Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Війна тривала. Загалом, це був той момент, що ніби серпом ділить життя на "до" та "після". Життя кожного українця, і, власне, його життя теж. З того підйому посеред ночі, термінового оголошення військового стану, загальної мобілізації та активного супротиву минуло кілька днів. Якби сам Володимир Олександрович не згадував щоранку у промові, який це йде день героїчного протистояння російським окупантам, то сам би заплутався в числах.

Зеленський практично припинив спати. Він періодично отримував за це незадоволені позіхання, благаючі погляди та відверті вислови, але заплющити очей не міг. Нервова система в стані небувалого напруження вимагала негайних дій. Простими словами — вся його сутність волала, щоб він щось терміново зробив, з кимось домовився, щось із кимось узгодив, і щоб все це просто припинилось.

Він не міг спати, коли вмирали люди. Не міг скинути напруження, не міг зібрати себе до купи, вдихнути, видихнути і зупинитись. Подоляк, що гасав туди-сюди на виснажливі і практично безрезультатні переговори, коротко видав "Вова, харе, серце стане", дивлячись на Зеленського, що заливався кавою, мов проклятий.
А він проклятим і був. Спочатку на його пору президенства припав той коронавірус, що завдав страшних збитків і в економічному полі, і перенавантажив систему охорони здоров'я, а потім... це.

Іноді Володимиру Олександровичу здавалось, що він Президент не три роки, а три роки і ще десь вісім. Кожна доба протистояння тягнулась для нього невимовно довго, і з плином часу він взагалі став забувати, яким було мирне життя. Камуфляж, зібрання, питання, логістика, оточення міст і селищ, жертви серед цивільних, постійні тривоги та ракети над Києвом. Оборона міста. Охорона на Банковій.

Він просто не спав. Варто було закрити очі — і прилітало нове повідомлення про вбитих, про просування військ, про запити від інших країн, про події, які розвивалися так швидко і раптово, що, навіть якби було три президенти, всі три не могли б із цим упоратись.

Зеленський відверто не стягував. Він почав заплітатись на перемовинах, важче думав, і все частіше випадав кудись в прострацію, неспроможний ані зібрати себе до дій, ані просто відключитись.

Шмигаль співчутливо кивав і прикривав його спину під час таких випадінь з реальності. Верещук знаходилась в подібному ж стані і практично вила від безсилля після ще одної спроби провести гуманітарні коридори до міст в облозі. Федоров, постійно на телефоні, скайпі, зумі та соцмережах із іноземними компаніями, зрідка посеред коридору чи в кабінеті вигукував "Кока-кола вийшла з ринку!" або "Нестле — підараси!".

Дружина, переписки з котрою на початку виглядали як допити стосовно того, чи вона і діти в безпеці, після перегляду його останніх промов поставила таку умову, що буде спілкуватись із ним тільки після того, як він поспить годин 6, не менше.

Пояснити всю масштабність ситуації Зеленському просто не ставало сил. Окрім того, декому іншому, зазвичай дуже стриманому і витривалому, теж уривався терпець. Один раз Арестович спробував словами. Після ще одного засідання він зупини Зеленського, схопив за плече, і, глянувши на хлопців з автоматами, зауважив:

— Вова, тобі треба поспати.

Зеленський навіть спочатку не второпав. Подивився на Арестовича знизу-вгору, кліпнув очима, а потім вперто одказав:

— Після війни будемо відсипатись.

— Війна швидко не закінчиться.

Зеленський лише махнув рукою. Слова з ним не працювали. Тобто, зазвичай працювали, але зараз не працювали. Не зовсім. Олексій теж ловив спрямовані на Президента погляди і позіхання, читав коментарі на Фейсбуці і в Твіттері. Йому самому ставало фізично зле від Зеленського, що заливав очі кавою. Да якщо всю цю каву, що встиг влити в себе Зеленський за ті дні війни, вилити на окупантів, то їх просто змиє назад, на росію.

Вся Банкова була мовчки згодна з Арестовичем, але не всій Банковій вистачало наснаги щось казати Зеленському. Він взагалі за минулі дні перетворився на щире скупчення люті, і у відповідь на нові зауваження дивився на людей відверто роздратовано. Матом ще не відповідав, але це було питанням часу.

"Зрештою, — думав про себе Олексій, — Війна — це такий час, коли самотужки ухвалюєш рішення і самотужки втілюєш в життя. Немає довгих рад, нудних обговорень, брейнштормів, немає часу на критику і прискіпливий розбір". І, зрештою, він задовбався. Пан Верховний Головнокомандувач став його по-тихому дратувати, чого раніше не було помічено. Арестовича мало що могло почати дратувати, навіть навалу з кацапів він сприймав як щось очікуване, і, на щастя, досить слабке.

Вночі кипіла робота. Кацапи стріляли, щось руйнувалось, спалахували пожежі, летіли ракети, працювала ППО, виходили на зв'язок міністри і радники інших держав. Подоляк відсипав свої кілька годинок після переговорів, да і решта офісу лишались тут, на Банковій. Ніхто (окрім Подоляка і компанії) нікуди не тікав і не мотався, все спілкування було переважно дистанційним.

Арестович кивнув хлопцям біля кабінету Президента і навіть дозволив себе обшмонати. Сам же й наполягав на тому, щоб шманали будь-кого на вході. І каву Зеленського перевіряли теж. І щоб він сам не лишався взагалі ніколи.

З кабінету Президента вийшов Федоров, кивнув йому, похитав головою і додав зтиха:

— Йому би барбовалу.

Арестович нахмурився у відповідь.

— Думаю, обійдеться без цього.

До того він встиг підняти на вуха половину Банкової, що слабко рухалась від одних гаджетів до інших, укладала рішення і моніторила ситуацію, і попередив, щоб на години 4-5 Зеленського лишили у спокої. "Якщо не стрілятимуть по атомній електростанції, не чіпайте" — сказав він тоді Єрмаку. Хто ж знав.

Він боком прослизнув в кабінет і одразу зустрівся із втомленим поглядом Зеленського. Зачинив двері.

— У нас є невелика проблемка. Тому, Вова, обирай, — промуркотів він своїм звичним тоном, — Або ти зараз ідеш спати, або я зараз веду тебе спати. Ситуація патова.

— Від... відцесаме, — відмахнувся Президент, нахмурившись. Занурився в світло планшету. Штори закриті, вікна закриті. Ледве горіла настільна лампа.

Олексій підійшов до столу, сперся руками на дерев'яну поверхню. Сам зловив себе на тому, що намагається виглядати зловісно і тиснути своїм зростом на 170 сантиметрів Зеленського.

— Вов, — він спробував знайти аргументи, — Давай подивимся на все це здраво, добре? В тебе організм зараз не вивозить напруження. Я знаю, на початку від стресу не спиться взагалі, і хочеться робити щось без зупину, але заряд-то закінчується. І треба якось його поновлювати. А якщо ти не будеш далі працювати на голому адреналіні і кофеїні, в тебе стане серце і нам доведеться шукати нового Президента.

Зеленський переривчасто зітхнув. Роздратовано глянув на Арестовича.

— Да не можу я, чуєш, — він видихнув тихо, — Як спати? У нас війна іде, ми маємо щось зробити, хоч щось...

Арестович мовчки дивився на нього. У вічі. Спокійно. Поступатись він сьогодні не збирався. Президент, не отримавши реакції, продовжив:

— Да поки хтось спить, ці мразі дітей вбивають, дітей, чуєш?

Він не стримався і вдарив рукою по столу. Зло видихнув. Арестович підтвердив:

— Чую. Тільки самокатуванням ти їм не допоможеш. І, якщо прийматимеш рішення в напівсонному маренні, ми цю війну не виграємо ніколи.

— Льош...

— Ні, ти слухаєш зараз мене, — Арестович говорив тихо і зважено, цим своїм вкрадливо-гіпнотичним голосом, що так полюбився українцям, — Ти ідеш спати. Зранку в душ, потім прочитаєш зведення подій, потім будемо вирішувати, що із тим робити.

Запанувала пауза. Зеленський вдихнув, щоб щось сказати, але слів не було. Він видихнув і кивнув.

— Чудово, — Арестович швидко оглянув кабінет, думаючи, куди Зеленського можна покласти і чим придавити, щоб він не втік працювати. — Вставай. На диван.

Зеленський піднявся з-за зеленого крісла, застережливо піднявши руки, ніби радник в нього цілився. Арестович закотив очі.

— Так, Володь, я конвой, котрий веде тебе до солодких снів.

Президент слабо посміхнувся у відповідь. Сів на край дивана. Склав руки на колінах.

— Вов, ми в цьому гівні всі разом, — із натиском додав радник, — І всі тут прикривають один одного. Ситуація контрольована, і від того, що ти поспиш пару годин, нічого не зруйнується.

Зеленський скептично підняв брови, збираючись щось сказати на заперечення. Радник йому просто не дозволив. Одним швидким рухом Арестович наблизився до диванчика, схопив Президента за плече і повалив на бік. Сам здивувався, звідки така різкість взялась у рухах.

— Льош, може ще зверху ляжеш? — Зеленський роздратовано забуркотів, але затягнув ноги на диван і навіть підсунув лікоть під голову. Так само роздратовано нахмурився, закрив очі. Кілька секунд Арестович дивився на ного.

— Ні, не можу, — Президент рипнувся вставати. Сів на дивані, втомлено потер чоло.

— Добре, робимо так, — Арестович плюхнувся поруч, думаючи про те, щоб просто вирубити пана Зе ударом по потилиці. Менше проблем, — Ти зараз лягаєш. Лежиш десять хвилин, мовчки. Мозок відпочине трохи, і підеш знову до роботи. А я поки покараулю.

Він потягнув Зеленського на себе, той, тяжко зітхнувши, ліг на спину, сперся потилицею на ногу радника, як на подушку.

— Десять хвилин? — перепитав, обіймаючи себе руками. Закрив очі.

— Ага, десять хвилин, — підтвердив той, і додав: — Змісту переживати немає, ще вісім років тому було ясно, що на нас нападуть. Їхня армія демотивована і непідготована, вона не сильна, просто довга... потрібен буде час, щоб перебити всю цю наволоч, просто трохи часу.

Він муркотів, стишуючи голос і краєм ока спостерігаючи, як зморшки на чолі Президента поступово розгладжувались.

— Це не марафон, Володь, — вже зовсім тихо додав він, — Якщо ти зараз рванеш, то через кілька метрів здуєшся. А ми маємо бути готовими до довгого, виснажливого протистояння. Інакше не перемогти.

За десять хвилин Зеленський вже провалився в сон. Арестович дістав з кишені мобільний і відкрив стрічку Фейсбуку: його теґнули в кількох нових коментарях.

Chapter Text

Подоляк увірвався в кабінет без стуку. Насправді, це була його погана звичка, котра під час повномасштабної війни тільки посилилась. Все було терміново, різко, потрібно на вчора, а виснажливі перемовини зовсім не додавали йому терпіння.

Увірвався, відхекався. Завмер в дверях. Арестович повільно розплющив одне око і роздратовано зиркнув на ного.

— Уйди, — шикнув він одними губами.

— Шо? — пошепки відповів Подоляк, підходячи ближче.

— Уйди, — повторив Арестович. Зеленський слабо рипнувся уві сні. Піднятими бровами Подоляка можна було пробити стелю.

— Як тобі, бляха, це вдалось? — із захватом спитав він.

Володимир Олександрович Зеленський, пан Верховний Головнокомандувач і Президент України, зараз дрімав, притулившись до Арестовича і схиливши до нього голову. Сам Олексій шикав на Михайла, напівлежачи на плечі Президента.

— А це, Міш, — почав Арестович тихим голосом, — Лишиться моєю таємницею.

Подоляк, котрий вперше за останній тиждень побачив Зеленського сплячим, вражено похитав головою. З найкращих намірів йому кортіло під'їбати Арестовича, але він, мов депутати у парламенті, утримався.

Насправді, Зеленський дуже швидко вкурив цю фішку з "ти десять хвилин полежи" і наступного разу просто гнівно на нього зиркнув, а потім пішов працювати далі. Олексію довелось почати креативити.

