Chapter Text
Життя в клані подобалося Оксі.
Для розмов й спостережень було більше ніж пара дорослих, з вічним невдоволенням один до одних. І що казали цей їй, а не один одному, хоча у матері з батьком також були вуха. Чому вона мала слухати їхні думки та не казати про це іншому?
У клану було багато земель: річка, гора, ліс і підземна печера. Все навколо них. Стільки різних міст для вивчення та відпочинку. У клану було незліченно скарбів! Маленькі золоті монетки від інших рас, магічні артефакти, черепа й, найголовніше, книги! Більшість з них належали маленьким істотам і тому погано підходили для читання дракону, але жага до знань Оксі була достатньо великою, аби ні розмір, ні величезний мовний бар’єр не заважали їй.
Особливо рахуючи що в клані були дракони, що знали інші мови. Одним з них був старий дракон, схожий на дерево, що відповідав за скарбницю і навчання молодих. Він з першого дня підтримував її прагнення. Він став їй справжнім другим батьком.
І хоч у клані було багато драконів, і не кожен ладнав з кожним, була група, що конкурувала більше інших. І ці четверо стояли поперек її горла.
***
- Хей, я хочу спробувати себе проти довговухої! - один з її однолітків, дракон з загубленим у бою рогом завжди перший ліз кусатися.
Його довгий язик точно займав майже все місце в голові. А гидка пісочно-золота луска назавжди відбила любов до пустель і пляжів. Здалеку — він кидав у Оксі образливі слова, а близька — кусав вуха і хвіст.
- Ти ще замалий, аби битися з магією, — спокійно відповів наставник. Старий дракон-дерево. Найстаріший з шестірки присутніх.
- Або вона ще замала, аби відповідати самостійно. Скільки тобі, місяць? - він потрусив крилами, сміючись. Внутрішній візерунок з ліній і плям мерехтів в очах.
- Я розумію. Певно, якщо твоя пащека буде закрита ще хоч на секунду більше, тобі забракне повітря… але сьогодні я теж хочу з тобою битися! - Оксі виступила вперед на декілька кроків.
- Не варто, — попередив вчитель.
- Він нічого мені не зробить.
Вона це знала.
Другий раз попереджати ніхто не буде.
Четверо стали осторонь, двоє лишилось у середині. Супротивник був найменшим серед інших одноліток, але все одно більшим за Оксі пару її вух. І звісно, всі окрім неї мали крила.
Дракон вмить використав перевагу і чкурнув наверх, піднявши куряву. Оксілірат не відставала, використала свою перевагу. Не зводячи з нього погляду ліпила з магічних потоків двох клонів, а себе накрила невидимістю від усіх, крім наставника. Він не розповість її місце, на відміну від інших чотирьох. Цієї маленької гидкої зграї.
- Думаєш знову обдурити мене копіями? - дракон впав на землю вихром на пару міражів, лишаючи їх голови Але справжня була цього разу була осторонь.
- Обережно! - крикнув дракон зі зграї, помітивши різницю реальності та ілюзії. Нападник обернувся на крик й Оксі не за спину, а за шию вчепилась іклами. Невидимість спала. Язикатий вхопився зубами за вухо й одною передньою лапою за її спину. Навіть в навчальних боях ніхто не мав наміру піддаватися.
Оксі знала як він буде діяти. Бо хоч її й не часто пускали до навчальних боїв, але вона завжди була поруч і спостерігала.
Спочатку дракон підлетить, підчепив супротивника з собою. У швидкості йому не було рівних, це варто було визнати. А потім закрутивши збурне на землю і тисне зверху. Навіть якщо його просили змінити стратегію, язикатий все одно приходив до варіації того ж рішення.
Він підлітає.
Оксі з усіх сил трималась. Цупкі кігті, якими можна збиратися горами, рятували.
Він закручується.
Оксі притискає вуха, прикриває очі, аби не нудило. І фокусується на магії під ними. Треба зачекати.
Він починає падати.
