Work Text:
– Пітере, ти розумієш, що тату – це відповідальний крок?
– Це єдиний шанс дізнатися ім’я мого соулмейта! Не бійся, якщо це не він, ім’я зникне, ти ж знаєш.
– Я не цього боюсь, а що воно лишиться. І ти так і ламатимеш себе на частини, мовчатимеш і дивитимешся тужливо і з захватом. Мені боляче за тебе, Пітере.
– Я маю знати, Мей. Я не можу інакше.
Тоні Старк – геній, мільярдер, плейбой, філантроп. Тоні Старк не вважає за потрібне робити татуювання: нащо забивати руки іменами кожної, з ким спить? Та й навряд чи він здатний згадати хоч половину.
Життя було незмінним, аж поки Пеппер не захопила більшу його частину, прибравши сотні дівчат і навіть алкогольні ріки.
Вірджинія Поттс була єдиною, хто витягував Старка з майстерні, коли, звісно, він світ не рятував. Вірджинія Поттс взагалі була єдиною, хто міг терпіти цього генія довше місяця, тим більше з його характером (і необхідністю керувати Старк Індастріз). Дивовижно, як ця тендітна жінка взагалі могла так довго лишатися настільки сильною.
Навіть попри підкати до Наталі Рашмен та Мей Паркер, попри всі його проколи та неймовірно складну вдачу, вічну відсутність та проблеми, ризик життям та буття серед Месників, вона лишалася поряд і дарувала стільки підтримки, що йому ніколи не віддячити.
Пеппер і не сподівалася.
Здається, вона мала повне право гніватися. Так, це її вибір, але про правильність не говорить ніхто. Ні, їй подобається її робота попри все. А ось Тоні…
– Іноді мені здається, що ти сприймаєш мене як належне. Як П’ятницю. Не дивися так, Тоні, – жінка прикрила очі, поки Старк намагався зібрати себе докупи. Він не знав, що йому робити, він був упевнений, що не заслуговує Пеппер. А ось відпустити її було б повним ідіотизмом, як він зможе без неї? Хто він без неї? – Я вірю, що дорога тобі, та навряд чи так, як мені б того хотілося.
– Я люблю тебе, Пеппер Поттс. Ми ніколи не клялися й не малювали на руках, але якщо це єдине, що доведе тобі справжність моїх почуттів – чому б ні?
– Не варто, – вона сумно посміхається і йде, аби повернутися до роботи.
Коли Тоні слухав, що йому говорять? Він же сам Ентоні Говард Старк. А в цій історії необхідно поставити крапку – хоча б для того, аби вона отримала новий початок. Хоча б для того, аби запевнити єдину таку кохану жінку.
І себе – про всяк випадок. Кохання ж треба доводити? Для цього ж у їхньому світі існують тату з іменами?
Акуратні тонкі літерки, неначе залишені маленькою друкарською машинкою, світилися червонуватим ореолом, але Старк щасливо посміхався. Ось воно – обережне й гарне «Пеппер Поттс», залишене на його руці. Хазяйка імені, побачивши простягнуту руку з закоченим рукавом футболки, лише похитала головою і порадила зачекати кілька днів.
Три дні потому такий же задоволений життям Тоні демонстрував коханій яскраві чорні літерки і так само щасливо всміхався.
Щастя тривало недовго, адже навіть його кохання не змогло надовго затримати ім’я не-соулмейта. Через тиждень чистий зап’ясток Залізної людини прикрашав лише годинник, від чорнила ж не лишилося жодного сліду.
Тоні Старк вперше за довгий час напивається до чортиків, поки Пеппер заспокійливо перебирає пальцями його волосся і туманно рече, що життя ж не скінчилося.
***
Пітер Паркер став домашнім павучком і намагався допомогти всім і кожному. У хлопця через вулицю вкрали велосипед? Повернемо! У дівчини-сусідки кіт утік і забився на дерево? Дістанемо! Двоє не надто знайомих йому однокурсників ніяк не зізнаються одне одному в коханні? Усе влаштуємо!
Єдиним, з чим не міг впоратися Людина-павук, були його власні почуття. Його очі ночами пекли від сліз з того часу, як він зустрів Тоні Старка.
Окей, можливо, не аж з того, але ж усвідомлення спалахнуло найбільш яскраво, коли Пітер побачив розчарування в очах Залізної людини. На тому поромі, коли Старк вичитував йому, як школяреві. Так, він і є школяр, але ж Тоні сам пізніше сказав, що Павучок може бути Месником!