Трохи поспавши, Президент знову кинувся в роботу. Вже не так, як на початку, коли він стартанув з усіх сил, а, радше, приступив до більш розміреного темпу. Закопався в державні справи, знов геть забув про сон, їжу, чи себе.

Почалась відверта і невблаганна імпровізація: Арестович максимально підступно задрімав на плече Зеленського під час обговорення стратегії подальших дій, і це, на диво, спрацювало.

— Коли людина довгий час не спить, — пояснив Олексій настільки заспокійливо-низьким тоном, котрого тільки міг досягнути у своєму діапазоні, — Їй потрібно постійно щось робити. Варто організму вихопити хоч три хвилини бездіяльності — він просто вимкнеться.

Подоляк, котрий сам від цієї промови ледь не вирубився просто на місці, зробив вигляд, що аплодує стоячи.

— Кацапам перекрили SWIFT! — заорав Федоров, вриваючись у розчинені Подоляком двері, — Йес! Більше санкцій богу санкцій!

Зеленський рипнувся, розплющив очі і різко видихнув, вириваючи себе зі сну. Підозріло глянув на Арестовича, котрий сидів поруч із ним і, швидко розблокувавши телефон, почав зацікавлено гортати повідомлення в месенджерах. Президент піднявся з диванчика, розім'яв шию і плечі, схопився за робочий планшет.

— SWIFT — це дуже добрі новини, — пробурчав він, — Але недостатньо. Нам потрібне закрите небо.

— Скільки? — Подоляк спитався в Олексія, скосивши погляд на Президента, що нервово читав надіслані йому звіти.

— Чотири з половиною, — прошепотів відповідь тихо, ледь не по складах.

— Я чого прийшов взагалі вас кликати, — додав Міша, — У нас нарада за п'ятнадцять хвилин. Вже десять.

— Значить, я встигаю, — Арестович потягнувся і підхопив куртку, після чого вийшов з кабінету Президента.

Він повернувся, коли нарада вже стартувала, притягнув із собою кілька упаковок із ще довоєнними круасанами. Точніше, доповномасштабновоєнними.

Річ була у тім, що, переживши перший період стресу та паніки, Володимир Олександрович з розгону пірнув в трудоголізм, як в Чорне море. За роботою Зеленський забував не тільки спати, але їсти теж, і, поки всі бігали на законні перекус-перекур-істерику, строчив стурбовані листи Макрону, Шольцу, Джонсону та іншим. Коли хтось вихоплював годинку на сон чи довгий, сповнений матюків і ненависті монолог про минулі події, Зеленський писав листи подяки за надану Україні допомогу. Арестович пробував його підгодовувати глюкозою, притягаючи йому вафлі адекватної, прийнятної марки або підсипаючи більше цукру в каву. В результаті його майже пов'язала охорона, змусила самого ту каву випити, і лише потім відпустила.

Як і зі сном, він змінив тактику на більш хитровидуману: тепер він просто приносив щось для всіх, щоб перекусити на нараді чи на зборах. Загалом, комусь потрібно було вирішувати питання обідів, сну і чергувань: через ненормований робочий графік, нічні перемовини, обстріли, а також через купу критичних ситуацій збивався режим у всіх. Подоляк періодично спав просто на дивані в офісі, Арестович викроював собі кілька годин зранку, Верещук побувала дома тільки через тиждень після початку наступу.

— Припиняй морити себе голодом, Вов, — Арестович тихо сказав, нахилившись до Президента, — На одній каві ти не проживеш. Ну, недовго. А ти нам потрібен.

Зеленський відповів йому на це скептичним поглядом.

— З якого часу ти заділався експертом по здоровому способу життя? — пробурчав собі під ніс.

— З того часу, як ти на свій спосіб життя забив, — легко відповів Арестович, відсунув собі стілець і впав за стіл.

Він вважав себе людиною, котра щось трошки знається на психології. І щось трошки знає про військову справу. За своєю суттю Арестович був аналітиком, він збирав навколо себе потоки інформації, зчитував панівні настрої у населення, приглядався до стану колег, і, Зеленського зокрема. Якщо всі вони будуть втомленими, виснаженими і майже вбитими — почнуть робити помилки, які потім стануть критичними у цій війні.

Зеленський нервово постукував пальцями по столу. Сьогодні він був досить напруженим, поки вислуховував новини, звіти та пропозиції. Арестович зловив себе на відвертому бажанні просто накрити пальці Зеленського своєю рукою і придавити до столу, щоб припинити цей стукіт.

"От і мене плющити стало," — відмітив він про себе. Олексій цілком і повністю розумів, чому в декотрих моментах його почали дратувати певні... речі. Ну, або йому так здавалось. Якби Арестович отримав якісну психологічну освіту, то знав би, що перше-ліпше пояснення наших емоцій, котре пропонує нам розум, зазвичай приймається як "істинне", і ми не копаємо далі. Але він не знав, і тому хибно вважав ситуацію контрольованою.

Він познайомився із Президентом Зеленським півтора роки тому. Тоді він вже встиг почути багато різних відгуків, але людина, котру він побачив, суттєво відрізнялась від усі своїх квартальних образів чи жартівливих ролей.

Тому що "мені потрібна амуніція, а не втеча". Тому що "хоч десять десантів висаджуйте, я візьму в руки автомат, в чому проблема?". Зеленський мав принципи, і зараз він не збирався нікуди тікати. Не збирався здавати країну чи капітулювати.

Арестович вже півтори роки знав, з чого насправді зроблений Президент. Тепер це побачив весь світ, і ті 73,22% українців, що спересердя вирішили дати коміку шанс, в результаті прийняли безумовно правильне рішення.

Після наради Арестович хотів витягнути на кілька слів Верещук: вона, як і Зеленський, зовсім забила на себе, ну хоч не заростала бородою. Олексій вже уявляв, що замість "радника" перетвориться на "позаштатного психолога", чи, ще гірше, "HR-менеджера".

Він розблокував телефон; вже на виході почув тихе:

— Льош.

Арестович обернувся назад, поглянув на свого Президента. Той слабко посміхнувся і сказав:

— Спасибі.

Chapter Text

Арестович мляво залипав в Фейсбуці, передчувши насування чогось недоброго. Все більше постів були про біди і ниття, наче в інтернеті було оголошену тотальну деморалізацію та жалобу. Із цим потрібно було щось робити. Радник зосередив чи не всю свою увагу на телефоні, і через це для нього надто різко прозвучали наступні слова:

— Льош, як він мене заїбав, — Зеленський закрив ноут і підняв очі догори, виражаючи немовби всім тілом, наскільки сильно його дістав Макрон зі своїми дипломатичними тонкощами.

Як Президент, Володимир Олександрович мусив спілкуватись із різними високопосадовцями, і не всі з них були сповна розуму. Більшість його відверто виводила, але злитись на них і посилати в напрямку корабля він не міг. Дипломатією не передбачено. Не коли тобі треба від них авіацію, зброю і поставки. Не зараз.

Тому весь його невиражений гнів виливався через короткі лайливі фрази, свідком яких часто становився Арестович.

Олексій, сьогодні особливо непохитний і розслаблений, зтиха зауважив:

— Ти хоч перевіряй, чи точно вимкнув зв'язок, перед тим, як когось хуєсосити.

— Да вони самі себе хуєсосять одним своїм існуванням, — відбив Зеленський. — Він мені за двадцять хвилин так виносить мозок, то про що ж він півтори години лялякає з путіним кожного дня?

Між ними повисла нетривала пауза. Олексію набагато більше подобалось бачити розлюченого Зеленського, живого і розлюченого, аніж напівсонного і виснаженого війною.

— У них там секс по телефону, Вов, — врешті проказав Арестович. — Іншого варіанту я не бачу.

У Зеленського вирвався нервовий смішок. Олексій кивнув сам собі, стиха посміхаючись. Він гортав стрічку на Фейсбуці і паралельно відписував щось у відповідь на коментарі.

— Знаєш, — пробурмотів Володимир Олександрович, — Я навіть не здивуюсь, якщо в них дійсно секс по телефону. Тоді зрозуміло, чому Макрон так виносить мозок саме мені.

— Бо ти йому не даєш? — співчутливо спитався. Спитався на автоматі, і тільки через секунд тридцять тиші зрозумів, що сказав щось не те. Підняв погляд на Зеленського.

Той виглядав враженим до самого серця, нирок і печінки. Переконався, що отримав усю увагу Арестовича, піджав губи і незадоволено видав:

— Ти Макрона бачив?

Арестович прикинув про себе, примруживши очі, а потім кивнув, виражаючи згоду.

— Не моя проблема, що його ніхто не їбе, — Зеленський різко закрив тему, узяв до рук планшет і хмуро прогортав надіслані йому новини. Сів назад на стілець, продовжуючи гортати стрічку. Щось написав, комусь відповів, затвердив план. Арестович теж занурився в роботу.

Хвилин за двадцять він повернувся до стрічки новин, прогорнув Твіттер і наморщив лоба.

— Пішла друга фаза, всі в депресії, — проговорив, не дивлячись на Зеленського.
Запанувала тиша. Чутно було лише клацання віртуальної клавіатури, поки Арестович строчив ще одну відповідь на Фейсбуці.

— Ти теж? — спитався тихо, радше інтуїтивно. Зеленський не розчув, поки читав надіслані йому звіти та новини. Масштаби руйнування щоразу його приголомшували, різали, ніби по живому. Загиблі цивільні. Зруйновані міста.

— Ти теж, — підбив підсумок Олексій, не отримавши відповіді. — Що робити будемо?

— Якщо не закриємо небо... — почав Президент тихо і хмуро.

— Тшш, — обірвав його Арсенович, — Я зрозумів. Тебе уплющило.

— Да яке нахуй "уплющило", Льош? — Зеленський відверто психанув, — Тут варіанти два: або нам допомагають закрити небо, або ми вибиваємо літаки та ППО і самі закриваємо, або нас так і далі будуть бомбити, допоки на росії не закінчаться ракети.

— Це саме те, що я мав на увазі під словом "уплющило", — тихо прокоментував Арестович собі під ніс, не відриваючись від Фейсбуку.

Зеленський стиснув руки в кулаки. Вдихнув. Видихнув. Із силою вдарив кулаком по столу. Олексій Миколайович шарпнувся. Боковим зором помітив, як двері відкриваються, проте не звернув уваги.

— Хочеш трощити державну власність? — спитався, відкладаючи телефон. Обернувся до Зеленського, сів на кріслі розслаблено, навіть облокотився руками на коліна, — Ну, трощи.

До конференц-зали заглянув охоронець, окинув обох уважним поглядом. Зеленський, що сперся кулаками на стіл і виглядав, ніби демон, що постав із пекла, та напрочуд спокійний Арестович. Все було ніби нормально, так само, як весь минулий тиждень. Охоронець зачинив двері.

— Вже людей шугаєш, — Арестович кивнув головою в бік дверей, — Думають, я тут тебе вбиваю... чи навпаки.

Зеленський лише роздратовано фиркнув. Олексій зітхнув у відповідь на це. Він ніби стояв біля чайника, з котрого виривався пар, і лише СБУ знали, чому Зеленський не вибухнув від люті раніше.

— Ну давай, розкажи мені, — Арестович закинув ногу на ногу, — Ти злишся.

— Ти вирішив винести мені мозок, Льош? — різко спитався Зеленський, розвертаючись до радника.

— Тобто, ти зараз на мене злишся? — перепитав той абсолютно спокійним тоном.

Зеленський заплющив очі. Розплющив.

— Ні, не на тебе, — сказав тихо.

— А на кого?

— Тобі списком дати? Чи табличкою? — знов не витримав Президент, — Ну, давай порахуємо: НАТО, котрі страдають чортзна-чим, то вони нас хочуть бачити, то не хочуть, двері відкриті, але ми туди не проліземо. Клятий ЄС, від котрого зараз проблем більше, ніж користі. Угорщина, просто У-блять-горщина. А ще США, ця срана росія, хворий на голову путін, да й весь цей світ просто здурів! Живуть своїм ілюзорно-безпечним життям...

Він відхекався. Стиснув зуби.

— Люди вмирають, Льош. Мої люди. Мої українці. Кожен день. Ми з тобою говорим, а вони вмирають. Через те, що ми не можемо закрити небо.

