Work Text:
Тієї ночі Дерек ділить зі Спенсером один номер. Розслідування — що вже стає звичним — важке і виснажливе, тож під кінець дня спати хочеться сильніше, аніж жити. Проте Дерек прокидається далеко після опівночі, мружачись від яскравого світла, що пробивається крізь прочинені двері ванної. Примружившись, він встигає розгледіти прилизану шевелюру Спенсера і, здається, аж занадто задоволено усміхнене обличчя. Той при повному параді — і нащо тільки тягнув із собою на справу такий піжонський костюм і білосніжну сорочку? — і, схоже, затримуватися в номері не збирається. Дерек лише гмикає і повертається на інший бік, благаючи сон повернутися. А Спенсер... Варто ж хлопчині колись ставати дорослим?
***
Уперше щось недобре Дерек помічає місяців через десять після цього. Спенсер якраз починає бесіду із черговою можливою свідкою злочину, яка виявляється француженкою. І Дерек уже майже готовий покликати на допомогу Прентіс, коли розуміє: Спенсер розмовляє французькою так щиро, що вдається лише дивуватися. Ні, їхній хлопчик, звісно, все ще геній, тільки от... Тільки от навіть мізерного розуміння французької Дереку вистачає, щоби вловити: Спенсер представляється білявій красуні чужим ім'ям.
«Je m'appelle Frank»* застигає у думках неприємним осадом. Коли за кілька годин Дерек усе ж знаходить момент, аби поцікавитися у Спенсера, що це було, той дивиться на нього нерозуміюче і дещо розгублено, а потім відмахується і повертається до складання географічного профілю суб'єкта. Часу на розмови у них і справді небагато. Тому кляте «Je m'appelle Frank» дуже швидко десь губиться на загальному тлі робочих думок.
***
Наступні півтора року минають абсолютно спокійно, і Спенсер не здається Дереку дивним. Ну, не більше, аніж зазвичай. А потім, під час чергової справи в Алабамі, Дерек прокидається вранці і бачить на сусідньому ліжку іншу людину.
У тієї — обличчя і тіло Спенсера, але манери, звички і навіть міміка геть інші. Хлопець, ледь прикритий пухнастим банним халатом, ліниво гортає якийсь лайняний журнальчик про моду, бурмочучи коментарі собі під ніс, і закушує чергову фразу — французькою мовою, звісно, — полуницею зі збитими вершками.
— Спенсере? — намагаючись не робити різких рухів, тихо кличе Дерек, піднявшись із ліжка.
Той обертається, округливши очі від щирого здивування, а потім, кліпнувши, розтягує губи, перемазані вершками, у неймовірно милій — у Дерека зводить щелепи — усмішці:
— Oh non! Vous avez tort. Je m'appelle Frank**.