Може... та все він може! І врятувати людей, і перемогти суперзлодія, і кішку з дерева дістати, і прямий вогонь в груди пережити, і проти всього встояти.
Та на зап’ястя він коситься вже другий місяць і сподівається, що одного дня не звалиться через це з чергової висотки.
Пітер Паркер міг би бути соулом Ліз або закохатися в Мішель, міг би чекати на свою пару роками. Але закохався в наставника. Дуже смішно, адже з усвідомленням цього хлопець зажадав компанії Залізної людини з подвійною силою і …забоявся до нього підходити. Серйозно, бути поряд з цим чоловіком надто тяжко і вище його сил. Це перетворилося на нав’язливу ідею.
А що скаже містер Старк?
А раптом містер Старк побачить?
А що коли містер Старк не схвалить?
А...
Досить тупо, адже в містера Старка купа справ, купа проблем і розробок. А ще в нього є Пеппер. Пітер чув, що вони збираються одружитися чи щось на кшталт того. Може, лише чутки, та легше не стає.
Міс Поттс цілком могла бути соулмейтом Тоні Старка. Дивніше, що вона ним не є. Вона ж ідеальна для Старка, не те, що Пітер.
Зустрічі Паркера з Залізною людиною завжди ніякові, дивні, напружені. Після них Пітер часто відчуває провину. Відчуває, що міг би зробити щось інакше – і було б трохи краще, аніж його «кепськувато». Він міг би й не випробовувати довіру містера Старка, він міг би не витріщатися на нього крадькома. І ніколи в житті не згадувати ту «це-не-обнімашки» ситуацію.
У такому разі він не був би собою.
Мей не могла не помітити, що її племінник ховає за усмішкою щось серйозне. Їй вистачало знати, що він бігає в кібернізованих колготках і намагається «зробити цей світ краще». Ніби цього їй мало.
Так ні ж. У якийсь момент Пітер зовсім розклеївся, перебрав у однокласниці на вечірці алкоголю і довго плакав тітці в плече. Зірвався, розповів усе, про що жінка поки лиш підозрювала чи здогадувалася. Невтішно, хоч таро розкладай.
Людина-павук довго слухав, як з кухні долинало «…мало того, що втягнув Пітера в цю супергеройську бридню, так ще й закоханість хлопчика, та що ж він за людина така – ось так наражати на небезпеку!..» і все в тому дусі. Ситуацію, власне, це не покращувало.
Час постійно то тягнувся, як жуйка, то прискорювався й летів, як навіжений.
Тяжко йшли моменти, коли Тоні Старк дозволяв Пітерові разом з ним колупатися в костюмі Людини-павука, вдосконалювати його і навіть розглядати інші задумки. Хлопець з головою пірнав у задачі, іноді забуваючи про те, хто знаходиться поруч. Усі ці електронні пристрої були буквально єдиним відключенням Піта… і як на зло – зовсім поряд зі Старком.
З часом Людина-павук почав іронізувати на цю тему. А що, дійсно кумедно.
Мей навіть перестала бурчати до першого курсу в університеті.
Тільки Пітер пам’ятав, як незадовго до сімнадцятого дня народження набив на зап’ястку «Ентоні Старк», намагаючись ігнорувати здивовано-насмішкуватий погляд тату-майстра і власне прискорене серцебиття. Пам’ятав, два роки потому прикриваючи зап’ястя годинником, схожим на Старків. Взагалі-то, він його й подарував на вісімнадцятиріччя підопічного. Пітер хотів би зняти, не ятрити душу, та вибору особливо не було.
Містер Старк буквально на його руці. Незмінно та безмовно.
***
Людина-павук залітає на базу Месників через вікно, минаючи відведену йому кімнату (він у ній не живе – надає перевагу квартирці Мей, звідки простіше добиратися на пари і де немає того, через кого з’являється тахікардія), прямує одразу до майстерні і стягує маску на ходу.
Містер Старк сидить спиною до входу і, здається, тримає щось у руках. Пітер підходить (чи радше підкрадається) ближче і помічає склянку. Ну точно п’є. Дуже цікаво.
– Вітання, містере Старк. Міс Поттс ще не дісталася ваших запасів алкоголю?
– Про що Пеппер не знає, те їй не зашкодить, малий, – Тоні повернувся, зітхаючи. Язик й нього злегка заплітався, і Пітер чомусь почувався незатишно. – Ти тут навіщо?