— Люди і раніше вмирали, Вов, — Арестович виглядає спокійно, хоча десь всередині йому починає колоти, ніби колючим дротом обмотали легені. — Просто зараз їх вмирає набагато більше, і неприродним чином. І помре ще більше. Тому що це війна. Ми не обійдемось без жертв. Ми не врятуємо їх всіх. І ти це або приймаєш, або починаєш жити в своєму ілюзорному світі, де ти міг би якимось магічним чином всіх врятувати...

— А навіщо я тоді потрібен? — Зеленський склав руки на грудях, — Якщо я навіть своїх людей захистити не можу?

— Щоб випадати в депресію і вічно картати себе за всіх померлих і всі невдачі, звісно, — скептично згодився Арестович. — Інших причин мати президента я не бачу. Хіба... може, керувати країною у скруті? Ой, забудь, про що це я...

Зеленський відмахнувся.

— Добре, — Арестович сперся руками на коліна і встав, — Давай інакше. Ти злишся і картаєш себе, але якщо ми зайдемо з другого боку? Для чого тобі потрібна оця злість?

— З якого часу ти мій психолог? — вишкірився Президент.

— З початку введення військового стану, — відбив Арестович, — На питання відповідай. Для чого людям потрібна злість?

Зеленський закотив очі. Макрон хоч не допитував його стосовно власних емоційних станів. Радник ОП його красномовні погляди ігнорував, і довелось такі шукати відповідь

— Щоб щось робити, напевно.

— Робити що саме? — продовжив Арестович, — Що тобі зараз важливо?

— Закрити небо.

— Тоді давай думати, як ми можемо скерувати твою злість на закриття неба, — Олексій тяжко зітхнув та узяв планшет зі столу. — Скличемо нараду?

Після годинної наради і розбору стратегій поведінки чи не під мікроскопом Зеленському полегшало. Арестович кудись зник, але несподівано знайшовся, коли Президент, палаючи праведним гнівом, пішов записувати звернення.

— Ти що, лежиш? — спитався він, спостерігаючи за картиною аквареллю: Арестовичем, що розтягнувся посеред кімнати.

— Так легше пишеться, — відповів і, здавалось, ще більше розвалився на підлозі під трибуною. Він якраз закінчував записувати першу в трилогії дев'ятихвилинку, де закликав усіх не нити і повернути собі козацький драйв.

— Що ти у такій позі пишеш, — перепитав Зеленський, наближаючись, — Брифінг Офісу Президента?

— Посібник з підняття морального духа.

— Лежачи?

— Тобі теж записати? — Арестович підклав руку під голову, — Можу окремо записати мотівашку чи заспокійливу промову тільки для тебе.

Зеленський похитав головою та просто переступив через радника по дорозі до трибуни.

— Я так розумію, тобі байдуже, виросту я, чи ні? — спитався той своїм звично-низьким голосом.

— Льош, куди тобі ще рости? — відповів питанням на питання.

— Тоді ти не виростеш також, — Арестович поставив ультиматум, вже збираючись вставати.

— Льош, мені сорок чотири, я теж більше не росту.

— Вова, пропав в тобі дух авантюризму, — Олексій перевернувся на спину і незадоволено поглянув на Зеленського, — Назад переступи, я тобі кажу.

Президент України Володимир Олександрович Зеленський закотив очі, відклав папірці із промовою та потрусив назад. Переступив через радника.

— Ти задоволений? — спитався, дивлячись зверху.

— А ти тою ногою переступив?

— Я тебе зараз тою ногою копну, а краще обома, — проте привести погрозу в дію Зеленському завадила сирена. Арестович спробував швидко встати, поки Зеленський незадоволено пішов забирати папірці.

— А могло би бути таке звернення, — покачав головою радник.

Двері без стуку відкрились, зазирнули хлопці з охорони.

— Володимире Олександровичу, — один махнув автоматом, запрошувально, — В укриття.

— Таке відчуття, що тебе конвоюють.

— Ну, тебе також, — Зеленський легко штурхнув Арестовича, проходячи повз, — Пішли, заодно зберемо нараду. Може, запишемось в підвалі?

— Ага, тоді хором всією Банковою будемо читати твою промову.

— А це, взагалі-то, ідея.

Chapter Text

Олексій крокував коридором із кавою в руках. Він дивом найшов працюючу кав'ярню, і навіть взяв би дві, але охорона Президента дуже чітко виразила свою стурбованість тим, що Арестович постійно намагається щось запхати в Зеленського, і ввічливо пояснила, що наступного разу це щось опиниться в самому Арестовичі, і не з хорошого боку.

Спочатку він навіть відчув себе ображеним до глибини душі, але за кілька хвилин дійшов висновку, що хлопці все робили правильно. Відбулося вже два провальні замахи на життя Президента, і провальними вони були завдяки діям служби безпеки.

— Льош, — ззаду його окликнули, і Арестович зупинився.

До нього підійшов Подоляк, щасливий та сяючий, ніби зжер цілу гірлянду лампочок. Похлопав по плечу і по-дружньому обійняв.

— Як справи, Міш? — спитався Арестович, заряджаючись цим неймовірним позитивом. — Щось нове на перемовинах?

— А хуй там плавав, — вишкірився той у відповідь, — Як об стінку горохом.

— Тоді чого ти такий щасливий, Міш? — спитався Арестович, продовжуючи рух по коридору та тягнучи Подоляка за собою.

— Да я просто ніколи не думав... що ти насправді дєвочка-конфєтка.

Арестович зупинився, із нерозумінням глянув на друга. За кілька секунд зрозумів.

— А, — сказав він спокійно, — В неті відкопали той запис... І що кажуть?

— Кажуть "з восьмим березня від Арестовича". Українки в захваті. Знімаю шляпу, в платті ти виглядаєш гаряче, — Подоляк розсміявся, — Хоча, Зеленський на каблах дасть тобі фору. І то кажуть що Америка — це країна можливостей, а насправді це у нас справжня демократія...

— На каблах? — перепитався Арестович.

Подоляк у відповідь неоднозначно посміхнувся, похлопав радника по плечу і втік.

— Божевілля, — промуркотів Олексій собі під носа, — В країні війна, психіка не витримує, люди сходять з розуму.

Він попрямував до кімнати із трибуною, щоб записати чергове звернення до українців. Хто ж знав, що за кілька тижнів війни він стане символом спокою і стабільності.

Арестович запустив на екрані текст промови, налаштував камеру та встав за трибуну. Не встиг почати запис, як в кімнату ввійшов Подоляк. Отримав підняті брови у німому запитанні.

— Пишись, — махнув рукою, проте можливості нормально записуватись не дав. Вже за кілька секунд після початку його присутності замість виведеного Арестовичем тексту на дошці почало відображати ту саму відео-пародію на Казаків.

Арестович кілька разів кліпнув, роздратовано глянув на Подоляка, проте мужньо продовжив записувати відео, підглядаючи в текст в телефоні, одночасно при цьому підвисаючи та говорячи десь вдвічі швидше, ніж зазвичай.

— Тепер все населення України буде думати що у нас пиздець, — зрезюмував Подоляк, що тихо ржав, спостерігаючи за Арестовичем, — Ти так тараторив...

— Зате ти, Міш, натуральний кібер-терорист, — Арестович зійшов з трибуни, щоб копнути його. Перевів погляд на екран.

— Звідки в нього така розтяжка? — спитав Подоляк.

— Як він взагалі стоїть, ще й танцює на таких підборах? — в тон йому відповів Арестович. — Я пробував, в цьому приємного мало.

— Ну, хоч десь Вова одного зросту з тобою.

Арестович не міг не згодитись із цим твердженням:

— Факт.

Хлопнули двері. Арестович відвів очі від екрану і зустрівся поглядом із Зеленським.

— Прийшов записуватись? — спитався.

— Ага, ви вже все? — перепитав Президент, позіхнувши.

— Зара додивляємось тебе і ідем, — Подоляк вставив свої п'ять копійок.

Зеленський обійшов кімнату і зупинився перед екраном.

— О, — видав він, — Вечірній Київ. Як там було? Завтра йдемо танцювати проти москалів...

Зеленський вдумливо поглянув на відео, що невпинно закінчувалось.

— А зараз вже ніяких шкіряних лосін, — сказав, надувши губи, — Не те, щоб мені хотілось, але краще були б жарти і голі танці, ніж війна. Із цим не поспориш.

— А ти знаєш про дєвочку, — почав Подоляк із натхненням, але отримав від Арестовича тичка ліктем, і почав тихо ржати.

— Дєвочку яку? — перепитав Зеленський, втомлено збираючи докупи папірці із промовою.

— Ніяку, Вова, — спокійно відповів Олексій, — Це у Міши жарти такі. Несмішні.

Зеленський кілька секунд оглядав Подоляка, що майже зігнувся навпіл в тихому реготі, та Арестовича, що виглядав зовсім куленепробивним, хоч жилети з нього ший. Подумав, примружив одне око. Вирішив, що манав розбиратись із усіма цими питаннями.

— Якщо це не стосується актуальної політичної ситуації, — командним тоном видав він, — І не стане потім тою сваркою, що спровокує внутрішній розкол, підстави та інтриги, відставте і забудьте. Нам не до жартів.

— Він коли входить в першу фазу фрустрації сну, завжди стає надто войовничим, — прошепотів Арестович. Володимир Олександрович незадоволено зиркнув на нього.

— Він просто не думав, що ти... — почав Подоляк, але Арестович ткнув його під ребра.

— Так, все, — відрізав Президент, переналаштовуючи екран, — Вийшли звідси, розбійники.

Арестович, закочуючи очі та лаючи про себе усіх і все, потягнув Подоляка за собою, на вихід. Ще двічі Міша приходив в перервах між роботою винести йому мозок та пожартувати про "косплей Верещук", а коли прискакав втретє, Арестович вже майже з порогу був готовий послати його в напрямку корабля.

— Льош, — Подоляк тихо зазирнув до кабінету радника.

Той ізолювався і вже тривалий час сидів на самоті, аналізуючи активність в мережах, просування ворога і загальний стан речей. Інші люди почали його дратувати, і він списував це на виснаження через тривалий стрес.

— Там Маріуполь... — почав Подоляк тихо. Арестович не надав йому жодної можливості договорити:

— Я знаю, що там Маріуполь, — він видихнув зле, — Всі знають, що там Маріуполь, і що ти пропонуєш робити? Що ми взагалі можемо зробити? Відправити загін наших хлопців на смерть від кацапської артилерії?

— Льоша, — Михайло Подоляк м'яко, але твердо зупинив цей потік тихого роздратування, — Вони скинули бомбу на пологовий будинок.

Арестович підхопився з крісла, ніби його знесло вітром.

— Вони... що? — перепитав.

Подоляк втомлено кивнув. Другою думкою, котра майнула в голові Арестовича, було:

— Вова знає про це?

— Ще не казав йому, — тихо проговорив. Арестович рипнувся до дверей, але Подоляк зупинив його, — Заспокійся. Спочатку сам заспокійся, а потім іди кажи. Інакше ви удвох весь його кабінет рознесете.

— Уроди, — Арестович зупинив себе. Зробив вдих. Видих. — Тварі. Міша, вони не люди. Вони просто тварі. Їх треба винищувати.

— Ага, — Подоляк знесилено привалився до стінки, — Ти абсолютно правий.

Його вже відверто нудило від цього всього. Перемовини, під час котрих ракетам гатили по мирних містах, коридори, котрі мінували та обстрілювали, зриви усіх домовленостей і квадратні очі, котрі робили представники росії на перемовинах. Ніби він спілкувався із купою шизофреників, котрим марно намагався довести, що біле — це біле, а чорне — це чорне. Двері тихо зачинились; Михайло Подоляк так і не помітив, як Арестович вийшов з кімнати.

— Вова, нам потрібно поговорити, — із цими словами Арестович увірвався в кабінет Президента. Зеленський досить красномовно подивився спочатку на ноутбук, на котрому була зустріч із іноземними представниками, а потім на Арестовича.

— Давай ми вирішимо це пізніше, — наполегливо сказав, кинувши погляд з-під лоба.

Арестович серйозно глянув на Зеленського. Вдихнув, після цього кивнув та вийшов з кабінету. Зупинився на виході, дістав телефон. Встиг передивитись офіційні новини, фотографії, внутрішні звіти. Шукав слова, але не знайшов жодного.

