Chapter Text
Його кинули до ув’язнення відразу.
Ще до того, як Дунк устиг до ладу збагнути, що саме сталося: чому таргарієнівські вояки без вагань підкорилися наказам Егга і чому малий назвав принца братом – спокійно, без тіні жарту, ніби це було найприродніше слово у світі.
Темницею це місце можна було назвати лише з натяжкою. Поспіх не залишив простору для належної строгості: його замкнули в тісній кімнаті, колишній комірчині для зерна і лопат. Кам’яні стіни ще тримали денне тепло, але підлога була холодна й укрита пилом. Під самою стелею темніло вузьке віконце крізь яке ледве просочувалося сутінкове світло.
За дверима стояли двоє вартових.
І він чув їх. Чув, як вони перешіптувалися й реготали, не стримуючи голосів. Як кпили з його зухвалості: з того, що якийсь велетень без герба наважився підняти руку на принца. Чув, як вони ставили на способи його страти, наче на кінських перегонах: повісять чи відрубають голову; відсічуть правицю, а може й ногу та відправлять на Стіну калікою; або ж, якщо принцові заманеться давніх обрядів, спалять живцем, як і личить драконячій крові.
Зрештою, подумав Дунк, дракони й знають хіба що вогонь.
Найгірше було не за себе. Найгірше було за Егга.
За кмітливого і дотепного малого, доброго і старанного зброєносця. Хлопчиська, якого легко було любити.
Але теж дракона.
Дунк добре пам’ятав, що Реймун говорив про Таргарієнів: про їхню гордість і жорстокість, про біль, який вони завдають, і про вогонь, який рано чи пізно пожирає все довкола.
За цими думками Ешфорд поволі стишався. Галас за вікном танув разом із світлом, а дзенькіт кухлів і п’яні вигуки розчинилися в вечорі. Варта за дверима притихла, і лише цвіркуни вели своє нічне життя, поки десь у темряві глухо фиркали коні, переступаючи копитами. Сон не приходив.
Прикрий якийсь кінець, думалося. Усе життя він ішов слідом за сером Арланом: від корчми до корчми, від дороги до дороги. А ось тепер і на суд богів ступав майже в ногу з ним. Боги, вирішив Дунк, мають дивне почуття гумору: вони люблять, коли коло замикається.
І серед всього не почув кроків одразу. Лише коли за дверима зашурхотіло, пролунали стишені голоси, а тоді метал у замку скреготнув, Дунк рвучко підвівся і серце вдарилося об ребра, мов кулак. Він був певен: прийшли по нього. Не для суду і слова, а щоб врізати вночі, як щура.
Але в дверях стояв Лайонель Баратеон. Простий і втомлений: без посмішки, грюкоту і звичного розмаху. Сірий, зібраний і дивно зменшений наче з нього тимчасово вийняли бурю. Він не займав собою простору, як завжди, не тиснув повітрям. І ще й був підозріло тверезим.
– Якщо ти не мав де ночувати, – сказав він глухо. – Міг би прийти до мене. Не обов’язково було дертися до в’язниці заради ліжка…
Жарт прозвучав мляво й неохоче, як натягнутий за звичкою обладунок.
І все ж Дунка це заспокоїло. Не слова, але присутність; те, що хтось прийшов до нього.
Він знову опустився на землю, сперся спиною до бочки і провів пальцем по пилюці, малюючи невиразні кола.
– Напасти на принца, га? – прошипів Лайонель повчально і схрестив руки на грудях. – Чим ти думав?!
– Він бив жінку, – відповів Дунк просто. – Слабку.
Лайонель важко видихнув – повільно, крізь зуби, ніби стримував у собі щось більше за гнів.
– Це схоже на малого покидька…
Він рушив кімнаткою неквапом, міряючи простір кроками. Торкнув ногою діжку, зазирнув у віконце, де тьмяніла ніч, і на мить затримав погляд десь за стінами.
А потім повернувся й сів навпочіпки поруч із Дунком.
Близько.
Так близько, що Дункан відчув тепло його тіла, запах шкіри й заліза, тихе тертя тканини об тканину – дрібні, непристойно уважні відчуття, які не мали значення й водночас значили забагато.
– Я дістану тебе звідси, – прошепотів Лайонель, знизивши голос до межі чутного. – Дам своїх людей. Кращих коней. За кілька днів ви будете у Фонтоні. Ми наздоженемо вас пізніше. Головне – перейти межу Штормових земель…
– Я не тікатиму, – вперто відказав Дунк. – Я не зробив нічого безчесного.
І не відвів погляду.
Їхні обличчя були так близько, що Дунк відчув гарячий, злий подих на щоці – нерівний, стримуваний, живий.
– Ти справжній дурень, – прошепотів Лайонель.
Але без образи, а з тією виснаженою щирістю, яка осідає гіркотою на язиці.
– Нехай, – так само тихо відповів Дунк.
А тоді Лайонель різко випростався перед ним – і знову став великим. Не просто високим чи широким, а небезпечним у своїй присутності, таким, що сам простір поступався йому. Плечі розправилися, тінь від нього впала на кам’яну підлогу, і Дунк, лишаючись сидіти, опинився перед ним – майже притиснутий до його живота, змушений задерти голову вгору, щоб бачити обличчя.
– Тоді схили коліно, Дункане Високий.
Голос був низький, твердий, але в ньому щось зрадливо тремтіло. Дунк розгублено облизнув сухі і потріскані від хвилювання губи.