- Знизу! – кричать його друзі. Дракон розкриває крила, намагаючись уповільнити політ. Оксі відштовхується вверх, підштовхуючи його вниз. на коли з твердої магії, що виросли з туману над самою поверхнею. Нічого серйозного не станеться. Буде в нього кілька нових дірок. Заживуть. Її приземлення теж не було м’яким, але без нових серйозних ран. Його зуби й загнуті кігті зробили достатньо.
Піднявши голову так високо як могла, Оксі повернулась на своє місце біля вчителя. Всі п’ятеро інших учнів були на одному рівні. Билися по різному: хтось швидкістю хтось силою. Але навичок у магії її ні в кого не було. Вона була найсильніша у цій групі. Як їй завжди й казали.
Магічні коли розм’якли група провела її поглядом.
- Що і варто було казати. Ти не готовий до магії. І тобі варто дійсно винайти новий підхід.
***
Оксілірат не дуже любила полювати.
Вона їла не багато і часто взагалі про це забувала. Якби жила одна то рідше ловила поживу магією. ніж бігала по лісу, винюхуючи копитних.
Клан потребував з неї менше здобичі, за розмір, але це все одно займає кілька днів. Оксі часто ставили у пару з єдиною дівчиною однолітком. Серебристо-чорною драконицею з двома парами крил. Її барахтання в небі чутно за версту. А все через перший і останній випадок.
Тоді, вона спочатку літала високо в небі, достатньо аби не лякати тварин внизу, але Оксі її не губила. Спочатку вона знаходила жертву і лякала її, а потім Оксілірат ловила та відносила назад.
- Я вбила чи не сотню, носячи їх туди-сюди. Тож непогана з нас вийшла команда!
- Давай наступного разу зробимо так само. Якщо потрібно, я підберу найвіддаленіших і понесу їх назад, — говорила серебристо-чорна легкою посмішкою.
Але наступного разу дракониця знаходила Оксі першу здобич і зникала. Поверталась лишень через день, з невеликою кількістю здобичі.
- Тобі треба бути уважною. Я тобі все показувала.
Язик у неї був коротким. Але ікла — отруйні.
***
- Перестань шпигувати за мною! Перестань! Перестань! - зелено-жовтий дракон з гребенями усібіч був її третім однолітком. Коли нервував, а це було чи не його стабільним станом, гребні розкривалися навсібіч, роблячи його схожим на шиповану квітку, А коли кричав — дрижали, нагадуючи шелест вітру. Морда в нього була жовта, як пузо та передні лапи. А все інше тіло виблискувало різними відтінками зеленого.
Для Оксі він був чи не найцікавіший серед усіх однолітків. Був другим зі знання у магії, відразу після неї, і літав гірше інших, знову, відразу після неї, яка взагалі не літала. У перші дні вони навіть мали спільну тиху мову. Обидва складно виходили на перший контакт і любили навідуватися до печери зі скарбами.
Але чомусь він вибирав їхньою компанію замість неї. Хоча вони всі були злими та хитрими покидьками, кепкувати один з одного.
- Я не шпигую за тобою. Я у скарбниці кожного божого дня.
- Ти думаєш що я не помічаю як ти крутиш вухами коли я починаю говорити?
- Я винна що ти голосно розмовляєш?
- Ти постійно зиркаєш на мене!! Нічого не можу зробити без твого моторошного погляду.
- Ти просто яскравий. І завжди кидається на око. Як та золота монета. Глянь, ви ж одного кольору!
- Аякже! Тут кожен дракон яскравий. Майже кожен, — він сердито дмухнув жовтим полум’ям, зиркнувши на неї. Драконицю кольору каменю та землі.
- Ніякого полум’я і льоду біля книг! - Оксі прикрила лапою свій рукопис.
- Подивився я оце на тебе і навіть робити щось перехотілось. жаба.
- Якщо серед нас і є хтось схожий на жабу, то це.
Він пішов геть. Оксі провела дракона довгим поглядом і повернулась до перекладу, лише коли той зник.