Ось і теплий прийом. П’яний наставник і стос барахла, з якого хлопець хотів зробити щось путнє. Нові шутери або…
Або відволіктися від нав’язливої думки, що Старк його тут бачити не хоче. Що він заважає.
Роки пройшли, а Паркер почувається маленьким недосвідченим недолітком, що зітхає по своєму вчителю. А по суті, так воно і є. Він не може ні з ким бути, бо душити почуття надто складно навіть з усіма його суперздібностями.
Конкретно зараз його суперсерце призупинилося й затихло.
– Нові шутери. Мені піти, містере Старк?
Уже не так метушливо, як на початку, але все ще з побоюванням. Завмерши всім тілом і приглушуючи думки, мабуть, навіть з бажанням вихилити кілька скляночок.
– Точно... Можеш позгрібати зі свого столу те, що я лишив, на підлогу... – чоловік спробував повернутися до роботи над чимось своїм. Чи то новий реактор для Марка, чи ще якась розробка.
– Щось сталося? – павуче чуття підказувало, що щось не так. Не має цей розкішний чоловік за всіх своїх надбань ось так вечори коротати. Футболка явно вчорашня. Може, Старк і не виходив звідси з тих пір.
У відповідь тиша. Ну так, Пітер навіть гмикнув: з чого б це Залізній людині йому звітувати? Вони ж всього лише кілька років провели як сусіди в лабораторії і колеги-месники. Та все одно щось всередині неприємно свербіло.
Хлопець підійшов до столу, згріб руку від якогось із костюмів (Паркер абсолютно точно знав, від якого, хоча й намагався собі збрехати) і бережно спустив донизу. Хай там як, а він має повагу до чужої праці.
– Пеппер не мій соулмейт.
Тихо і поламано. Тихо і надсадно.
Не те, щоб для Пітера це було новиною, але ж містер Старк вперше заговорив про щось настільки особисте. Отож чогось доброго від розмови чекати було марно.
– Як давно ви дізналися? – хлопець намагається тримати тон співчутливим, а не «та-невже-оце-так-сюрприз». Втім, виходить якось убито. Третя сторона чорт зна якої стереометричної фігури свідомості хлопця.
– Роки три тому.
Піт сторопів. Він не цієї відповіді чекав.
Увесь цей час Старк нічого не бачив, хоча знав, що його кохання і його соул – різні люди? І він не знайшов Пітера?
Хоч він сам не кращий: ані словом і досі не прохопився, намагаючись переводити своє ставлення в синівське русло. Ставлення... Кумедна назва для напівживих метеликів у животі та ефемерних квітів у легенях. У всесвіті ханахакі Пітер Паркер вже був би мертвий.
– Вона вирішила знайти свою споріднену душу, малий. Вирішила, що я недостатньо люблю її, та пішла. Від мене, не від роботи, звісно. Уважає, що без неї я згублю Старк Індастріз.
Пітер знову гмикнув. Так думала не лише Пеппер.
– Скільки днів ви не виходили з майстерні, містере Старк?
Тоні подивився на хлопця якимось пустим поглядом і знизав плечима. У відповідь Паркер пирхнув, налив до склянки наставника трохи…. е-е-е, коньяку, здається? І одним хилом випив.
Він це так просто терпіти не збирається, він надто тверезий для цього лайна (хоча пити легкозаймисту рідоту ось так явно не варто було: не надто й часто Паркер радує вечірки та решту пияцьких збіговиськ своєю присутністю).
– Малий, а це не перебір??
– Я повнолітній, містере Старк. А ось ви перебрали.
Та й регенерація не дозволить довго лишатися захмеленим, скільки б Пітер не випив.
– Вчити мене будеш?
– Усе ще можу піти.
Не може. Не хоче. Не знає, як можна кинути такого Старка. І як допомогти йому теж не знає. І не дай боже пробовкатися.
– Сиди, я піду посплю.
Ось і діалог. Чудово. Блискуче. Неймовірно прекрасно.
Лишається тільки дивитися на спину геніального Тоні Старка і не могти втямити, як взагалі вони виявилися спорідненими душами. Чи за що?
***
Здається, після випуску зі школи життя мало б налагодитися, адже всі вже дорослі і люди типу Флеша чіплятися не мають. Тут, звісно, Пітер сильно недооцінив життя. Але проблема зовсім не в тому.
