Chapter Text
— Почекай, почекай-но, ти кажеш… у сенсі вона дозволила тобі почухати себе по голові?!
Дайва Скарлет не повірила почутому. Вона очікувала почути від Джанґл Покет щось на кшталт: “О, та, їй нормально, якщо торкнутися вух чи хвоста. Таке буває”, але натомість та кобиличка сказала це: “О, їй подобається, коли її маківку чухають”.
І це звучало так, ніби якась буденна річ! Ніби мова йде не про Аґнес Такіон — кобиличку, яка навіть не потисне учениці руку чи дасть п'ять!
Попри почуття недовіри, сидяча напроти старша умамусуме самовдоволено посміхнулась і заговорила далі:
— Агась, я знаю. Мені також було важко в це повірити, але хто знав, що пані Я-засиджую-сраку-у-лабораторії-днями-напроліт насправді ловить кайф від дотиків такої леді! — Поке засміялася, вона повернулася до двох осіб, які також сиділи за столом: — А що ви скажете? Закладаюся, Такіон так не підкатує до вас!
Скарлет майже не захлинулася своїм напоєм через почуте, але Данцу Флейм тільки похіхікала з цього, а Мангеттен Кафе зорила в душу Поке:
— Насправді ні, хоча… вона робить дещо більше зі мною… і довше…
…Добре, тепер Скарлет замислилася чи не заглибоко вона полізла в кролячу нору свого кумира, ніж розраховувала.
Джанґл Покет охнула й драматично застогнала, коли відкинулася на спинку свого стільця. Вона так само театрально схопилася за своє чоло та промовила:
— Ох! Ну йо-ой, Кафе! Та не будь аж такою відвертою.
— Вибач.
— Ха-ха, та все оке. Тож яка твоя історія, як се сталось?
— Ну…
ВЕРСІЯ МАНГЕТТЕН КАФЕ
ОДИН МІСЯЦЬ ТОМУ
МІСЦЕ ЗНАХОДЖЕННЯ: КОМІРКА КАФЕ
Кавомашинка запрацювала, як тільки видався приємний “клік” перемикача й досягнув вушків Мангеттен Кафе. Процес заварювання улюбленої кави заглушив шум з іншої частини кімнати, вона була налаштована на відпочинок і лише після нього повертатися до справ.
У її голові промотувалась одна подія, яка за сьогодні сталася, а саме ввечері. Тоді було достатньо світло, через що в кобилички боліли очі, але, на щастя, Такіон часто залишала жалюзі закритими, роблячи освітлення більш приємним у цьому переадаптованому класі. Раніше цього ж дня Кафе довелося перебувати на спеці через її тренера.
— Перегони зазвичай не проходять уночі, Кафе. Я знаю, що ти полюбляєш померки, але треба вміти викладатися на повну силу і при сонці, — так вони сказали.
І кобиличка знала про це. Вона не була упирицею, яка згорає при сонячних променях, не подумайте, просто світло місяця було їй більше до вподоби, тому й тренувалася саме тоді.
Однак Кафе розуміла, що то лише її особисті уподобання, і тренер має рацію. Більшість її забігів відбуватимуться саме днем, тому й треба мати максимально добру форму, для цього вона й буде практикуватися більше годин при денному світлі дня.
Але з цього моменту минуло вже кілька годин.
“Ця практика видалася надзвичайно важкою”, — подумала чорноброва, поставила чашку на журнальний столик і плюхнулася на диванчик. Вона назад потягнулася за своєю кавою, але, як тільки вона вхопилась за вушко, Кафе довелося побачити силует, який постав аж перед нею.
— …Чим я можу допомогти? — запитала кобиличка, після чого тихо відпила прокидайку.
Аґнес Такіон позіхнула та поклала руки на стегна. За хвильку до того, як каштанова кобиличка розпочала свій дивний монолог, Кафе встигає проаналізувати її риси обличчя й знайшла темні мішки під очима разом із рухами, які могли вказувати на млявість. Це її зацікавило.
— Так-так, Кафе, а я думала, що ти привітаєшся, як зайдеш! Я настільки зосередилася на останніх статистиках, що майже прогавила шум твоєї машинки, яка зробила цей… напій!
— Оу. — Кафе дозволила повітрю класу побути в тиші якийсь момент, але вона поклялася, що усмішка Такіон перетворилася на похмурість. Невже це новий рекорд?
Це все ж змусило її відповісти:
— Ну, привіт. Цього досить?
— Ка-а-а-а-афе-е-е-е-ейко-о-о-о-о!.. — заскиглила Такіон, і чорняву дещо осягнуло: ця кобиличка прямо зараз відчайдушно потребувала уваги від неї. Таке завжди призводило до якихось експериментів, тому Кафе стала наготові та не давати того, чого прагнула її товаришка, ніби дресирувала норовливого пса.
Мангеттен Кафе легко перевела погляд на свою порцеляну й сдула пару, яка потрохи тягнулася до неї. Цей аромат майже ізолював її, поки пронизливий крик Такіон не дійшов до її вух.