Коли Зеленський відкрив двері кабінету і окинув його запитальним поглядом, Олексій взагалі встиг забути, навіщо прийшов. Тим не менш, у ньому спрацювали давно завчені рефлекси:

— Вова, сядь, — сказав, заходячи в кабінет, — Нам потрібно поговорити.

Зеленський, котрий сьогодні особливо гостро реагував на підколи і дурню з боку Банкової, недовірливо покосився на Арестовича, але сів. Олексій, спостерігаючи за уривчастими рухами, приготувався ухилятись від будь-чого, що Зеленський міг би в нього запустити. Просто про всяк випадок. Превентивні заходи.

— Обстріляли дитячу лікарню та пологовий будинок в Маріуполі, — Арестович говорив максимально повільно і низько, навіть нахилився, намагаючись краще підтримувати контакт. — Про загиблих поки невідомо, але є постраждалі.

Зеленський стиснув руки в кулаки від напруження. Закрив обличчя тильною стороною руки. Розуміючи потрохи, із кожною новою секундою все більше.

— Це геноцид, — тихо сказав він, після чого перевів погляд на Арестовича, — Вони свідомо нас винищують.

Радник чекав, що Зеленський спробує рознести кабінет, буде кричати, ну вилається. Проте, Президент зосереджено дивився кудись в стіну. Примружився. Переривчасто вдихнув.

— Ми з кацапами ні про що ніколи не домовимся. Вони не люди, а це тотальний терор та ігнорування усіх існуючих норм та конвенцій. Або винищимо кожного росіянина на нашій землі, або вони знищать нас.

Арестович мовчки кивнув, виражаючи повну згоду.

Chapter Text

Обговорювали стан речей. Загалом, це було чи не всім, що робили на Банковій від початку повномасштабної війни, да і від початку заснування Банкової. Обговорювали стан речей, висували пропозиції, вносили корективи.

Була четверта ранку. Зеленський завершив виснажливу розмову із прем'єр-міністрами, і тому вже відверто незадоволено вдивлявся в планшет. Багато всього було сказано, мало чого з цього буде зроблено. Від слів «thoughts and prayers» починало відверто піднуджувати: зазвичай це означало, що ніякої іншої допомоги отримати не вдасться.

Поруч із роздратованим Президентом, як намагнічений, завис Арестович. Радник Єрамака якось за цей тиждень багато часу проводив із Зеленським: вони говорили, жартували, згадували приколи з минулого життя, як акторського, так і того, до початку наступу. Арестович своїм тихим муркотливим баритоном казав, на його думку, максимально ясні та зрозумілі речі: всіх окупантів буде знищено, на росії будь-яка активність загнеться під важкістю санкцій, все зруйноване відбудують, Україна вистоїть. Тільки для цього треба працювати, системно та довго вкладати ресурси в вибивання необхідної для країни підтримки, амуніції та допомоги.

От і знов, поки Зеленський намагався розібратись із актуальним станом речей на фронті, Арестович сидів поруч та тикав пальцем в схематичні скупчення червоних цяток навколо місць, які мали символізувати пересування кацапів. Тицяв, щось додавав, щось пояснював. Висловлював прогнози про тривалість війни, успішність дій чужої армії та кількість клопоту після перемоги.

Хтось на Банковій ще працював, хтось вже працював. Більша частина відверто дрімала. Зеленський ледве збирав себе до купи і майже не чув голосу Арестовича, просто спостерігав за рухами пальців, якось надто повільно кліпаючи очима. Не чув слів і не складав їх у речення, навіть коли голос опинився геть близько, навіть коли став ще тихішим, і замість відносно зв'язної аналітики посипався потік нерозбірливих фраз.

— Льош, — сказав Президент, — Я поняв, як ти працюєш. Злазь з мого плеча. Я маю ще узгодити із Литвою поставки. Давай-давай, я ж кажу, в курсі, як це працює.

Арестович зробив вигляд, що нічого не чує.

— Вдруге не прокатить, — Зеленський слабо ворухнув плечем, — Злазь і іди спати де-інде.

Радник все ж підняв голову. Подивився на Володимира Олександровича та посміхнувся одним кутиком губів, чомусь нагадуючи задоволеного кота. Зеленський якось інтуїтивно посміхнувся у відповідь, а Арестович просто зарився носом в його плече і пробурчав в зелену тканину футболки:

— Нізащо.

Президент закотив очі, але чомусь зіштовхувати радника зі свого тимчасово окупованого плеча не став. Не став і коли Арестович вже задрімав та повністю сперся на нього, не став будити його, коли Олексій завалився на інший бік і потягнув за собою.

Може, все через те, що Зеленський був втомлений, і вже навіть не розумів ліній кордонів областей на карті перед ним. Може, все війна, бо інстинкти загострюються, починається паніка, і коли хтось тихо і спокійно продовжує казати, що все буде добре і ми всіх порвемо на шматки, від цього когось не хочеться іти далеко.

Може, Зеленський лишень відчайдушно потребував мати поруч когось, хто розділить із ним відповідальність за країну та зможе заспокоїти панічний стукіт його серця.

Може, все разом узяте або нічого із перерахованого.

Володимир Олександрович заснув, наполовину лежачи на диванчику в своєму офісі, підставивши руку під голову у якості подушки та слухаючи розмірене дихання радника.

Йому нічого не снилось, ані війни, ані роботи, і це вже мало би бути добрим знаком. Восьма година ранку прийшла неочікувано та принесла за собою дзвін телефону. Володимир Олександрович сонно почав шарити руками навколо, намагаючись найти джерело шуму.

Нашарив Арестовича, на котрому зручно влігся, причому найбільш несподіваним чином.

— Вова, — пробурчав той, відпльовуючись і сонно кліпаючи очима, — Руки. Інакше я тебе зара вкушу.

— Ага, — Зеленський, котрий вже повністю прокинувся, спробував посунути радника, — Дупцю піднімай, ти на телефон ліг.

— Тобі треба, ти і підіймай, — напівсонно прошепотів Арестович, розкинувшись на дивані. Зеленський ледве підліз руками під нього і таки витяг свій телефон. Вимкнув будильника. Переглянув новини за ніч.

Ще один день війни для нього складався із відеозвернень та заяв, обговорень, підписання документів, аналізу пропозицій, публічних виступів, обговорень ситуації із лідерами інших країн та прояснення справ на фронті.

Зеленському іноді здавалось, що це ніколи вже не закінчиться.

Тим часом Арестович встиг повноцінно прокинутись, привести себе до ладу і навіть попрацювати в конференц-залі перед тим, як теж зловив журбинку. Чи не останнім, про це дізнався Подоляк.

— Привіт, Льош, — він звично похлопав радника Президента по плечу та шльопнувся на крісло поруч. Подоляк мав купу роботи, і роботи малоприємної, тому час, котрий він проводив із своїми вже майже рідними колегами, видавався йому особливо цінним.

Арестович, занурений у свій внутрішній світ, не відповів йому.

— Не чіпай, в нього депресія, — Верещук відірвалась від планшета і кинула на Подоляка застережливий погляд. Той у відповідь підняв догори одну брів.

— В нашого антидепресанта депресія? — поставив питання іронічно, — Олексію Миколайовичу, Вам включити Вашу ж власну дев'ятихвилинку?

— Проблема не в дев'ятихвилинці, а в тому, що його мужик кинув, — фиркнув Федоров, не відриваючись від ґаджетів.

"Зеленський?" — майже перепитав Подоляк, але вчасно припнув язика.

— Кадиров сказав, що він під Києвом і пообіцяв сьогодні мене вбити, — повільно, ніби виходячи з медитації, протягнув радник. — А СБУ кажуть, що він взагалі зараз в Грозному.

— І вся проблема в тому, що...? — акуратно спитався Подоляк. На його думку, мінус один замах на Президента чи його радників — це були прекрасні новини. Але Олексій від того чомусь зажурився.

— Проблема в тому, що Льоша розраховував на махач, а махачу не відбулось, — знов пояснив Федоров. Арестович кивнув на підтвердження.

— Мда, мої співчуття. Я впевнений, ти оклигаєш від цього жахливого розчарування. А де наш дуче? — мимохідь запита Подоляк, оглядаючи залу для конференцій. Арестович розплющив одне око, ковзнув поглядом по сторонах.

— Записується надворі, — одказала Верещук. — Що там дистанційні перемовини? Наші коридори?

— Цензурних слів нема, — Подоляк знизав плечима, — Є тільки нецензурні.

Депресія Арестовича продовжувалась, оскільки Кадиров не прийшов вбивати його ані на наступний день, ані на день опісля. Загалом, сам Олексій підозрював, що справа не в Кадирові. Підозрював, але надто сильно копати не став, списавши все на війну. Це був такий час, коли будь-які косі погляди натягнуті посмішки, істеричні смішки або п'ятихвилинки лайливих монологів списувались на одну причину — війну.

Арестович не був винятком.

Chapter Text

— Вов, ти туди не підеш, — Арестович повільно гортав стрічку на Фейсбуці, зовсім, навіть дуже демонстративно не дивлячись на Президента.

Останнім часом взагалі на нього не дивився; в присутності Зеленського практично не підіймав погляд від свого телефона. Ніби з коментарями на Фейсбуці розмовляв. З коментарями, що хочуть його виграти, чи хочуть від нього дітей, чи шлють його в пішу еротичну подорож. Таке й в теорії не могло сприяти нормальній розмові.

— Це небезпечно, — додав, не почувши відповіді. Якась мила жінка, що мала на аватарці фото себе із дитиною, просила зробити його "щось" із якимось колаборантами. Чомусь, в її квартирі. Арестович мав підозру, що справа була зовсім не в колаборантах.

Президент, споглядаючи радника, спохмурнів ще більше. Він майже не посміхався останні дні: надто втомлений, надто напружений, а щоденний набір міміки складали тільки зморшки між бровами та нервово стиснуті губи. 

На думку радника, та ситуація, що склалась, була відверто дивною: чомусь з усієї Банкової Зеленський обрав саме його для того, щоб доводити доцільність ризику своїм життям. Точніше, як обрав: за чимось зайшов, щось спитав, Арестович відповів, той ляпнув ще якісь слова про лікарні, отримав у відповідь "Вова, ти якщо схочеш вмерти, обирай, будь ласка, інший спосіб суїциду, і попереджай заздалегідь, щоб ми встигли тебе переодіти в красиву сорочку". І понеслась.

Вони "розмовляли" вже хвилин зо двадцять. "Розмовляли" в лапках, власне, через те що Арестович говорив до телефона, а Зеленський міряв кроками його кабінет і теж на нього не дивився. Але чомусь і геть не йшов. 

— Люди вмирають за нашу державу, а мені зайти сказати кілька слів — це небезпечно? — спитався він роздратовано, зле.

— Вова, перепитай керівника охорони, він скаже тобі абсолютно те саме, — повільно промурчав Арестович коментарю із проханням зламати пальці Геращенку. — Нікуди ти не підеш. Потрібно буде — ми прикуємо тебе до робочого столу в кабінеті.

— Я не збираюсь кудись тікати чи самовбиватися, — відбив Президент і, нарешті, завмер на одному місці.

Олексій подумав, що Зеленський це вчасно: його вже почало піднуджувати від постійного руху зеленої плями, що він вловлював боковим зором. Проговорив вголос повільно, ретельно добираючи слова:
 
— Н-да? Тому що весь твій план про те, як красиво вмерти...

— Льош, — Зеленський опустив руку на плече радника. 

Той ледь не шарпнувся, лиш відірвався від телефона і окинув Володимира Олександровича втомленим поглядом. 

Президент продовжив вперто, дивлячись Арестовичу у вічі:

— Я тут не лялька в вітрині, не маріонетка, не мавпочка, котру показують на ярмарку...

— Правильно, — Олексій обірвав його різко, і сам не встиг здивуватись, звідки в розслабленому голосі з'явилась така невластива твердість: — Ти ціль номер один. Хоче кулю в лоба? І що, скажи мені, ми будемо без тебе робити?