Проблема у його червоно-синьому костюмі і небажанні відкривати суспільству свою особистість. Треба якось вчитися, а знайомство з Месниками сильно заважає адекватній соціалізації. Простіше кажучи – не дай боже хтось дізнається, а то ще чутки поповзуть… Роббі Рей мав рацію, коли бажав подарувати дочці нормальне дитинство. І хоча дитинство Пітера Паркера було достатньо травматичним, він свято вірив, що, зберігаючи секрет, він береже хоч краплину нормальності.
Особливо якщо врахувати його соулмейта, що півроку тому знову пустився берега, адже Пеппер знайшла все ж таки, кого шукала.
Мабуть, чудом Геппі не втратив роботу.
Пітер все рідше з’являвся на базі Месників, надаючи перевагу університетській майстерні. Щоразу дихати не хотілося, як тільки в радіусі десяти метрів з’являвся Тоні Старк з незрозумілими парфумами чергової пасії на шиї. Дивитися бридко, на що він себе знову перетворює.
Геній, мільярдер, плейбой, філантроп.
А поводиться, як чорт зна хто.
Знає ж, що не допоможе. Не стане ж він бити їхні імена. Ніколи ж не бив. Пітер достатньо уважний. Достатньо турботливий. Тому що знову він повертається до майстерні, знову відбирає склянку з віскі (знову п’є одним вихилом) і знову шле наставника спати.
– Ви маєте відчувати хоч щось, містере Старк, щоб думати про тату з ім’ям.
– Тобі дев’ятнадцять, малий. У тебе доста часу. Ти й соула, видно, знайшов, раз поради роздаєш.
Миттєво Пітер червоніє. Тонкий лід, дуже тонкий. Під таким Капітана знайшли б набагато раніше. Під таким усе прозоро і нічого не приховати. На такому краплі крові, ніби на склі, і темрява води вбирає у себе погляд.
– Знайшов, значить. І хто ж це?
А тон який, га! Одра-а- азу помітно, що відповідь має значення.
– Яка різниця, містере Старк? Хіба що це вас цікавить?
Пітер не здогадувався, що може ось так єхидствувати. Добре, що стримався і не додав більше нічого. Та дійсно ж. Тоні зараз потрібна історія зі щасливою кінцівкою, де Пітер зі спорідненою душею вистрибом гуляють райдугою й тримаються за ручки.
Ага, за ручки викруток, адже максимум, що світить Пітерові з його соулом – лагодити Марка або костюм Людини-павука. Можливо, ще якусь технологію. Але ніжним та трепетним дотиком рук тут і не пахло.
– Як зухвало, Павучку. Попри твої поради, гепіенду не вийшло?
Хто б був винний, та тут звинувачувати або всіх, або нікого. Пітер волів – нікого, аби не псувати стосунки з Долею, не псувати життя містерові Старку і не добивати себе почуттям провини, що регулярно закрадалося до його психіки.
– Я не потрібний своєму соулу. Він ніколи не задумувався про когось такого незначного, як я.
– Це ти дарма, Піте. Ти чудовий хлопець. Хороша людина, компетентний технік і, взагалі-то, супергерой, хоч і таємний. Навряд чи хтось у твої роки став би настільки ж сильним.
Хто б подумав, дорогий містере Старк!
Ось і Пітер не подумав би. Він настільки не очікував, що розсміявся. Трохи нервово чи радше істерично, бо всі його чортові переживання зараз стерли на порох. Чудовий хлопець, супергерой і людина хороша. Та якби ж від цього взагалі хоч щось залежало!
– Ти чого... Малий... – Тоні вочевидь розгубився. – Я ж серйозно, ти не помічав, як ти поринаєш в роботу і як багато встигаєш, поки пропадаєш у своєму дослідницькому світі. Я бачив твої розробки павутиння, вони щонайменш геніальні. Та й симпатичний ти, за тобою натовпи мають бігати. А ти ось так...
– Ви якось надто швидко перейшли з сарказму на дифірамби.
– Я ніколи не бачив твого тату. Ти його взагалі робив?
Удар під дих. Неочікувано, різко, так, що стирає повітря з легень одним помахом гумки. У вухах зашуміло, контакт з тілом дав збій. Мить, вдих, видих. І наче відпускає.
– Робив, містере Старк. І Мей мала рацію, коли сказала, що легше не стане. Закінчуйте свою вечірку самотнього пиятики і повертайтеся до нормального життя. Вам потрібні відпочинок та приємні фільми, а не секс-парад у спальні.
Пітер швидко йде, потираючи ремінець годинника.
Це було близько.
***
– Хто твій соулмейт, Пітере?
