відчути теплий вітер, коли зупиняюся десь далеко від Гоукінсу на своєму авто. Що я ніколи не скажу батькові, який він придурок, що я сконаю у всирілому приміщенні, яке знаходиться настільки низько, що я буду вважатися просто зниклим. Я лежав в крові, в мене боліло абсолютно все, я не міг просто підвестися. Я не міг вмазати тому гидотному офіцеру, чи хто він там, в пику. Я почував себе абсолютно беззахисним. Але я боявся, що з тобою буде так само. І що Дастін з Ерікою не встигли втекти. І все через мене. І... Знаєш, після цього все стало інакшим, бо якщо тоді я не зміг захиститися сам, чи зможу я захистити всіх інших? Ти бачила Сінклера з моменту, коли Макс була на межі? Ти бачила, як Дастін, тоді, у волонтерському центрі, плакав поруч з дядьком Едді? Робін, ти себе бачила, коли закінчилася та історія з торгівельним центром? – на секунду, Стів замовкнув, він ніби перевіряв безпеку того, що він може сказати далі, – А я бачив. І мені було до бридотного боляче дивитися на вас. Я не знав що сказати Сінклеру, який був у повному відчаї, я не знав як заспокоїти Дастіна, коли Едді лежав у реанімації, я не знав як спитати тебе про те, що вони з тобою зробили! Я... Я просто...
Робін притиснула до себе Стіва, та гладила його по голові, намагаючись дати хлопцю почуття безпеки. Що він може продовжувати говорити далі, хай і все, що він казав далі, майже неможливо було розібрати. Він захлинався у власних проблемах. Він так довго думав про захист інших, що забув про себе. Як і завжди.
*
Прокинутися у вітальні від того, що хтось прийшов – було достатньо незвичним відчуттям для Стіва. Недивлячись на всі ті вечірки, на яких він був у середній та старшій школі, Гаррінгтон намагався уникати ночівель. Особливо після смерті Барб і подій в домі Байерсів. Так, не секрет, що Стіва мучили жахіття, від яких він не прокидався. Свідомість ніби тримала Гаррінгтона у полоні непрожитих травм, через що він міг плакати або кричати крізь сон, але не дивлячись на це, він завжди прокидався тільки тоді, коли будильник сповіщав хлопцю, що якщо він не підніметься зараз – він запізнеться.
Едді спав поруч. Він відрубився сидячи, та склавши руки хрест на хрест, з відкинутою головою, трохи схиленою на бік. Дуже незручне положення, від якої пізніше все точно буде боліти.
В будь-якому разі, коли двері в трейлер захлопнулися, Стів підірвався з дивану, випадково вдаривши ногою Мансона, а рукою потягнувся за першим предметом, який міг би хоч якось нанести травму потенційній загрозі.
– Чувак! – Едді тихо шипів, та дивився на Стіва з деяким занепокоєнням, – Доброго ранку, трясця!
– Не знав, що в нас сьогодні гості. – чоловік зняв свою куртку, та повісив її на крючок біля входу, ніби ігноруючи те, як Стів, ще не прокинувшись, замахувався на Вейна пультом від телевізора.
– Вибачте, я вже йду. – Гаррінгтон відчував себе дуже незручно.
Дядько Вейн позіхнув, але вирішив робити вигляд, ніби не помічає, як у Стіва трясуться руки.
– В тебе ж вихідний, розслабся. Але ногами мене бити точно не треба. – Едді потер постраждавше місце, та легенько стукнув Стіва по руці.
– Так, точно. Вихідний. Хіба я казав? Це Робін сказала?
– Робін. Хто ж ще.
– Спочатку поснідаєш, а потім йди куди захочеш. Ти блідий, синку, раптом ще десь впадеш.
– Я міг і сам запропонувати сніданок!
– А я був першим.
– Тоді я його приготую.
– На це і був розрахунок, Едді.
Стів не відчував того САМОГО напруження. Єдина людина яка його не напружувала, не дивлячись на свій вік – це Джим Хоппер. В інших випадках, Гаррінгтон почував себе некомфортно поруч з дорослими. Навіть у будинку Віллерів. І якесь дивне почуття, пробиваюче на сльози, було тоді, коли він бачив Джойс, коли вона приймала найважчі рішення по відношенню до власного сина, коли той був прикутий до ліжка. Напевно, це теж можна було б розцінювати як те, що може бути проблемою для Гаррінгтона, з якою доведеться ще довго розбиратися.
Сніданок був до біса банальним, але дуже смачним. Це можна було б назвати певним стандартом, яким керуються всі домогосподарки для отримання найкращого результату. Всього лише яйця та вафлі.
– Дякую за сніданок, але я маю йти.
Едді намагався вмовити Стіва залишитися, але останній був занадто переконливим. Переконливість полягала в тому, що Стів просто повторював "ні-ні, я маю йти". І з цим достатньо важко сперечатися.
Коли Стів вже відчиняв двері, він озирнувся, знову подякував за сніданок, і пішов до своєї машини. Він повільно їхав вперед, занурившись у думки (дорога могла дозволити Стіву подібну розкіш, бо нікого окрім поодиноких машин, поруч не було) але винирнути довелося достатньо швидко. Стара рація Дастіна, яка лишилася в машині, почала хрипіти. Досить дивно, що там все ще працюють батарейки.
– Код червоний! Код червоний! – це був голос Едді?
Раптом, все навкруги осяяло червоне світло, а Стів вже був не в машині, а стояв біля басейну, з якого було чутно вивертаючий душу голос Барб.
А за спиною можна було почути звук характерного годинника.
Блять.
– Лайно! Лайно! Лайно! – Едді бив Стіва по щокам та тряс того за плечі, витягуючи рацію з кріплення на ремені, – Код червоний! Векна повернувся! Стів у Векни! Стів у Векни!