Work Text:
Волосся Т/І розвіювалося вітром, поки вона роздивлялась скелі з вершини гори. У її очах можна було помітити сум та нескінченну тугу. Вона притискала до грудей свою руку, іншою прикриваючи її зап’ясток, але це не допомагало – вона все одно пам’ятала, яке слово з’явилося на її шкірі сьогодні зранку.
Ще з того часу, як її люди почали пити радіоактивну воду та почали назвалися актинідами, їхні тіла пережили змін. Але найдивовижнішим виявилося те, що на вісімнадцятиліття на зап’ятках актинідів з’являлося чуже ім’я – людини, яка їм судилася.
Т/І знервовано видихнула та прибрала руку, аби впевнитися.
Так, воно досі на місці. Ім’я, через яке здригається весь світ. Ім’я, яке не вимовляє її народ через страх. Ім’я, яке лунає востаннє із вуст жорстоко вбитих істот.
Вадим.
Вони зустрілися, коли він знайшов печери актинідів, щоб їх усіх винищити. Звісно, він прийшов сам – адже він у змозі вбити одразу сотню людей, без зайвих старань. Але не цього разу.
– Ти, потворо! – кричить Вадим, але його очі видають правду – він оглядає Т/І з ніг до голови, видаючи власне захоплення. – Я тебе знищу!
– Спершу подивися на своє зап’ястя… – єдине, що відповідає Т/І, навіть не намагаючись кликати на поміч.
– Що це значить? Я не знаю ніяких Т/І! – його очі палають гнівом та жагою, адже він прийшов саме тоді, коли Т/І виходила із радіоактивного озера – волога від ядучої води та приваблива до скону.
– Мене звати Т/І… - серце Вадима пропускає один удар і з його рук випадає меч, яким він хотів знищити всіх актинидів.
– Цього… не може бути…
Однак, це було правдою, Т/І та Вадим були суджені один одному, незважаючи на своє походження. Вадим не міг довго опиратися пристрасті, адже з першого погляду він закохався в Т/І: у її рідке волосся, напівпрозору шкіру, темні очі… Він не зміг покинути печеру після цього відкриття, а потім і саму Т/І… Вони віддалися коханню та не могли думати про навколишній світ довгий місяць, але врешті Вадимові довелося піти. Адже його дім, його люди не могли чекати довше свого героя…
Там він намагався переконати інших, що актиніди не такі погані. Що з ними можна укласти союз та співіснувати, але його не слухали. Народ був готовий до війни, було надто пізно. Вадим не міг опиратися своїй нації, тому вказав шлях до печер актинідів…
Почалася страшна різня, у якій Вадимові теж довелося взяти участь – від його меча пало триста актинідів… Але ж де вона? Де Т/І? Невже встигла втекти? Думки швидко змінювали одна одну в голові Вадима та він навіть повірив, що Т/І справді в безпеці. Але його полегшення не тривало довго.
– Вадиме! – він почув її голос із глибини печери та заціпенів на місці. Вона дивилася на нього сумними, повними болю очима… Сталося те, чого вона так боялась. – Невже ти мене зрадив, Вадиме?
– Т/І… Ні, кохана, послухай…
– Тут ще одна тварюка! Негайно знищити її! – Вадим з жахом озирнувся та побачив своїх людей, які з ненавистю кинулися в сторону Т/І. Не довго думаючи, герой затулив дівчину своїм тілом, вказавши мечем у бік нападників.
– Не смійте! Т/І, тікай! – Вадим легко переборов увесь натовп, кров актинидів на його мечі перемішалася із кров’ю його людей… Коли остання голова пала з плеч, ноги героя підкосилися. Він сидів на підлозі та кричав від болю, дивлячись на поле бою… Т/І устигла втекти, її врятовано. Але він?
Він – зрадник, проклятий герой… Ні, так не може тривати далі. Він має померти!
Вадим бере свій меч у руки востаннє, щоб пронизати ним своє серце. Останні думки героя про Т/І, а молитви – про її безпеку. З кінчика леза скрапує кров чистокровних, отруєна актинідською. Вадим сміється, гадаючи, що такого більше ніколи не станеться.
Він помирає з ім’ям Т/І на вустах…
Т/І уже втекла геть від печери, знаючи, що зовсім скоро знайде іншу стоянку актинідів. Спрага виморила її, адже пила востаннє вона декілька днів тому. Вона не може померти, їй терміново потрібна радіація, хоча й біль від втрати розриває зсередини. Але вона повинна боротися. Адже вона тепер не сама.
Зовсім скоро на світ з’явиться Син Вадима.