***
Сьогодні в Оксі був той рідкісний день, що вона провела поза скарбницею і навчання. Прогулянки між гір нагадували їй про дім. Це дарувало і спокій, і неприємний посмак. Цікаво, чи сумують за нею мама з татом? Хоч якою нав’язливою не була їхня любов, це все одно любов. Чи не так? Вони навчили її читати, писати, чаклувати. Розповіли легенди, про рослини, тварин і явища.
А вона… просто не могла прийняти так багато любові.
Над нею з’явилась тінь і завмерла. Хтось нападає зверху. Оксі чкурнула вперед вище по горі, створивши декілька копій, аж поки не почула сплеск крил і тяжке приземлення.
Азлу, — ім’я написане у неї на черепі майже буквально, — дракон більший за неї два чи в три рази, не опускав голови та говорив тихо. змушував прислуховуватися до себе. Він був найсильнішим фізично і розумово. Вчитель сказав, що він сліпий до магії, і це було його єдиною слабкістю. Схожий на гору живого попелу, він не зводив з нею усіх чотирьох очей.
- Ти можеш вважати себе найсильнішою і найрозумнішою, але насправді ніхто не плакатиме, коли ти помреш. Я скажу тобі те, що інші бояться — таким як ти, чужорідним землерийкам тут не раді. Ти скористалась їхньою добротою. І тобі не варто продовжувати. Повернешся й пожалкуєш.
Одне попередження — це напевно єдиний критерій під який попадали всі дракони клану, якими б різними вони не були. Оксі не розуміла нащо постійно давати супротивнику перевагу.
- Щось я не бачу ні одного дракона якому я б заважала. Окрім вас, незрозуміло чому.
- А те що ти постійно сама у скарбниці тобі ні про що не каже?
- Не сама.
- У рідкій компанії іншого одинака.
- Якого ви так само просто не розумієте.
- Поводишся як змія, а не дракон.
Певно вона б могла притиратися так скільки влізе, тож Азлу не дав їй закінчити, полетівши геть.
- Миша про змію ще казатиме.
***
Та сама ніч була незвично спекотною.
Настільки, що навіть вночі ніс сухий й свербів від тяжкого гарячого повітря. А в печері, де відпочивала Оксі, ще й не приємно пахло димом.
Оксілірат цілісінький день ховалась від сонця, вивчаючи нове закляття, тому втомлена і роздратована. Постійно терла лапою голову, намагалась швидше заснути. Але врешті вирішила попити трохи води. Ходити до річки було такою звичною справою, що відкривати вічі та підіймати вух не було потреби.
Прохолода приємно колола язика й охолоджувала голову. Хоча повітря тут було на диво важким.
Допивши, Оксі підняла вуха і нормально роздивилась навсібіч. Повітря не має бути таким важким. Тут незвично повно магії. Хтось є поряд.
В небі хлопнули крила. Великі. Шумні. Мерехтливі.
Оксі підняла очі. Дійсно, троє членів зграї наближатися з протилежної сторони.
“Але… вони ж завжди ходять вчетверо”.
Повітря загуділо і замерехтіло тонкими напівпрозорими іклами, що впивалися скрізь луску як хмара комахи.
Жовта морда, в зеленому обрамленні спостерігала за нею з під дерева.
Пастка!
Оксі кинула магічну нитку як ласо, схопивши противника і потягнула, стрибаючи назад. Ікла вчепилися глибше, аж поки дракониця не вийшла з поля дії. Наче струна, нитка задрижала від натягу. Оксі була слабкою і меншою, з пекучими подряпинами по тілу. Але вона ж розумніша і вона керує тут. Зелений дракон впирався з усіх сил, залишав по собі борозни на землі, але врешті був затягнутий у хмару та впав у річку. Він закричав, відкрив плавники та вимкнув закляття. Тіні над галявиною темнішали.
Четверо проти одного не надто чесний бій. Проте, можливо саме він покаже зграї місце. І вони просто облишать її.