– Сер Арлан же не посвячував тебе в лицарі, правда? – хмикнув Лайонель без глузування.
І Дунк почервонів, наче його впіймали за руку на старій, ганебній побрехеньці, яку давно слід було поховати. За це його й справді належало покарати. Але Лайонель дивився на нього тепло – без осуду, без зверхності. Так, наче насправді це ніколи не мало значення.
– Давай, красивий чоловіче, – сказав тихіше. – Стань переді мною на коліна.
Слова були кепкуванням лише наполовину. Інша половина звучала нервово, майже з надривом. Лайонель напружено тремтів і пальці смикали край плаща, наче він не знав, куди подіти руки.
– Якщо ти маєш померти завтра по обіді, – додав він уже серйозно. – То помреш як лицар, а не як безіменний бродяга.
І серце у Дунка затріпотіло так сильно, що він відчув його в горлі.
Ось що лорд Лайонель Баратеон робив для нього: пропонував не просто життя, а гідність; а навіть як смерть – то по честі.
І в цьому дивному, майже святому прозрінні Дунк згадав усе: лордову милість, якої не дарував йому ніхто інший; простоту його слова і щедрість його вчинку; як Лайонель дав йому прихисток під зливою і як мовчки поділився хлібом у голодний день.
Недоречно, але вперто спливло в пам’яті Еггове питання:
«Ти міг би служити йому?»
Так.
Служіння Лайонелю Баратеону здавалося простим і правильним. Він був людиною честі й ставився до Дунка як до рівного, навіть без герба, землі та імені в родоводах. Він наказав йому бути високим. І Дунк вирішив бути високим.
Довгань незграбно змінив позу: сперся долонею об холодний камінь, підтягнув одну ногу, потім іншу – і став на коліно перед Лайонелем. Пил одразу ж пристав до тканини, холод пройшов крізь суглоби, а тіло напружилося.
– Я прийшов без меча, – пробурмотів Лайонель винувато. – Але мій титул… він ще чогось вартий.
І торкнувся його плеча рукою -- важкою, теплою й доброю.
– Іменем Воїна зобов’язую тебе бути хоробрим… – він торкнувся іншого плеча повільно і свідомо, ніби запам’ятовував дотик. – Іменем Батька зобов’язую тебе бути справедливим. Іменем Матері зобов’язую тебе захищати невинних…
У Дунка закрутилося в голові. Світ похитнувся і довелося зажмуритися, щоб не впасти вперед просто до Лайонелевих ніг.
Лорд стиснув його плече трохи сильніше:
– Встань, Дункане Високий, лицарю Семи Королівств.
Дунк не знайшов у собі сили підвестись, але підняв підборіддя і глянув на нього: на добре, сумне обличчя Лайонеля, яке тепер було зовсім близько. Лорд поклав руку йому на щоку і ковзнув пальцем уздовж вилиці – коротко, але достатньо, щоб Дунк перестав дихати.
– Тобі належить встати, – прошепотів він. – Якщо ти хочеш, щоб це зарахувалося перед богами.
Він наказав йому бути високим. І Дунк вирішив бути високим.
ВІн поклав руки Лайонелеві на стегна, шукаючи опори, – широкі, теплі під товстою тканиною, – і мало не звалив лорда з ніг. Лайонель хмикнув крізь подих, похитнувся, але встояв, упіймав Дунка за лікті й допоміг йому підвестися.
Дункан виріс уздовж нього близько й невідворотно – так, як дикий плющ в’ється вздовж мурів закинутих замків. А коли нарешті випростався, між ними майже не лишилося простору: груди торкнулися грудей, подихи сплуталися.
– Ну? – тихо спитав Лайонель. – Почуваєшся інакше?
Дунк і справді відчував зміни.
Ніби він став більшим. Важчим. Наче ноги його вросли в камінь, а руки наповнилися силою, якої в них не було раніше. Світ більше не хитався, а навпаки: тримався міцно, як щит у добре поставленій руці.
І, керований не думкою, а чимось давнішим і простішим, Дунк підняв руку і торкнувся щоки Лайонеля так само обережно, як той торкався його до цього. Великий палець ліниво пройшовся шорсткою шкірою, затримався біля рота.
А тоді він нахилився й притулився до його губ з твердим, незграбним поцілунком.
Лайонелів подих різко обірвався, груди напружилися під Дунковим дотиком, і на мить здалося, що світ завмер разом із ними.
За секунду Дунк отямився, відвів голову, ковтнув повітря.
– Я…
Але Лайонель не збирався слухати. Він сам подався вперед, знову цілуючи – глибше і впевненіше. Його рука ковзнула вгору по спині, зупинилася між лопаток і тісніше притиснув Дунка до себе.
– Ти злякався, що завтра помреш нецілованим, сер Дункане Високий? – прошепотів він біля самих губ.
– Так, – чесно відповів Дунк.
Лайонель тихо засміявся й погладив його підборіддя – повільно і власницьки, як леді пестять улюблених котів.
– А що ж ти робитимеш, якщо боги помилують тебе завтра?
– Тоді, – сказав Дунк, не відводячи погляду. – Я сподіваюся повернутися і зробити це знову.
Між поцілунками Лайонель пробурмотів, що не такий уже Дунк і дурний.
Дунк теж на це сподівався.
Він не знав чи боги будуть на його боці.
Але достатньо було мати Лайонеля Баратеона у своїй стороні.