Він заціпив себе, поки не почав... щось не почав. Продовжив вже спокійніше, виваженіше:

— Нам не потрібен мертвий президент, нам не потрібен, Вова, якийсь ідеалізований символ опору. Нам потрібна реальна людина, котра буде представляти Україну на міжнародній арені...

— І як, на твою думку, я маю "представляти Україну", переховуючись у бункері або Штатах, — відрізав Зеленський. — Це що я тоді представлю світу тоді, наш народ як сикунів або втікачів? 

Арестович зітхнув. Аргументи, котрі він автоматично підшукував і видавав останні півгодини, залипаючи в телефон, зараз чомусь закінчились. 

— Це мої люди, це мій народ. Я буду з ними, і я покажу, що я з ними. Це найменше, що я можу зробити.

Зеленський відпустив чуже плече і відійшов в сторону, все ще вельми роздратований. Радник позаду нього підняв очі до стелі. Президент України вмів бути впертим, як ще той чортяка. І, хоча це й гарантувало його повну й абсолютно непоступливість на перемовинах, в реальному житті іноді було важко. Особливо важко стало після того, як вже третій замах на Президента закінчився нічим. Лишалось тільки вірити в охорону та ЗСУ і сподіватись, що решта спроб убивства пройдуть так само. А в збільшенні їхній кількості ніхто вже не сумнівався.

— Ну уяви, — почав Арестович здалеку, — Що, наприклад, твоя Олена теж захоче піти з дітьми в лікарню, провідати хворих, да? І що, нормально буде? Відпустиш її?

— Ні, звісно, — Зеленський відповів так гнівно, ніби радник щойно запропонував йому здати Харків кацапам.

— Тоді ти розумієш мене, — Олексій полегшено зітхнув, — Що у неї, що у тебе зараз на лобі красиві червоні мішені. Ти не хочеш відпускати дорогу тобі людину на небезпеку...

— Так, тут ти правий, — Зеленський перебив його, — Я не хочу ризикувати життям Лєни. Тому що ми одружені, і я хочу вберегти її. Бо я за неї відповідаю, це я втягнув її в політику, через мене вона стала першою леді, а зараз ще й "пріоритетною ціллю".

Зеленський зробив паузу, щоб окинути радника просто таки лютим поглядом.

— Ти теж пріоритетна ціль, Вова, — втомлено і крізь зуби. Задовбався торочити те саме, — І якщо ти думаєш, що тебе не пристрелять при першій ж нагоді, то давай я тобі поясню...

— Досить пояснень, — перебив Зеленський, — Взагалі, звідки ти тут взявся, Льош? З якого такого чорта взялась уся ця твоя... турбота, увага до мого розпорядку і сну? Та ти навіть не мій радник, а радник Єрмака. Чуєш? 

— Вова, — Арестович підняв руку перед собою, намагаючись стишити чужі емоції хоч на кілька градусів. 

— Якого ти забув тут, і якого ти вирішив говорити мені, що безпечно, що ні, що я можу, а що не можу? — вже тихіше процідив Зеленський. — Ти навіть не мій радник.

— Не твій, — згодився Арестович. 

Цими словами Арестович поставив крапку. Просто повторив за Зеленським. І завмер сам, не до кінця розуміючи, але маючи дивне передчуття, що все оце розгортання сварки останні півгодини, крики і ходіння по кімнаті були продиктовані не стільки питаннями небезпеки, скільки... Олексій потер пальцями перенісся.

— А знаєш, — тихо сказав, — Роби, що вважаєш за потрібне. Не втручатимусь.

Арестович міцно стиснув щелепи і забрав руки від обличчя, просто дивлячись на Президента у свій звичний, спокійний манер.

— От і чудово, — пошепки відповів той, хоча при цьому не виглядав задоволеним.

Він підхопив папірці зі столу і вийшов з кабінету, а радник Офісу Президента лишився сам на сам із собою і своїм тотальним нерозумінням ситуації.

— Війна, — заспокоююче пробурмотів він собі під носа, — Йому просто треба було покричати. Верещук теж іноді криє матом Червоний Хрест, а Подоляк — перемовини. У всіх їде дах. У тебе теж, Льош, якщо вже почав розмовляти сам із собою.

Проте, злість і роздратування нікуди не щезали, а навпаки, потребували виходу. Він міг понавертати кілька кіл, крокуючи кабінетом, але вирішив не повторяти дій Зеленського — вирушив у коридор, пройтися.

Можливо, пошукати людей, можливо, щось комусь сказати, пожалітись на Президента або попрацювати нарешті із Єрмаком. Замість того Арестович майже влетів в одного з тих "хоробрих хлопців, схожих на левів", котрі пророкували йому запихання певних речей з неправильного боку за підозрілу поведінку.

— Чули, що він утне? — спитався без привітань. 

Отримав підозрілий погляд у відповідь, проте на обличчі хлопця також майнуло роздратування. Отже, чули, але говорити про це із ним не будуть. Логічно.

— Коротше, робите все, що завгодно, але щоб жодної подряпинки на ньому, — сказав, не думаючи, але швидко отямився, — Якщо він помре, то ця війна затягнеться на надто довгий термін. Зеленський нам потрібен, як ніхто і ніколи.

Хлопець відповів втомлено:

— Олексію Миколайовичу, будете вчити мене робити мою роботу?

Арестович посміхнувся у відповідь. Дійсно, він останнім часом став якось надто сильно, незвично для себе тривожитись. Він хотів, як завжди, списати все на війну.

Chapter Text

Зеленський повернувся з лікарні живий, цілий та неушкоджений. Злий, як усі дев'ять поверхів пекла разом узяті. Арестович роззявив було рота, щоб щось сказати про "радій, що не пристрелили", але зловив палаючий вогнем погляд і стулився одразу.

Менше за всіх йому було треба напрошуватись на роль блискавичника для люті Президента. І він просто посміхався собі під носа, заглядав в стрічку на Фейсбуці. Жартував про Чорнобаївку. Записував відео. Слухав ниття Подоляка про "відбитих кацапів" і шкодував, що у нього не заникан десь коньяк.

— Як малим дітям пояснюємо, — стогнав Міша, — Прийшли "денацифікувати", да бля, де ви бачите нацизм? Де притискають російську мову? Давайте обговоримо на конкретних прикладах, звідки ви то взяли?

Подоляк уронив голову на складені руки і пробурчав:

— Уяви собі, мені вчора ляпнули, що Бандера керує Зеленським.

Арестович вперше оживився за всю розмову. Він, мріючи про коньяк, вислуховував Подоляка, вставляв "ну-ну, Міш" і "вони просто розумово відсталі, та".

— В теорії, цілком могло би бути, — Олексій примружив очі, — Може, в нього вселився бойовий дух Степана Андрійовича. Аби тільки цього разу не вмерти від рук кацапських спецагентів.

Подоляк підняв голову зі столу. Подивився на друга роздратовано.

— По-перше, не ляпни таке десь на камеру, бо русня з розуму зійде, — він втомлено потер носа пальцями, — А по-друге, щось ти багато із Зеленським носишся останнім часом. Або мало. Незвично, коротше.

— Я? — щиро здивувався Арестович, котрий дні три обмінювався із Президентом тільки кивками і короткими привітаннями, — Тобі здається.

— Мені здавалось, що нам перепадуть польські міги, — відрізав Подоляк, — А тут я впевнений. Ви спочатку братались і спали вобнімочку, а тепер що, посварились? Ти ж в курсі, що не на часі?

— Все не на часі, — туманно відповів Арестович.

— Льош, — почав Подоляк, — У нас тут психологів нема, за мікрокліматом всередині колективу стежимо самотужки, дорослі люди.

— Звідки ти слів таких набрався?

— Семінари твої на ютубчику дивився.

— Серйозно? — голос Арестовича навіть став трохи вищим від здивування.

— Та, — потягнувся, — Я під них сплю іноді. Але ну і несеш ти пургу... То що у вас, блін, трапилось?

Арестович завис, думаючи, чи говорити, чи ні. Він вже робив спроби перевести тему, але Подоляк вперто вертався назад. Схоже, звичка з перемовин.

— Я був проти того, щоб Володимир Олександрович йшов до лікарні, ризикуючи своїм життям, — повільно, ледь не по складах з себе вичавив.

— Ну, мені здається, що проти не була тільки Верещук, але вона би його і в гумкоридори запхнула, — Михайло вишкірився, але Арестович не підтримав його, — Ладно, тупий жарт. По коридорах і так стріляють, був би там Зеленський — стріляли би втричі більше.

Арестович тільки зітхнув.

— І це все? — спитався Подоляк. Підставив кулак під щоку. — Ви реально на тиждень розісралися через це? Льошик, скіко тобі рочків?

— Давай ти не будеш використовувати мій вік для підступних маніпуляцій, — низьким тоном пробурчав Арестович, — Ти лише на три роки старший від мене.

— Льоша, а не я розісрався із Президентом під час війни в країні, — Подоляк розвів руками, — Може три роки такі щось важать?

Арестович закотив очі. Демонстративно. Та на Подоляка таке не діяло.

— І що ти хочеш, щоби я робив? — врешті невдоволено спитався, навіть губи піджав, — Пішов і сказав "Вова, я радий що тебе не вбили, більше так не роби"?

— Ну а шо, — Михайло нервово повів плечами, — Чи ти до кінця війни будеш дутись і з ним не розмовляти?

— Ти все надто ускладнюєш, — пробурчав Арестович, — Все не так погано. Я не "не розмовляю" з ним...

— Ой, Льош, — навіть легко стукнув рукою по столу, — Ви як підлітки, їй-богу. А вам обом за сорок.

Арестович у відповідь лише роздратовано зітхнув. Проте, через кілька хвилин незручної тиші, він все ж проговорив:

— Добре, я тебе зрозумів.

Подоляк фиркнув, вирішивши не продовжувати цей діалог. Мало йому було русні, що виносила йому мозок, переконуючи у тому, чого ніколи в Україні не було, так ще й Арестович найшов собі про що накрутитись.

До переговорної завітав втомлений Федоров, мовчки огледів двох радників. Тихо спитав:

— А наш де?

— Заборонена інформація, — відбив Подоляк ліниво, — За такі розпитування по тебе вже виїхало СБУ.

— Та там Нестле з кацапського ринку ніяк не звалить, — пробурчав Федоров, — Може, він би поговорив із швейцарцями абощо, мене ж вони не слухають. Тім Кук, курва, слухає, а вони чисто нуль на масу. Мразі.

Подоляк зітхнув і знову затягнув свою пісню про росіян, що на перемовинах заливають йому про культ Бандери. Арестович обрав звалити подалі, щоб знайти якесь менш наповнене негативом місце. Ноги звично привели його під кабінет Зеленського. "Тоді, так і треба" — вирішив він про себе, поки терпів обмацування від охорони.

— Вов? — запитався з порогу.

Зустрівся із втомленим поглядом Президента. Завис, тільки двері причинив. Склав руки на грудях і зрозумів, що фіга з два він прийшов вибачатись. Не хотів. Не вважав себе винним.

— Не знаю, навіщо я взагалі прийшов, — так і видав Арестович.

— І ти вирішив мене тим грузити?

— Подоляк там виливає душу на Федорова. Він тебе шукав.

— Подоляк чи Федоров? — прозвучало зовсім вбито, жодних ознак життя в тоні.

— Федоров, — тихо відповів Арестович.

— Добре, я йому напишу, — Зеленський повернувся до планшету, очевидно для всіх закінчуючи розмову. Проте, Арестович не сунувся з міста.

— Льош, не маяч, — попросив втомлено.

— Ага, — згодився одразу.

Згодився, підійшов ближче до столу, зупинився праворуч. Сперся на край, розглядаючи друковані документи, папки, складені один на інший звіти, стаканчики з-під кави.

— Ти знов не спиш нормально? — спитався з-за плеча.

Зеленський накрив очі рукою, виражаючи всім тілом глибокий фейспалм.

— Війна швидко не закінчиться. Пора режим встановлювати. Іди в підвал.

— Сам іди в підвал, — відповів втомлено, але почав посміхатись від того, наскільки нелогічно і кострубато складалась розмова.

— Тільки з тобою, — Арестович опустив долоню йому на плече, — Давай-давай-давай.

Зеленський навіть чомусь послухався його, важко піднявся з-за столу, забрав телефон, прокрокував крізь кабінет до дверей. Однаково збирався вже іти.

