Work Text:
— Якого біса, Ріде?! — несамовитий крик, що лунає з ванної, цілком здатен претендувати на кінонагороду за найкращі звукові ефекти у фільмі жахів.
Почувши ляпання босих ніг по підлозі, Спенсер влаштовується в кріслі зручніше і міцніше стискає в пальцях «Напівкровного принца». Так, він знає цю книжку напам'ять і за потреби здатний відтворити по пам'яті пару-трійку глав... А що такого, і перечитати вже не можна?
Двері в кімнату відчиняються, з гуркотом вдаряючись об стіну, і на це не можна не відреагувати. Злегка прикусивши щоку зсередини, щоби не розсміятися одразу ж, Спенсер зводить погляд на гостю.
Емілі, яка стоїть на порозі, схожа на розлючену кішку. На скуйовджену, мокру, місцями вкриту мильною піною кішку, абияк загорнуту у пухнастий рушник.
Щоку доводиться прикусити сильніше, бо горло здавлює спазмом ледь стримуваного реготу.
— Що сталося, люба? — перебільшено спокійно цікавиться Спенсер, прикриваючи книжку й затискаючи місце, де читав, вказівним пальцем.
— Що сталося, Ріде?! Що, трясця твоїй матері, сталося?! — голос Емілі звучить так, немов її зв'язки вже на межі можливостей. — Ти взагалі нормальний, залишати такі речі у ванній?
Наступної миті вона акуратно замахується і кидає йому під ноги щось, що до цього ховала за спиною. Падіння металевого предмета супроводжується характерним звуком і додатковим дрібним деренчанням. Спенсеру навіть не потрібно розглядати «жертву» майже бейсбольної подачі Емілі — він в курсі, що біля лівої щиколотки, лишаючи по собі ледь помітні вологі розводи, приземляється його револьвер. У радіусі десяти футів, жалібно побрязкуючи, ще котяться кулі, і це — все, що варто знати про Емілі Прентісс. Навіть будучи розлюченою, що не змогла прийняти душ, вона дбатиме про безпеку оточуючих. Театральності їй, звісно, не позичати, але кинута у пориві емоцій зброя буде розрядженою. Аби навіть випадково не вистрілила. Щоправда, тепер доведеться потурбуватися про пошук патронів по всій кімнаті... Спенсер ледь помітно кривиться.
— Ніяких ось цих твоїх мармиз! — обводячи в повітрі контури обличчя, обурюється Емілі. — Притягнув зброю у ванну, ще й незадоволений моєю реакцією! Начорта тобі здався револьвер поруч із мочалкою та гелем для душу? Спинку чухаєш? — її голос просякнутий уїдливістю. — Чи дещо нижче?
Спенсер легенько совається в кріслі, зісковзуючи по м'якому сидінню, і, витягнувшись, закидає ногу на ногу.
— Ну що ти, люба, — анітрохи не змінившись в обличчі чи навіть тоні голосу, відповідає він, — із чуханням мого «чогось нижчого» чудово справляєшся ти. У ліжку. — До щік Емілі моментально приливає кров, і від цього Спенсеру стає водночас неймовірно тепло і все ще жахливо смішно. — А щодо револьвера... Чесно кажучи, я навіть не пам'ятав, що залишив його там. Мабуть, просто запрацювався і, бажаючи скоріше опинитися під душем, забув про все на світі.
Емілі схрещує руки на грулях, що вельми... відволікає, з огляду на її «вбрання», однак її погляд все ще сповнений недовірливості. При цьому щире невдоволення остаточно випаровується, Спенсер бачить.
— Не забувай більше, любий, — досить вдало копіюючи його інтонації, пирхає вона і розвертається, аби, мабуть, усе ж завершити свої водні процедури. — А то я можу наступного разу просто викинути його у вікно. Бо ж, схоже, тобі він не надто вже й потрібен.
Спенсер нарешті розпливається у широкій усмішці:
— По-перше, це буде псування федерального майна...
— За яке відповідати доведеться тобі, — перебиває Емілі.
— А по-друге, ти занадто різка, — не реагуючи на її ремарки, продовжує Спенсер. — Варто було мені один раз залишити зброю не в сейфі, і все — кінець світу та друге пришестя. Отак і заводь стосунки з колегами. Правильно кажуть, що деякі у чужім оці порошину бачать, а в своєму — пенька не помічають, — удавано зітхає він.
Емілі повертається неспішно, немов у сповільненій зйомці. Її звужені очі дивляться надто чіпко.
— Це ти зараз про що взагалі? — майже шипить вона, заправляючи неслухняний край рушника, тим самим зайвий раз підкреслюючи улоговинку поміж грудей. — Я, на відміну від тебе, ніколи не розкидаю зброю абиде!
Спенсер кілька разів кліпає очима, немов спантеличений, а потім знову дарує їй чарівну усмішку.
— Зброю, може, й ні, але от інші речі... Це, звісно, не зрівняється, але...
Емілі широко розплющує очі, коли через кілька миттєвостей до неї приходить усвідомлення, що саме Спенсер має на увазі, а рот набуває обрисів ідеальної літери «о».
— Ну це вже ні-і-і-і-і... — отямившись, тягне вона.
— Ну це вже так-а-а-а-ак... — вторячи їй, сміється Спенсер, нарешті відкладаючи книжку і піднімаючись на ноги.
Емілі, звісно, все ще обурена, але, як і раніше, прекрасн скуйовджена, мокра, подекуди вкрита мильною піною і — що найголовніше — абияк загорнута у пухнастий рушник.
Перед такою жінкою, звісно ж, неможливо встояти.
Як неможливо і не пробачати маленькі дивацтва на кшталт звички приймати душ із бутербродом або банкою пива.
Рука Спенсера вже звично ковзає на тонку талію, притягуючи до себе Емілі, яка марно намагається не сміятися у відповідь, ближче.