Оксі підготувалась до нової атаки. Двоє із тріо, кинулися на неї, залишиться найбільшого позаду. Вона має тримати ініціативу. Оксі стрибнула на них у відповідь. Створила три копії, аби кожному супротивнику було по два противники, проте сама вона обрала язикатого.
Піщаний дракон змахнув крилами, аби піднятися вище підставивши справжній Оксілірат місце для захвату. В очах рябіє від візерунка.
- А! Зніми її з мене, зніми! - заволав язикатий, ледь тримаючи рівновагу. Подруга вмить взялась хапати зачепу лапами. Від перших ударів Оксі змогла ухилиться, але врешті її схопили, сильно тягнучи вверх. Безкрила востаннє встромляє кігті в крило язикатого. Магія потекла від слів вниз, до крила. Що стрімко чорнило. Гнило живцем. Дракон заволав знову, встав в річку, де його вмить підходив зелений друг.
Крилата, тримаючи Оксі зі спини мертвою хваткою, полетіла вище в небо.
- Що ти з ним зробила?!
- Поболить і загоїться.
- Це була якась інша магія! Щось ти не поспішала використовувати подібне при старіших!
Це правда.
- Так само як і ви, нападати в день при всіх, — Оксі витягнувши шию, вчитись іклами в її лапу. Напарниця з полювання зробила останній змах крилами та жбурнула її внизу.
Для дракона що ніколи не міг самотужки літати, піднятися аж до самих хмар і побачити як насправді виглядає земля — це казкова мить. Шкода, що така коротка.
Чорна велика тінь пливла внизу, неначе стерв’ятник, очікуючи наближення. Серебристо-чорна тінь кружляла зверху. Вона втратила ініціативу. Але Оксі не з тих хто чекатиме. Вона перевернулась через голову, животом до землі. Вітер з неймовірною силою дув у морду, заглушив і сліпив. Дихати тяжко. Сили закінчуються. Оксі створила лише одну, більш реалістичну копію, а все інше направила назад. Оточивши драконицю найбільшою хмарою вороння, що лише можна було уявити.
- Хто? - спитали знизу.
- Вибач, твоїй подрузі певно буде складно щось підказати! - Оксілірат впала на могутню спину і відразу вчепилась кігтями, аби не впасти вниз. Приземлення вибило все повітря з легень.
Азлу змахнув лапою її копію з голови та невдоволено рикнув, глянувши на справжню. Для нього вони обидві були як справжні.
- Я попереджав тебе.
- Це настільки ж мій дім і твій! Вдавись цим фактом!
- Твого дому тут немає, чужоземка.
З неймовірною спритністю для такого велетня, дракон закрутився спочатку навколо себе, а потім стрімкими колами полетів вниз. Оксі припала до його спини й трималась. З кожною секундою світ випливав все далі від неї, закручують всередині та підступаючи до горла з жовчю.
Вмить, крутіння зупинилося. Оксілірат зрозуміла це лише коли втратила всяку опору й полетіла геть сама. Земля опинилась неочікувано близько. Дракониця вбилась об неї зі хрускотом і чавканням. Біль поступово заповнював тіло, як прийдешня лавина снігу. Найстрашнішим було нічого, що слідувало за болем. Вона нічого не бачила, не відчувала передніх лап. Не відчувала себе собою.
“Що? Це якась магія? Вони мене дурять? Можливо… тримають?”
Оксі з останніх усіх сил відкрила око. Одне, інше чомусь так боліло, що не хотіло слухатися.
Велика тінь була найближчою. І ще декілька було позаду, тельбушили. Зелений дракон на диво прижив плавники до шиї. Невже він дійсно просто замовк? Язикатий, навпроти, вертів головою, щось крича. Певно на краще, що Оксі не чує високого мерзотного виску. Дракониця все ще з відкритими крилами, тремтіла.
А потім нічого накрило Оксілірат.
“Я ще не закінчила!”