— Вова, — його зупинив голос Арестовича.

Президент повільно обернувся. Олексій хотів сказати щось про його надмірно виражене бажання отримати кулю в лоба, і про все, що піде за тим. Хотів сказати, що Зеленський зовсім про себе не дбає, і що скоро відкинеться від серцевого нападу із такими дозами кофеїну. Замість того сказав:

— Вов, я хвилююсь за тебе, — тихо, навіть не впевнений був, що Зеленський його чує на відстані, — Можеш, звісно казати, що я тут тобі ніхто і не маю права, але я неспокійний, коли ти ризикуєш власним життям.

— У нас війна, — одказує теж пошепки, але без злості, — Ми всі ризикуємо своїми життями. Нас всіх можуть вбити.

— Ти ризикуєш більше за інших.

— Якби, — кинув розчаровано, обернувся і вийшов за двері. Арестович лишився в кабінеті сам.

Chapter Text

Після тої маленької розмови все ніби повернулось на звичні кола. У Банкової нарешті виробився певний розклад, були завезені ліжка для сну і облаштовані спальні в підвальних приміщеннях, також туди ж спустили усі необхідні прилади та техніку на випадок прямого влучення в будівлю. Залужний не був параноїком, і тому, коли він упевнено казав "да, і оце не забудьте, його теж на низ", у Арестовича завмирало серце.

Зрештою, Банкова йому подобалась. Місцями очі боліли від позолоти і пишності, і хотілось забратись геть в більш сучасну частину будівлі; іноді він навіть віднаходив у цій красі свій, особливий шарм. Якби він приділяв більшу увагу своїм враженням, то давно б зрозумів, що цей "особливий шарм" обстановка набувала, коли на горизонті маячив Президент: сидів в своєму кабінеті, обговорював із Кабміном стан справ або просто крокував коридором у темно-зеленій формі.

Арестович, не знаючи, що коїлось у нього в голові, як завжди, сидів у спільному коворкінґу, закопавшись в отримані звіти. Зрідка відволікався на сторінку в Інстаграмі. Президент поруч щось пошепки промовляв, ніби містично-магічне заклинання. Повторював промову перед... Швейцарією? Якусь із тих, з котрими до нього докопався Федоров.

— Диви, — Арестович без попередження сунув Зеленському під ніс свій пост з Інстаграму, де перефотошопив плакат ведучої на "Арестович, я хочу від тебе дітей".

— Не смішно, — відказав Президент. Навіть трохи спохмурнів.

— Ревнуєш? — спитався Олексій, посміхаючись, але чомусь замість звичних підколок у відповідь отримав тишу. Подоляк би закотив очі і відпустив шпильку про перуку чи стару рекламу прального порошку. Але Зеленський дивно і якось незвично замовк.

Арестович відірвався від телефону і поглянув на роздратованого Президента, не до кінця ще розуміючи, чому і сам відчував, ніби ляпнув щось дуже і дуже... не те.

— Припиняй ті жарти, війна в країні, — тихо одказав Зеленський і відійшов за планшетом на інший кінець конференц-залу.

Арестович лише напружено дивився йому в спину.

— Я щось не так... — спитався він пошепки у Подоляка, котрий бився над транскрибацією перемовин.

— Забудь, — одказав той, кинув короткий погляд на Зеленського, і додав зтиха, — Війна.

Арестовичу хотілось додати "Да не тільки", але він стримався. Може, дійсно війна, і в нього їде дах? І в Зеленського теж. І у всього Офісу Президента разом узятого теж їде дах. Він надто часто про це думав. Якби думки справджувались, Банкова би давно перетворилась на міську божевільню.

Олексій оглянув людей навколо: буркотливого Зеленського, що кожного дня ніби все більше марнів від почутих новин, Подоляка, котрого вже дістали перемовини, Рєзнікова із замацаними окулярами. Кудись подівалась Верещук і десь бігав Єрмак.

За час війни вони стали якось ближче, не так, як було раніше. Менше офіціозу, менше суперечок, менше розглядів. Максимальна оперативність, і він вже для більшості не "Олексій Миколайович", а "Льоша", якщо не "дєвочка-конфєтка". Подоляк так кликав його, коли хотів побісити. Спільна загроза змушувала всіх діяти, як один організм із одною метою: знищити ворога. І Залужний із хитровидуманими планами дій, і Зеленський із промовами, і радники, і міністри, і Офіс Президента, і всі оператори, монтажери і режисери працювали на одному фронті.

Арестович думав про своє минуле: багато думав про довоєнний час, багато згадував. Як він тільки потрапив до Офісу Президента, як хотів іти цієї зими. Як на початках незадоволено дивився на Зеленського, очікуючи побачити перед собою блюзніра і клоуна, що випадково зайняв президентське крісло.

І наскільки він був здивованим, зустрівшись із Володимиром Олександровичем обличчям до обличчя. Наскільки справжня людина відрізнялась і від змальовано Слугою Народу Голобородька, і від "квартального" Зеленського, і від розтиражованого ЗМІ "клоуна-президента".

Коли Арестович ще пару місяців назад, абсолютно спокійний і впевнений у своїх словах, казав, що Зеленський не кине країну, не здасть її у війні, а буде битися до кінця — він мав для того всі підстави. Бачив, відчував цю заховану сталь всередині живої людини: в жестах, в ледве вловимій напрузі, в надламаному вигині брів. Якби його хтось спитав, він би сказав, що спокійний за країну не через те, що п'є якийсь там Арестол, а через те, що на чолі стоїть Зеленський.

— Не всі ми його обирали, — проговорив Арестович собі під носа, ковзаючи очима по звітах, — Але тепер він наш Президент.

Він ще довго думав про це.

Думав, читаючи звіти, думав, коли Зеленський пішов таки записуватись, думав, коли Верещук втекла дзвонити Червоному Хресту, думав, коли розпочались перемовини і Подоляк випхав його з "коворкінґу".

Думав по дорозі до залу із трибуною, де Зеленський записував чергове звернення. Стрів його на порозі.

— Слухай, ми можемо поговорити? — спитався.

Зеленський кинув погляд на годинника. Знизав плечима.

— Та, маю хвилин п'ятнадцять.

— Чудово, — Арестович зробив крок вперед, змушуючи Президента на крок відступити. Двері причинив за собою, заодно зловив кілька підозрілих поглядів від хлопців із автоматами.

— Скажи їм, що я безпечний, а, — попросив тихо. Зеленський лише посміхнувся у відповідь.

І тиша. Олексій сам не знав, що сказати, просто дивився на втомленого Президента із легкою посмішкою на вустах.

— Це все? — спитався той, трохи напружуючись. Арестович міг принести з собою і погані новини. Багато поганих новин. Особливо, коли отак дивився: зосереджено, не відводячи погляду, ніби вичікуючи найменших змін у виразі обличчя Зеленського.

— Ти що, — врешті спитався радник, прискіпливо розглядаючи Президента примруженими очима, — Насправді мене... ревнуєш?

Не ті погані новини, про котрі він підозрював. Зеленський разом видихнув напругу, і з тим ніби ще більш втомленим став. Вже без посмішки, із темними колами під очима, в своїй вічній темно-зеленій футболці, на котрій іноземці з легкої подачі рашистів вже встигли розпізнати нацистський хрест.

— Льош, — він сказав спокійно, — Ти саме про це хочеш зараз поговорити? Під час війни?

Не заперечив, не злякався, навіть не спробував посміхнутись, віджартуватись, чи звалити все на втому. Спитався серйозно і навіть якось безбарвно. Як про доконаний факт. Лишився стояти, де був, тільки голову набік схилив у німому питанні.

До Арестовича повільно, мов до дуже довгошийого жирафи, доходило усвідомлення того, що Зеленський вже собі все зрозумів. При чому, все зрозумів першим. Виходило, ніби Президент дуже і дуже давно в усьому розібрався, поставив де потрібно крапки, з'єднав потрібні точки, і зараз дивився на нього запитально і трохи незадоволено, ніби Арестович у критичній для країни ситуації підняв тему правильної назви для сира і сира. Ніби питав про щось, вже сто разів обговорене, усталене і навіть забуте.

Олексій мав би сказати "Так, не на часі, ти правий" і взагалі закрити ту тему. Зеленський, напевно, все знав вже коли вони сварились через візит до лікарні; знав, коли Арестович у найнаглійший спосіб "засинав" у нього на плечі; знав, може і відколи Олексій вперше згадав його в якомусь із інтерв'ю.

— Якщо ти зрозумів... — тихо почав Арестович. Далі рвалось дитяче "то чому ти мені не сказав, а?", але він зупинив себе.

— Льош, — Зеленський склав руки на рівні грудей, — Я одружений, ти одружений, плюс у нас тут ще трохи інші справи. Забудь, і пішли працювати.

— Чекай, ти казав "п'ятнадцять хвилин", — одказав Арестович, у котрого тільки почала прояснятися загальна картина в голові, — Тобто, я один не в курсі того, що між нами відбувається?

— Ото ти зараз от серйозно? — тихо перепитав, навіть голос просів до рівня реклами Шарму, — Що означає "не в курсі"? Я від початку військового стану прокидаюсь поруч із тобою, якщо не в твоїх обіймах, ти постійно маячиш десь на горизонті, турбуєшся про мене, намагаєшся несмішно жартувати...

— Дійсно, виглядає досить очевидно, — вдумливо проказав. — Я і не думав, що...

— Льош, ти йобнутий ілі да? — спалахнув Зеленський. Високо підняв брови, все ще не вірячи в те, що радник його не розігрує, вдаючи дурня.

— Да в смислє йобнутий, — Арестович, здавалось трошки підхопив від Зеленського отой запал, — ти мій Президент, я думав це... патріотизм.

Зеленський двічі кліпнув очима. Арестович протер руками скроні і тихо додав:

— Або божевілля через війну.

— Так, все, — Президент зробив різкий жест рукою, відмахуючись від цієї розмови, — Вважай, що п'ятнадцять хвилин пройшло. Договоримо, коли ти розберешся із собою, патріоте.

Він обійшов Арестовича, і навіть встиг схопитись за ручку двері.

— А ти, виходить, із собою розібрався? — спитав його, навіть не обернувшись.

— Так, — роздратовано видихнув Зеленський.

— І тому прийшов сваритись через поїздку в лікарню, — ледь не по складах промовив. От чого його не відпускала думка про те, що говорили вони тоді вони про щось зовсім інше.

— Так, — згодився повторно.

— Тоді вважай, я теж вже розібрався, — проговорив тихо, і кинув через плече, обертаючись: — Я зрозумів, що спокійний зараз через те, що саме ти керуєш державою. Я вірю в тебе, і мене панічно лякає думка про те, що через твою впертість тебе може пристрелити якійсь рашистський снайпер. І мені чомусь не байдуже, скільки годин ти спиш, скільки кави п'єш, і наскільки рівно б'ється твоє серце.

Зеленський розтиснув пальці, рука ковзнула по ручці вниз. Посміхнувся про себе. Обернувся теж, щоб зустрітись поглядом із серйозними очима радника.

— Зізнаєшся в коханні? — спитався.

— Виходить, що так, — одказав.

— І що нам тепер із тим робити? — Президент переривчасто видихнув, — Льош, війна.

— Війна завтра не закінчиться, — Арестович знизав плечима, — І ми, якщо пощастить, до завтра не зникнемо теж. І...

Він замовк. Все так дивно відбувалось. От він, абсолютно упевнений у власних діях, ледь не мітлою ганяв Зеленського спати, а от виявляється, що про мотиви таких дій він навіть не замислювався. А Зеленський встиг замислитись. Чорти.

— І? — перепитав Володимир Олександрович, не дочекавшись завершення думки.

— І п'ятнадцять хвилин вже пройшло, — договорив Арестович.

Chapter Text

— Міша, — Арестович бовтав ногою, вдумливо спершись щокою на плече Подоляка, від чого усі слова звучали більш змазаними і менш зрозумілими, — Скажи мені, як ти розумієш, що це саме воно?

Подоляк, що сидів поруч на диванчику і писав пости в Телеграм, Твіттер  та Фейсбук одночасно, навіть відволікся від роботи. Поворухнув плечем, трохи струшуючи Арестовича.