— КА-А-А-А-АФЕ-Е-Е-Е-Е-Е! — її голос видавав жагу уваги від тої кобилички; чулося, як Такіон її кликала, плавно переходячи з низького тону на високий. У свою чергу та кобилка тільки сверлила своїм поглядом. Аґнес Такіон, напевно, прийняла це за запрошення: — У мене є надтермінова справа, яка потребує твоєї уваги та допомоги!
— І що ж це? — Кафе сказала це різко, щоб явно показати своє роздратування та чітке бажання відпочити.
— Це-е-е… Я просто згораю від виснаження й нудьги!
Кафе зітхає:
— І як ти хочеш, щоб я допомогла з цим?
— А ось так! — мов навченим рухом, Такіон разлеглася на дивані та поклала голову на коліна Мангеттен Кафе. Такий упевнений крок від подруги став справжнім шах і матом для Кафе та її напою — настільки приголомшливим, що роздратування чорнявої щезло вмить.
Вона глянула вниз на “дослідницю”, яка вже зорила на кавоманку з її колін.
— Що ти робиш?
— Я відпочиваю! — проговорила Такіон з хіхіканням та цією дурнуватою усмішкою.
— Чому саме тут? — Кафе ясно не задовільняла відповідь кобилички.
— Нумо, Кафейко, це ж просто! — та видихнула перед тим, як почати щось казати, і поклала свою руку на щоку жертви експерименту.
Як тільки рукав халату торкнувся її, Мангеттен Кафе осяяло: вона направду не розуміє, що подруга має на увазі.
— Ти й ті двоє докучали мене проханнями побільше відпочивати! За-а-авжди стверджуєте, що дослідження треба здійснювати після відпочинку, але мою роботу не можна так просто перервати! Якби могла, я б зупинила свої циркадні ритми та нейромедіатори мого мозку, які викликають втому. — На цьому Аґнес Такіон не припиняла базікання: — Однак я, як інші живі істоти, залежна від свого смертного тіла та маю свої межі. Ви маєте рацію, я потребую відпочинку та розваг, але це не означає, що мій експеримент має зупинитися!
І в цей момент Кафе її перебиває:
— Ти краще б відпочила, ніж доводила себе до мішків під очима.
— Кхм! Люба Кафе, я ж не про це! ~ Я лиш закінчую свою історію. Як я хотіла сказати, мені вдалося зрозуміти, як продовжувати працювати над дослідженнями навіть під час сну, це може підняти мою ефективність до максимуму! І цим ключем до такої можливості можуть стати твої колінки, Кафе!
“Що”.
— Мої… Коліна? — Мангеттен Кафе не могла повірити почутому. — Ти одержима?
Такіон видала маніакальний сміх зі своїх вуст. Добре, сміх був занадто влучний, каштанова просто продовжувала поводити себе дивно.
— Одержима? Це не більше моєї середньої зацікавленості! І, звичайно, не більше, як ти біжиш за своєю подружкою! Я лише зробила висновок зі своїх розрахунків: твої коліна дають на 58% більш ефективний та спокійний сон, ніж інші доступні варіанти, тому, звісно, я хочу провести експеримент, щоб перевірити це!
— Гм, це без пробірок? — Кафе досі хвилював такий експеримент, попри свою безвинність.
— Жодних!
— І без вибухових еліксирів?
— Агась!
— Отже, ти просто збираєшся подримати тут?
Чорноброва вказала на свої стегна, які Такіон впевнено заняла. Здавалося, сумніви потрохи стихали.
— Та-ак, я потребую відпочинку, як і ти! Це ж взаємовигода! Ну гайда, Кафе, будь ласка-а-а.
Кобиличка застогнала:
— Яка ж ти надокучлива… Добре, тільки я б хотіла глянути на захід сонця.
Каштанова широко всміхнулася, ніби її лабораторію ось-ось оснащать найсучаснішим приладдям. Вона шалено закивала, а хвіст почав віяти з під подушок.
— Але є одна умова: без зайвих рухів і ти маєш одну годину на це.
— Як скажеш, Кафе! А-ха-ха-ха-ха~.
Після сказаного Такіон зручніше примостилася на її стегнах. Чорнява визнала, що в неї виникло дивне відчуття… незнайоме зовсім, але натомість достатньо приємне. Вона дістала свій мобільний телефон та деякий час у ньому сиділа, допоки не почулося сопіння за 5 хвилин із початку експерименту. Це придавало спокою.
Ці звуки з вуст Такіон дозволили розслабитися, як цікаво.
Кафе поставила свою майже порожню чашку на столик, з якого вона спочатку й взяла, потім відкинулася на спинку дивану.
“Ну що ж, мабуть, мені також не завадить заплющити очі”. З цією думкою на обличчі кобилички розплилася блаженна усмішка.
Жодна з них не прокинулася за ту домовлену годину. Насправді Кафе прокинулася лише тоді, коли в академії пролунав дзвін, який свідчив про новий день.
І ось так вони проспали разом близько десяти годин.
Чорт тебе побрав і твоє миле сопіння, Такіон.