Work Text:
— Оце ти така, дівчино? — він поволі обходить її довкола, оглядає, ніби дивуючись. — А мені казали, що ти відьма, в косу заплітаєш вороняче пір’я, щоб усі сахались, а в сорочку в тебе сон-траву зашито, аби хлопці сохли.
— Повиривали пір’я твої джури разом з косою, а сон-траву я в зілля лила, а не в сорочку шила, — відповідає йому Маруся майже зухвало. Вона стоїть перед гетьманом простоволоса. — Мабуть, більше не шитиму зовсім, ось дивись, що суди твої зробили.
Вона простягає руки з перебитими пальцями.
— Загоїли тобі після зізнання.
— Я б сама собі загоїла краще, поскладала б кісточки, щоб зрослися, як було. А ці вже справді тільки відьмі личать.
— Так ти ж відьма і є, — говорить Богдан Хмельницький і киває на двері. — Он для них, для простого люду.
— А ти не віриш?
Він знизує плечима.
— Я у сатанинські чари не вірю, дівчино, бо люди бувають гірші за диявола.
— А чому ж мене звелів привезти? Подивитися?
На гетьмані важкі оксамитові строї, шапка з пером, на руці коштовний перстень. А Маруся стоїть боса, у подраній сорочці та плахті — були б сили, склала б пісню про мінливу долю, яка одного підносить, а іншу кидає, та що за це просить, ніхто не взнає — рими складаються самі, та немає далі сили продовжувати.
— Подивитися? — повторює вона.
— А хоч би й подивитися, — відповідає Хмельницький. — Ти мого козака отруїла, він мені вірно служив, добрий воїн був.
— То тобі він вірно служив, а мене зрадив. Заручився, обіцяв після війни за дружину взяти, чекати просив, а потім на багатій оженився.
— А ти його й отруїла.
— А якби він тобі зрадив і до ляхів перекинувся — ти б його милував? — кидає Маруся. — Чи на палю посадив?
Хмельницький пильно дивиться на неї, важко посміхається.
— На палю.
— Тож не дивись тоді на мене, як на потвору, я робила те саме, що й ти б зробив!
— А страти не боїшся?
Маруся тре руки, — як зрослися, так болять ще більше.
— Чого мені її боятися? Батьки мої померли, наречений зрадив, а пісень я наскладала вже досить.
Співатимуть їх і без мене, а суди твої мене вкатували добре, і так довго не проживу. Голову відрубаєш чи повісять?
Хмельницький бере листа, ніби важить його, і різко піднімає голову.
— Я тебе помилую.
Маруся сіпається і хапається за горло.
— Навіщо? – шипить вона, заплющивши очі. Опановує себе за мить и повторює: — Навіщо?
— За батькові заслуги та солодкі пісні твої.
— Навіщо? — майже кричить вона.
Хмельницький знову посміхається.
— Мала сміливість відібрати життя, то май сміливість і жити після того. Як гетьман може, то чом не може проста дівчина?
Він кличе козаків і вже коло дверей зупиняє її.
— Будеш в монастирі.
Маруся обертається і гірко сміється.
— Хочеш, аби ще й відмолила?
Хмельницький хитає головою.
— Не вийде. В мене теж не виходить.