— Льош, скільки тобі рочків? — спитав автоматично замість відповіді. — І що таке "воно"? Книга Кінга?

— Я зрозумів, — серйозно промуркотів Арестович, ігноруючи шпильки, — що дійсно люблю Зеленського.

— Ми всі зараз любимо Зеленського, — Подоляк навіть повернувся до редагування поста, — Такий зараз час.

Він раптом зупинився, згадуючи, як легко Арестовичу вдавалось приспати Володимира Олександровича, як він намагався тягати Президенту каву, як сварився через візит до лікарні...

— Ну, може ти трохи більше за інших, — тихо додав. Потім завмер. Відклав телефон, — Чекай. Льош, ти зараз от прям взагалі серйозно?

— Ага.

— А він що?

— А він в курсі, — флегматично відповів Арестович, крутячи в пальцях телефона, — І СБУ, виявляється, в курсі. Може, бляха, пару мільйонів українців теж в курсі. Я одного не розумію, чому я був останній в черзі на інсайт?

— Ну як тобі сказати, — Подоляк навіть руками розвів, — Ми всі, думаю, трохи іншим були зайняті. І що ви вирішили?

— Да нічого не вирішили, — Арестович закотив очі, — Що ми можем вирішити.

— Льош, то, звісно, максимально очевидна штука, — Подоляк знову взяв до рук телефона, — Але не грузи зараз Зеленського. Йому і так важко.

— Я і не збирався, — в його тоні ковзнули ображені нотки. Арестович провів пальцем по екрану, розблоковуючи телефон. З заставки екрану на нього дивився трохи молодший пан Президент, що яскраво посміхався, стоячи серед соняшникового поля. 

Коли Зеленський зробив це фото, щоб привітати аграріїв, то навряд чи він знав, що колись воно набуде прихованого символізму: посівна, мертві окупанти, незламний Президент вільної країни. Арестовичу подобались старі фотографії, що вривались в його світ ніби з минулого життя, нагадуючи, що колись було трохи легше, трохи інакше, не гуркотіло ППО, бомби не падали на мирні міста, а Зеленський виглядав куди молодше і посміхався щиро і легко.

"Квартал почати передивлятись, чи що?" — подумав Арестович. Джерело його спокою, стоячи в оточенні соняхів, посміхалось йому з екрану телефону.

Олексій вдумливо прогортав стрічку із новинами.

 — Котра там година?

— Двадцять три по, — відповів Подоляк, закінчуючи розсилати пости по різних мережах.

— Тоді я пішов.

Арестович піднявся із Подоляка, потягнувся і вийшов із кабінету. Минулого разу під час розмови із Президентом він не витримав ваги усвідомлення і ганебно втік, пославшись на те, що виділені Зеленським п'ятнадцять хвилин вже закінчились.

Покинувши втомленого Михайла Михайловича, радник ОП встиг погуляти Банковою, зробити кави, вийти на вулицю та подивитись на зорі з хмарками, слухаючи, як гримить артилерія. Посміхаючись, він зупинився неподалік від Зеленського, що в хвилини затишшя записував нічну промову просто неба перед будівлею, наочно демонструючи усім, що нікуди він не втік.

Президент максимально оперативно реагував на усі підозри про втечу новими зверненнями або відео, що знімав на фронталку. Це було для нього важливо.

Після завершення зйомок Володимир Олександрович, подякувавши операторам, підійшов до нього із якимось питанням, проте не встиг задати. Отримав в руки паперовий стакан із ще теплою кавою, а Арестович похлопав його по плечах, незадоволено відмітивши, що на нічному повітрі Зеленський встиг трохи змерзнути.

— Ти ще зляж мені тут із застудою, — він потягнув Зеленського назад, до будівлі.

— А що, не будеш тягати мені курячий бульйон? — спитався награно-ображено.

— Ні, буду тягати тобі балони із штучним киснем, — відбився Олексій.

— Та якби, коронавірус ми ж вже перемогли, — вишкірився Президент, сьорбаючи каву на ходу, поки охорона не помітила і не відібрала. Він-то Арестовичу довіряв, а от хлопці із автоматами — ні. І навіть на його прохання припинити докопуватись до радника не відреагували належним чином, попросили не заважати робити свою роботу, якщо він хоче ще рік-другий потоптати ряст.

— Куди ми ідемо взагалі, — спитався Зеленський, але без питальної інтонації, а ніби трохи сварився. — Льош?

— Поняття не маю, — в тон йому відповів Арестович, лавіруючи між мішків із піском. Зупинився посеред темного коридора і оглядівся. Світло місяця ледве пробивалось крізь великі вікна, а вимикачі знаходились десь або на початку, або в кінці коридора.

В темряві він був раптово схоплений за руку і відтягнутий кудись з середини коридору до стіни, за колонну. Зеленський поставив каву на підвіконня і завмер перед Арестовичем.

— У нас секунд тридцять, поки браві хлопці із автоматами не прийдуть по мою душу, — колишній комік, тепер Президент України, пробував пожартувати. Насправді, по часу до обходу у них було хвилин зо п'ять.

Арестович кивнув, не до кінця розуміючи, що ці "тридцять секунд" все-таки значать. В темряві дуже слабко розрізняв риси Президента, і не помічав ані лукавої посмішки, ані того, як демонстративно він стріляє очима. Зрештою, той не витримав і запитав:

— Так ти мене цілувати збираєшся, чи мені навшпиньки стати треба?

— Я... що? — перепитав Арестович. Зеленський не став чекати, просто схопив Арестовича за комір футболки і потягнув на себе. 

Скільки би сантиметрів різниці між ними не було, це все було компенсоване одним різким рухом руки. Володимир Олександрович, все ще посміхаючись, наблизився настільки впритул, що відчував на губах гарячий подих Арестовича і рух повітря, коли той вдихнув, щоб щось спитати.

Всупереч усім надбанням, усьому  внутріньому спокою, знанням філософії та загальній природній балакучості, в світі існувало щось, що вводило Олексія в тотальний ступор. Це "щось" він помилково називав патріотизмом на перших порах, і це "щось" не давало йому спокою, коли він дивився на Зеленського, що припинив спати, глушив чашками каву і мерз на вулиці.

Якби йому дали можливість, Арестович би, напевно, спитав щось дуже банальне, по типу "А чого тридцять секунд?". Але можливості він не отримав.

Зеленський перехопив початок слова своїми губами і повільно, все ще утримуючи радника за комір футболки, поцілував. Потім швидко торкнувся кутика губ, зловивши чужу посмішку.

— Я так розумію, — в проміжках між легкими поцілунками встиг такі-видихнути, — говорити ми  не збираємось?

— А ти хочеш зараз говорити? — Зеленський перепитав таким тоном, що в голові радника саме питання нівелювалось ще до його постановки

— Ні, — одказав Арестович і у відповідь Володимир Олександрович досить слабко цапнув його за губу. Олексій спробував кусатись у відповідь, але Зеленський, ледве чутно сміючись, відхилявся, не даючи себе упіймати.

Зрештою, радник опустив руки йому на плечі, притягаючи до себе, обіймаючи та відбиваючи жодне бажання втікати взагалі кудись. Зеленський навіть пальці навколо коміра розімкнув, щоб обійняти Арестовича у відповідь.

Олексій, до котрого, здається, нарешті дійшло, навіть грайливо лизнув чужі губи, а коли Президент видав короткий смішок і розтулив рота, поцілував вже не жартома і не легко.

Зеленський відповів не поспішаючи і взагалі не думаючи ні про що; інтуїтивно, наче так мало бути, наче вони були двома підлітками, що затискались десь після уроків.

І, як і підлітків у порожній класній кімнаті, їх очікувано шугонув охоронець.

Розчувши кроки в коридорі, Президент поспіхом згадав, що, взагалі-то, "тридцять секунд" закінчились вже досить давно. Ненав'язливо зняв з плечей руки Арестовича, обернувся на звук. Навіть встиг подумати, що, якщо це якісь ДРГ або кілери по його душу, то він помре максимально дурною смертю.

— Володимире Олександровичу? — постать Зеленського вихопив ліхтарик, — Ви що тут робите серед ночі?

— А що я можу робити посеред ночі на роботі, ще й під час війни? Нюхаю кокаїн, звісно — саркастично одказав Президент, прикриваючи очі від сяючого світла, — В обличчя не світи.

— З Арестовичем нюхаєте? — спитався співчутливо, вже світячи в обличчя радника. Трохи навмисно.

— Звісно, — згодився той, активно кліпаючи, — Я його дилер, ви не знали?

—  Авжеж, — по тону було просто чути, як хлопчина із автоматом закочує очі. Він подумав: "Да краще б кокаїн, зате не швендялись би десь по ночах". Але вони швендялись.

Chapter Text

Олексій, в цю невідповідно чудову погоду для війни, записував брифінг. В футболці. Трохи нервово, навіть для себе.

Записав чемно, побажав усім спокою, навіть зробив собі помітку про те, щоб зняти відео-дев'ятихвилинку про третю хвилю. Змерз трохи.

В футболці був не тому, що на вулиці березень, не тому, що плюс десять, і навіть не тому, що підкачався чи вирішив показати світу своє татуювання, ні. Як то красиво кажуть, він пожертвував свою утеплену кофту на захист найбільшої цінності держави: її спер Зеленський. Просто "Льоша, я візьму курточку, ага, спасибі", просто зняв її зі спинки стільця позаду Арестовича, поплескав того по плечу і поскакав далі. Ну, бо хто не скаче...

Олексій навіть не встиг поставити питання про те, де Президент встиг провтикати свою зелену кофту, чи що взагалі коїлось із його військовим гардеробом: той в оточенні хлопців із автоматами молодим сайгаком втік кудись на дуже важливе вручення. Радник лише дивився йому вслід із відверто незадоволеним і засуджуючим виразом обличчя.

Арестович, як і раніше, був проти того, щоб Зеленський маячив десь у незахищених місцях. Зеленський, як і раніше, клав на його думку і перся туди, куди вважав за потрібне. На початку вони через те голосно сварились, потім тихо і пасивно-агресивно гарчали один на одного, а зараз вже просто обмінювались красномовними поглядами, поки один із не закочував очі і не уходив від напруги. У них була ідилія.

— Ви просто як одружена пара, — сказала Верещук, спостерігаючи за Зеленським, що швидко тікав, по дорозі натягуючи темно-зелену кофту Арестовича зверху на бронежилет.

Олексій стиснув зуби настільки міцно, наскільки у нього виходило, щоб змовчати. Відчував шкірою на потилиці, як СБУшники ржуть над ним саме в цю хвилину. Верещук не знала, але певні речі із часом ставали очевидними. Замість нього у розмову втрутився Подоляк:

— Такі часи, пані міністерко. Ми всі зараз одна велика сім'я, — він притулив до себе Арестовича і скуйовдив йому волосся. Той сіпнувся, виплутуючись із обіймів друга.

Пан Президент повернувся на Банкову за кілька годин, але куртку прийшов віддавати десь о першій ночі. Обережно зазирнув до конференц-зали, де самотній Арестович в темряві гортав стрічку новин в Фейсбуці, намагаючись зрозуміти, що взагалі коїться в світі. Аналізував інфополе. Через те, що його аналіз обмежувався Фейсбуком та трохи Інстаграмом, результат був не зовсім задовільним, але на більше його поки не вистачало.

— Льош, я тут цейво... — Зеленський розстібнув блискавку на кофті.

Арестович підняв погляд від телефона, побачив у напівтемряві Володимира Олександровича, що мляво стягував з себе одяг. Закліпав очима. Президент нікуди не зник.

— Все нормально, — одказав Арестович, — Вова, я знаю, які в тебе корені і навіть не чекав, що ти повернеш мені куртку.

— То я можу залишити? — Зеленський припинив мляво роздягатись і натягнув кофту назад, — Мої нормально не застібаються на броніку. Треба попросити знайти мені на пару розмірів більше, але все руки не дійдуть сказати.

— Залишай, — Арестович позіхнув, — А я піду спати.

Він піднявся зі стільця, і, трохи вихляючи, пройшовся до дверей. Озирнувся.

— Ідеш зі мною чи ще працюєш?

