Work Text:
У Спенсера щоки ледь-ледь розпашілі, немов ранкова зоря ковзнула по них першими променями, і абсолютно п'яний погляд — хоча він, звісно ж, тверезий як скельце.
Та й сп'яніння помічає винятково Пенелопа. (І Дерек, звісно, але це лірика).
— Він що, знову? — закотивши очі, вона обертається до Дерека і навіть не закінчує запитання.
Той лише хитає головою і тихо сміється.
Виходить, так, знову.
— Але ж це просте тренування! Він міг спробувати! — не вгамовується Пенелопа, в глибині душі знаючи: ні, не міг.
У Спенсера щоки ледь-ледь розпашілі, немов пелюстки магнолій із подарованого ним учора Пенелопі букета, і абсолютно п'яний погляд — тільки не від алкоголю, а від щастя.
— Я йому цей свисток у... вухо засуну! — верещить Пенелопа, відчуваючи, як на плечі опускаються долоні Дерека, злегка погладжуючи — чи то дражнилка-обіцянка масажу, чи то просто спроба заспокоїти. — Він має навчитися стріляти сам!
Дерек усміхається ще ширше, і Пенелопа ледве встигає стримати усмішку у відповідь.
Можна подумати, комусь із них невідомо, що Спенсер чудово володіє зброєю, та й із влучністю у нього все гаразд. Тільки от бажання бачити Дерека, відчувати поруч, знати, що йому прикриють спину (і мовчки обіцяти, що зробить це у відповідь — на всі сто балів, хай там що стверджують результати тестів із ФБРівських тирів) — набагато сильніше, аніж бажання знову бути першим.
Спенсер, звісно ж, міг би ним бути.
Але в нього щоки ледь-ледь розпашілі, наче розтале малинове морозиво спекотного липневого дня, і абсолютно п'яний погляд — зухвалий, заворожуючий і заспокійливий водночас.
Дерек усміхається і намагається виглядати не дуже зацікавленим. Тільки дарма — аж надто вже підозріло припухлі в нього губи.
(От же надумали — знову цілувалися без неї! Крадькома від усіх. Негідники! Вдома вона їм дасть такої прочуханки! Обом. Щоб знали. Цілком можливо, їм сподобається).
Пенелопа знову зводить очі до неба і театрально зітхає.
На шиї Спенсера якось присоромлено поблискує подарований Дереком свисток.