Chapter Text
Позаду Айвері були кроки.
Він шморгнув носом, неспішно гуляючи очима по порожнечі нескінчених лабіринтів. На його стегні висів короткий меч, жовті квіти в його слизі весело кивали кожному кроку у такт, намагаючись зловити прохолодний вітерець, що ніс з собою запах сірки з пилом. Це місце — Печера? Система тунелів? — не мало ні кінця ні краю, наскільки бачили його очі. Під ним сиділа густа порожнеча, по його боки, немов у дзеркала, висіли такі ж золоті доріжки, що закручувались самі у себе, освітлені лиш рідкими, маленькими факелами. Десь здалеку свистів вітер, а позаду.
Клац.
Айвері не міг подивитись, що позаду.
Слиз не зупинявся вже як. Ум. Місяць? А місце досі ніяк не змінилось. Навіть він сам здавалось не змінювався — ні голод, ні втома його не перемогли, лиш прилипли до його щиколоток, немов кайдани у в’язня. Йому не потрібен був ні сон, ні відпочинок. Айвері по троху починав відчувати себе як привид.
Клац.
Айвері намагався дивитись якомога пряміше. Раніше, першу неділю чи близько того, він очима прилип до підлоги, занадто наляканий випадково все зламати, як особливо тендітну парцелярію. Повернути голову під не тим кутом, по звичці потягнутись рукою за спину у спробі схопити певного декого за зап’ястя і втратити свій єдиний шанс знову побачити дорогого друга над землею. Йому швидко потрібно було затоптати цей страх, як дорога почала ставати... вигадливішою.
Дорога тоншала, кривилась, різко йшла вниз чи вверх. Почали з'являтись ліхтарі посеред його шляху, низько висячі вивіски незрозумілою мовою, велике каміння, одного разу навіть кактус.
Це все ж була вистава, свого роду. Було б нудно, якби все було надто легко.
”Як думаєш,” Почав Айвері не турбуючись думкою про збавляння темпу. Іноді кроки могли затихнути чи зовсім віддалитися, але це все лиш його неуважність. Людина позаду нього завжди була позаду нього, не зважаючи на те що йому чується. Так було завжди, тож чому це раптом мало змінюватись? “ще далеко?”
Клац.
“Мм.” Айвері загудів, на секунду задовго дозволяючи собі закрити очі. Кроки позаду нього ніколи навіть віддалено не нагадували відповідь, але було приємно удавати, немов у нього є з ким побалакати. “Так і думав.”
Спочатку Айвері не міг замовкнути. Було щось неймовірне, запаморочливе у тому, що він зміг утворити, аби знайти свого друга. Він говорив, говорив і говорив. Схвильовано переповідав історію, як знайшов його книжку з кров’ю, мабуть, разів зо три. Кожного разу яскравіше, метафори химерніше, а жарти смішніше. Він створював цілу виставу з персонажами та сценою, викривляючи власне тіло для декорацій; маленьке вибачення за те, скільки часу в нього забрало, аби прийти сюди.
Але всупереч цьому позаду ніколи не було чути знайомого пирху, який з таким же успіхом міг бути реготом. Він питав щось дурне та неважливе, тільки через довгий момент тиші згадуючи, що єдина йому відповідь буде.
Клац.
Айвері весело видихнув через ніс.
“Боже, я скучаю за твоїм голосом, знаєш.” Він швидко подивився на свої руки, граючись з кількома квіточками, що вискакували з його долоні. Їхні пелюстки були до того ніжними, що нагадували йому дім. Це було смішно. На їхньому ганку було багато квітів, але жодної жовтої. “Я дуже скучив за тобою.”
Айвері з певним соромом міг визнати, що майже забував як Дерлорд звучав. У нього був тихий голос, трохи глибокий, як шоколад, какао і вогнище у каміні. Його було складно розговорити, здебільш, тому що він був такою надмінною дупою, але коли Айвері знаходив правильну тему, то тоді лицаря важко було змусити замовкнути. Дерлорд використовував довгі, вузлуваті речення з надмірно поетичними словами й висловами, немов розмовляв з самим королем. Йому здавалось, що хлопець перечитав занадто багато пригодницьких романів з драконами й принцесами.
Не те щоб це було погано. Айвері подобалось — було це так… по-Дерлордські чи що.
Клац.
“Так. так. Звісно.” Айвері закотив очі. Він чудово уявляв собі відповідь — щось саркастичне і крихту роздратоване. Хлопцю ніколи не подобалась ідея Айвері у небезпеці, а все це… фіаско, складно назвати безпечним. “Говори, що хоч, а я ні про що не жалкую.”
Клац.
Можливо він називав його дурним прямо зараз. Це було б доречно; хто ж як не ідіот погодиться на будь-яку угоду з Всезнаючим Богом?
Клац.
Айвері, очевидно.