Уперше, здається, Тоні Старк назвав його ім’я повністю і без жодних прізвиськ. Заслухатись можна.
Питання доходить не одразу, і спочатку Паркер ледь не просить повторити його ім’я ще раз, бо це якось незвично, дивно… Потім задумується над сенсом слів «соулмейт», «хто» і «твій». Шум у вухах і легка нудота з’являються миттєво після усвідомлення, і Пітер ледь не падає зі стільця в груду вібраніума, що прислали з Ваканди.
– Вам... е-е.. нащо це знати?
– Не надто ввічлива відповідь, Піте, – не здається Старк.
– Не надто коректне питання, – бурчить під ніс Пітер і хилить голову на складені на столі руки.
Цього ще не вистачало.
– Ім’я за годинником, так?
– Звідки така думка? – хлопець промовляє це навіть ліниво, не рухаючись зовсім. Відпекуватися сенсу особливо немає, не полізе ж наставник зривати з чужого зап’ястка ремінець. Але й погоджуватися одразу мозок відмовляється. Людина сприймає відповідь власним розумом, і Пітер не знає, що відбувається у Тоні в голові.
– Я бив її ім’я там само.
Дякую, містере Старк, це взагалі не те, про що хотілось би знати.
Тепер напис на зап’ястку має лишитися настільки ж секретом, як і особистість Людини-павука.
– І ви вирішили, що на моєму тілі більше немає непомітних місць для експериментів?
– Чиє це ім’я, Пітере?
– Вас словами відповісти чи руку під носа сунути?– хлопець потроху починав гніватися. Незрозуміло на кого, бо ж якщо Старк просто не помічав, то Пітер цілком міг сам позбавити їх обох можливості. Але Тоні аналітик, як Паркер. Він мав би щось помітити. Та ж багато хто зауважив, здається, цей закоханий погляд маленького Павучка.
Очі знову помітно пекло. Три хвилини, і Ентоні Старк позбавив Пітера звичних спокою та тиші.
Нащо?
– Малий...
Хах, малий, значить. Ось тому хлопець і мовчав. Нащо було щось змінювати?
Може, просто аби йти далі.
Лише тому (і щоб позбавитися тягаря приблизно трирічної таємниці) Пітер сідає рівно, підтягує до ліктів обидва рукава капюшонки і повільно розстібає ремінець, лишаючи себе без жодного захисту.
Тоненьке «Ентоні Старк» не зоставило жодних сумнівів. Тільки якщо…
– Як давно? – Тоні, здавалося, чекав, затамувавши подих, і тому дати відповідь ставало все складніше.
– Два чи три роки тому, містере Старк.
Тиші, що запанувала в майстерні, Пітер чекав. І більше нічого – він просто хотів зникнути. Розпастися на порох. Розчинитися, як цукор у чаї. Стрибнути з найвищої вежі і не намагатися зачепитися за щось до останнього.
Бо землі під ногами більше немає.
– Ти чому мовчав? Увесь цей час ти мовчав!
– Мені було сімнадцять. У вас були міцні стосунки з прекрасною жінкою. Я не був вартий вас і не буду. Та й щиро кажучи, навіщо вам пацан, коли ви кохаєте Пеппер?
– Кохав. Я кохав Пеппер. І хай би як я не брехав нам обом, я не кохав її так, як кохають споріднену душу, а ти вирішив просто втекти, коли побачив, що твій соулмейт – пияка і бабій під сорок з величезним багажем проблем!
Тоні кричав відчайдушно. І Пітер не бачив жодного видиху. Він сильно помилився, він думав, що може вирішувати за двох, думав, що знає, як все було б.
Але ці крики… навіть вони не показували нічогісінько світлого. Ані краплі взаємності.
Ані краплі світла попереду більше немає?
– Та мені до стелі, хто ви. Я вас кохав чотири грьобані роки не за гарну поведінку. Це надто ірраціональне почуття, аби задумуватися про таку фігню! Я чудово знав, що ви спите з ким не попадя і знову з ненависті заливаєтеся дорогим алкоголем! Хто, на вашу думку, відносив вашу п’яну тушу до кімнати і прибирав друзки склянок!? Ви хоч раз у своїй бісовій агонії відкрили очі!? Ви хоч раз подивилися на мене!? Хоч раз покрутили записи з камер, аби зрозуміти..? Ми обидва давно вирішили, що ніц хорошого не вийде. Різниця лише в тому, що я знав про вас, а ви на соула чхали.
Пітер прикрив очі і судомно зітхнув, намагаючись поновити адекватну роботу легенів.