— За півгодини зідзвон з Ізраїлем, — Президент знизав плечима. — Тому я тут ще.

— Ага, — сказав Арестович. Заплющив очі. Ага.

Він ще постояв перед дверима в темній кімнаті, чомусь ніяк не міг зібрати себе, щоб відкрити. Сказав:

— Приходь після Ізраїлю.

Зеленський відповів:

— Добре.

Він дійсно прийшов о годині другий ночі після Ізраїлю і важко гепнувся поруч із радником. Арестович, не прокидаючись, посунувся. Трохи згодом оклигав, розплющив очі, подивився в темряві на Президента і закрив очі. Оце "приходь після Ізраїлю" мало би щось означати раніше, але зараз він губився в сенсах слів. Змучена стресом нервова система відмовляла йому в прокиданні і логічному осмисленні ситуації.

Зеленський був після душу, в піжамних штанях і футболці, і збирався викроїти собі десь годин п'ять на сон, якщо йому пощастить із тим і москалі за ніч не утнуть ще одного обстрілу атомної енергостанції з танків. Пахнуло від нього якою карамеллю чи чимось таким: або від одягу або через місцеві гелі для душу.

Банкова, мов хитрий організм, оживала, перелаштовувалась і вчилась працювати в умовах війни. Хтось поїхав додому, хтось втік, інші продовжували ходити на роботу або ж лишались в Урядовому кварталі на ніч. Загалом, приміщення перелаштували досить швидко; люди перелаштовувались довше. Зеленський перші дні майже не спав, і зараз все ще мав досить збитий графік сну: говорив ночами із прем'єр-міністрами, президентами та парламентами. Його піднімали, коли щось траплялось, і загалом уся ситуація не сприяла нормальному функціонуванню живої істоти.

Зранку мав заїхати перукар, щоб підстригти його і підрівняти бороду, бо, за словами медійників, ота " брутальна сексуальна неголеність" скора мала перетворитись на "безхатченко біля Сільпо". Окрім того, планів було багато.

— Льош, нам потрібні хімарси, — дуже незрозуміло поговорив він. — Триста кілометрів...

Арестович уткнувся носом в чуже плече. Зеленський слабко посміхнувся, провалюючись в сон.

Проте, десь за три години зі сну його вирвали раптові і неочікуваної очікувані звуки. Спочатку Зеленський легенько штовхнув Арестовича, щоб той заціпився, але потім все ж продер очі та взяв до рук телефон із світлим екраном.

— Льош, що це взагалі таке? — Зеленський сунув під носа Олексію телефон, на котрому додаток голосом Арестовича закликав повертатись до нормального життя, і запевняв, що все буде добре.

— Це ми провтикали початок тривоги, — напівсонно відказав Арестович, відмахуючись від Президента.

— Ми, взагалі-то, вже в підвалі, — зауважив Зеленський.

— Тоді ми красавчики, — відказав Арестович, — Вова, я би дуже наполегливо порадив тобі стулитися і заснути, або, принаймні надати іншим можливість провести час із користю для оновлення організму...

З кожним словом він говорив ще тихше, поки, зрештою, не дійшов до нерозбірливого бурмотіння. Зеленський кілька секунд подивився на свій телефон, потім на Арестовича, що навіть у напівсні видавав складні мовні конструкції. Лишалось ще десь зо півтори години сну до будильника або невідомо скільки сну до ще якоїсь фігні, котру могли утнути кацапи. Він вирішив згодитись із словами Арестовича і заплющив очі.

— Відбій повітряної тривоги, — зауважив телефон Арестовича голосом Арестовича, — Можете повертатись до нормального життя. Все буде добре.

Олексій перешарпнувся, підняв голову та пошукав свій телефон. Підніс до обличчя, дійсно, відбій тривоги. Тільки...

— Вова, з якого часу... Коли вони встигли? — спитався Президента, що лежав поруч.

Замість відповіді Зеленський просто спробував намацати його голову і повернути на подушку. Притис Арестовича до себе, обійняв і якось незрозуміло прошепотів:

— Це все Мінцифри.

— А їм не треба моєї згоди на те все? — перепитався Арестович.
Зеленський вже встиг прокинутись і заснути назад, тоді як його раднику треба було набагато більше часу, щоб роздуплитись.

— Це Мінцифри, — повторив Зеленський, — у них є все. Все схоплено.

Схопленим почував себе тільки Арестович, але він не те щоб був проти.

— Тільки не придуши мене, — пробурмотів він і заплющив очі, пригорнувшись ближче до свого Президента.

Chapter Text

Зеленському був потрібен час. Йому потрібно було спокійно сісти, все обдумати, намітити шляхи для вирішення поставлених перед ним питань. Йому потрібно було віддихатись і зупинитись. Хоча б три хвилинки поміж нарадами, діалогами, відео-конференціями, записами звернень та інтерв'ю.

Часу дійсно критично не вистачало. Дійшло до того, що він почав засинати за столом, а кава припинила діяти, проте йому все ще за жодних умов не вдавалось наздогнати втрачені хвилини. Він вже сорок днів війни жив із постійним відчуттям того, що крізь його пальці сиплеться пісок.

Володимир Олександрович іноді потайки дивився на свої руки, перевіряючи. Піску не було, але відчуття, що не покидало його від початку війни, лишалось із ним, ніби міцно приклеєна плівка десь в районі горла та легень. Дихати не заважало, але щомиті було із ним важким нагадуванням про... все.

Арестович шастав на інтерв'ю, записував брифінги, і, о чудо, — невже щось у лісі здохло? — нарешті знов повернувся до виконання прямих обов'язків радника Єрмака. Це означало, що все потрохи й саме вертається назад, до звичного укладу життя.

Війна все не закінчувалась. Перспективи були не те, щоб дуже фантастичними: після поїздки в Бучу Зеленському хотілось просто закритись в кабінеті і пару годин сидіти на підлозі, дивлячись порожнім поглядом в стінку. Арестович тоді якимось неприроднім чином крізь всі свої звіти, обов'язки, інтерв'ю і пости в Фейсбуці це помітив і ввечері витяг Зеленського на "кілька слів".

— Вова, можна тебе на кілька слів? — так і спитався, стукаючи до напівосвітленого кабінету.

— Звісно, — Зеленський хитнув головою, ніби струшуючи усі думки. Олексій повільно, аналізуючи навколишню обстановку, підійшов ближче. Президент сидів на самоті у напівтемному кабінеті із купою листків і вимкненим планшетом. Олексій оминув стіл, зупинився праворуч від Зеленського.

— Кажи, — вільно сперся бедром об край столу, трохи згинаючись, щоб не так нависати над Президентом.

— Це ти хотів кілька слів, — не зрозумів Зеленський.

— Твоїх слів, — пояснив Арестович. Володимир Олександрович важко вдихнув. Видихнув. Говорити він не мав про що. Йому просто було боляче і важко, і що із цим робити він не те щоби добре знав. Сподівався перетерпіти, стиснувши зуби, а зранку знов повернутись до перемовин, листів, звернень і обговорень проєктів та законопроєктів.

— Ми не розраховували, — зрештою тихо прошепотів радник, котрий разом із Президентом відвідав звільнене місто, — так? Ми не розраховували на таке.

Зеленський відкинувся на спинку президентського крісла і закрив очі.

— Ми всі думали, що буде... лайтово, — пошепки продовжував Арестович, — Що буде армія на армію, стрілянина між солдатами, знищення військової інфраструктури... Цивілізована війна у цивілізованому світі, так? Як ти там говорив... "вони теж люди"?

— Льош, припини, — Зеленський закрив очі руками, провів пальцями до скронь і подивися на Арестовича, що встиг залізти на стіл і слабко хитав ногами в напівтемряві кабінету.

— А ми їх переоцінили, — Олексій знизав плечима, — Знаєш, найбільша помилка, думати, що інші такі самі, як ми. Теж люди, теж відчувають, теж люблять, теж переживають... А це не завжди так.

— Вони влаштовують зараз геноцид в моїй країні, — процідив Зеленський, — Не путін, не командири чи офіцери. Прості росіяни, Льош. Всі ці нелюди, котрих вивезли "на навчання", котрі зараз стріляють в беззахисних цивільних, ґвалтують жінок та дітей, зав'язують людям руки і скидають помирати в колодці чи ями...

Президент так міцно стиснув зуби, що ще трохи — і почувся би хруст. Він гнівно видихнув повітря, що й так напружено висіло між ним та радником.

— Так, — тихо згодився Арестович, — ми були готові до втрат, готові до того, що це війна, але абсолютно не готові ані до бомб на пологові будинки, ані на обстріл лікарень чи швидких, ані на...

— А як ти взагалі це собі уявляєш, як ми мали до цього готуватись? — різко перепитав Зеленський. — Як підготуватись до прицільного вогню по дітях? Може, розкажеш, як бути готовим до того, що моїх людей просто винищують? Скільки ще помре?

— Багато, Вова, — твердо одказав радник, — Багато людей вже померло, і може загинути ще більше. І загине.

Зеленський кинув на нього повний болю і відчаю погляд.

— Будеш сидіти і скиглити? — різко перепитав Арестович, — Чи все, білий прапор, здаємось, будь ласка, закріпачте нас, от, візьміть Київ, тільки не стріляйте?

— Припини, — роздратовано одказав.

— Да ніфіста, — перебив його Олексій, — Знаю, важко. Знаю, жахливо. Але як сядемо всі на жопку рівно і будемо оплакувати і жаліти — програємо війну. Втратимо все, втратимо всіх, тебе точно пристрелять, мене, думаю, теж, репресують усіх "націоналістів-бандеровців", а це десь сорок мільйонів...

— Льош, — Зеленський спробував втрутитись в потік слів, але не був почутим.

— Ти думаєш, вони просто так із собою крематорії привезли, — із посмішкою продовжував той. — Просто так закупили сорок тисяч мішків для трупів? М-м?

— Ти думаєш, я не в курсі? — він навіть трохи підвищив голос. — Я знаю. Все знаю. Досить докопуватись до мене.

— Вова, знання не завжди, — Арестович хотів сказати "не завжди супроводжується розумінням ситуації", але Володимир Олександрович не дозволив йому завершити думку.

— Стоп, — він навіть підняв руку, — Зараз. Зупинись, і просто... йди звідси. І сьогодні взагалі не приходь.

— Виганяєш мене спати на дивані? — Олексій посміхнувся, — Звісно, тобі легше злитись на мене, бо я тут, я поруч, сиджу, ще щось заливаю тобі. Мене можна і послати, і матом обкласти.

Він зліз зі столу і кинув гострий погляд на Зеленського.

— Легше тобі від того стане? — спитав.

Повисла пауза. Напружена і важка, коли Зеленський боровся із усіма почуттями всередині, не знаючи, як виразити їх назовні. Він дійсно злився, і на Арестовича теж. І на кацапів, і на уряди інших країн, і на кляте НАТО, і на колаборантів, на весь світ злився.

Весь світ був готовий ненавидіти. Але світ — великий і складний, далекий і недосяжний. А Олексій тут і поруч, і ненавидіти його було би набагато легше.

Арестович, що не волів іти просто так, і так і не дочекався відповіді на останнє питання. Просто підсумував усю розмову:

— Це боротьба за право на життя, Вова. Здамося або програємо — і не буде більше України. Нас теж не буде. Нікого. Є тільки один варіант — рухатись вперед.

Президент кивнув на це. Олексій посміхнувся у відповідь, і нарешті зробив те, про що Зеленський просив його ледь не від початку розмови: заціпився і пішов. Не обернувся, не зашпортався на порозі. Подумки поставив нагадування зайти до Зеленського зранку, коли він трохи заспокоїться.

Арестович вийшов у темний коридор і повільно закрокував до себе, засунувши руки у кишені штанів. Він знав, як працює психіка, знав, як формуються афекти, чому вони закріплюються на тому, на чому закріплюються. Знав, дуже добре розумів, що Зеленський злився від безсилля, і щоб хоч якось повернути контроль та владу над ситуацією, йому потрібно було перенести ту злість на щось в зоні досяжності і зробити із тим щось. Знайти винного і покарати його, або виявити причину невдач і усунути її. Так би мовити, випустити пару.

Тільки от знання дійсно не завжди допомагає.