– Buenas noches, містере Старк.
Пітер вийшов, не даючи змоги наставнику (колишньому наставнику?) отямитися. Повертатися до квартири Мей не хотілося, тож він гайнув на дах будинку навпроти рідних вікон.
***
– Пітере, нам би поговорити...
Цікаво, і хто навчив Старка не говорити «нам треба», але не відучив вдиратися до квартирки Мей?
– На другий раз вже не смішно, – Паркер кидає рюкзак на підлогу біля ліжка і втомлено протирає очі.
Взагалі-то і першого разу смішно не було. Був неписаний захват. І Старк тоді був далеким, ніби все ще на екрані телевізора чи моніторі комп’ютера. Не перебільшуй своїх можливостей, не думай, що став Месником, це-не-обнімашки.
А зараз хлопець бачив, наскільки Тоні вбитий, синці під очима ще більш чіткі, щетина кошмарна. Темні окуляри висять на комірі футболки, що свіжістю та дорожнечею і не пахне. Шедевр-картина, скан, піксель до пікселя. Дайте хтось фотошоп.
Картина жива – далі нікуди, але під серцем зрадливо коле. Не цього «щастя» Пітер бажав наставникові. Не цього прагнув, коли тікав. Не таким хотів його бачити.
Тоні Старк не поспішає говорити. Він міцно стискає губи і в цілому має вигляд побитого собаки. Ще й мнеться якось винувато.
– Піте... – серце Паркера холоне.
– Містере Старк, про що ви хотіли поговорити?
– Та який з мене зараз містер Старк?
І правда.
– Так про що?
– Пробач мені, Пітере. Я й справді не думав, що мій соул може бути кимось, кого я хвилюю. Та й коли б такий був, псувати йому життя я не хотів. Тому й не намагався шукати, коли… коли ти кричав на мене в майстерні за алкоголь чи… я все це пам’ятаю. Ну, можливо, не дуже чітко.
Пітер пирхає і, склавши руки на грудях, спирається стегном на стіл.
– Я й сам не знаю, що б робив, заяви мені школяр, що він моя споріднена душа. Я, може, й не повірив би…
– Приємно знати.
– Але ж це ти, Піте. Неймовірний ти. Я ж тебе привів сюди, як старший. Як дорослий і відповідальний. Як хтось на кшталт батька, – обидва скривилися, бо вони давно втратили такі стосунки. Ще десь у сімнадцятому, коли Людина-павук зрозумів, куди влип. – І твоя тітка допевне мене ненавидить всіма фібрами, не знаю, як взагалі сюди впустила. І ти маєш право мене ненавидіти.
Пітер сідає прямо на підлогу, спершись спиною на той же стіл, бо до дідька це все. Зараз би обійняти Старка, зараз би вперше дозволити собі навіть думку про те, щоб поцілувати його.
Але права зробити це хлопець досі не відчуває. Чи може він? Чи дозволено йому?
– Самі знаєте, що не можу.
– І все одно «ти» не скажеш?
– Вам полегшає?
– Зрозумів, не заслужив. Я не можу просити твоєї довіри. Я просто хотів сказати, якщо колись тобі стане потрібним твій старий соулмейт, то я тут. Без п’яних розгулів і повій, без претензій та спроб показати, що знаю, як краще. Я справді боюся тебе втратити.
Старк бачить все по-своєму. Вочевидь розцінює слова протеже інакше. І Паркер думає: а най би з ним. Згорів сарай – палай до біса й хата.
– Не можете сказати «я тебе кохаю» такому пацану, як я? Все нормально, я розумію.
Пітер встає, і Тоні напружується. Застигає, тихшає. Навіть не дихає (Павучок знає напевне). Пітер втягує повітря і повільно випускає. Пітер підходить до Старка і ледь нахиляється. Пітер йде ва-банк і не лишає собі жодних варіантів, намагаючись не повертатися до старої схеми думок себе-п’ятнадцятирічного.
– Увесь цей бісів час я просив лише три слова. Ти ж аналітик, Тоні, – Паркер нахиляється остаточно і цілує чоловіка, що сидить на старому ліжку. Невміло, звісно. І не надто сміливо. – Ані кроку назад.
Тоні всміхається і знімає з руки годинника.
У них ще ворох недомовок та іншого багажу, але розбиратимуться вони з ним вже разом. Веселіше і, певне, більш дієво.
Адже на світлій, без засмаги смужці шкіри видно чорні літерки.
«Пітер Паркер».