Work Text:
Сонце давно не зазирало до сірих закутків Провулків, але сьогодні воно сліпило мешканців, наче насміхалось з них. Звичайно, багато хто нервував; декому пекло шкіру, через що їм доводилось ховатися у своїх підвалах або руїнах будівель - кому де пощастило.
Ці люди були самотні та сумні. Їх ніхто не любив, тому вони й самі не знали, що таке любов. Слід зазначити, що їхня "любов та турбота відносно партнера" перетворились на такий собі інстинкт виживання - вони ладні брехати, красти та вбивати за куточок у забутій всіма богами будівлі та шмат хліба.
Таким є життя у Провулках: дивне, жорстоке і меланхолійне; воно повне недовіри та ненависті, аж ніяк не любові, бо кожен сам за себе, чи не так?
Так, саме так було у Місті. Правильно, так було завжди і буде надалі: хтось отримує все, а хтось - нічого, скільки б не намагався. Ти і сама це добре знаєш, адже тобі доводилось виживати з раннього дитинства. Ти, як ніхто інший, чудово розумієш, що таке боротися за їжу; шукати нічліг; втікати з останніх сил від поганих людей і навіть як битися з ними. Хоча, останнє частіше лягало на плечі твого брата-йолопа.
"Знаєш, психіатрічна клініка гірко плаче по ньому!", - зауважив би я, тільки ти б знову дала мені запотиличника. Ми обоє знаємо, що він не у нормі, нумо, погодься же! Чом би тобі нарешті не поговорити з ним, м? Тебе він хоч вислухає. Моя спроба пояснити йому ситуацію закінчилась би черговою бійкою, а потім і сваркою з тобою. Ось таким чином між мною і тобою, моя спляча королево, знову би настав тиждень - а може, і два - мовчання. Ти б знову пішла до свого старшого брата, аби заспокоїтися і приглянути за ним. Іронічно, адже це він раніше піклувався про тебе. Усе-таки, ти молодша (і байдуже, що лише на декілька хвилин) і потребувала його допомоги.
Колись ти мені розповідала, що ви були такими собі піддослідними тваринами, а після вас кинули до Околиць. Ані справжніх батьків, ані дослідів, які на вас проводили, ти не пам'ятаєш. Єдиним нагадуванням про них є твоя фізична слабкість, хоча вона зовсім тебе псує. Моя мила, пам'ятай: я кохатиму тебе будь-якою, незважаючи на те, погано тобі чи добре. Я завжди буду поряд. Принаймні намагатимусь.
Але, матері його ковінька! Ти геть не слабка, чула? Ти, бляха, розбила всі мої маски, які я не міг зняти роками. Ти зробила це так легко, наче готувалась до цього все життя. Я досі пам'ятаю, як ти лежала поранена в мене на колінах та хрипко сміялася із залишками маски у руках, а я, як останній ідіот, сидів і плакав. Дідько, Анжеліко! Що ти зі мною тоді зробила, га? Я намагався бути холодним, а ти узяла й розтопила мене одним лише сміхом. І потиличником. Може, навіть декількома, але байдуже - я їх не рахую. У будь-якому разі, після того дивного дня ми значно зблизилися та забули про всі конфлікти, якщо такі взагалі були.
Після ми вирішили завітати до закусочної та поспілкуватися. Пам'ятаю, ти замовила тоді сендвіч з куркою, і я так само. У нас були схожі смаки, до того ж майже у всіх аспектах: їжі, одязі, кіно. Тільки не в людях. Кожен раз, коли нам доводилось йти розбиратися із Викривленнями, ти починала не одразу з боротьби, а з думок на кшталт: "Наскільки боляче нашій цілі? Чому він або вона так поводиться? Чи можу я якось допомогти у цій ситуації? І чи можна, йопрст, обійтися без зайвої жорсткості, бо Викривлення і без меча - ранений звір?".
Пробач, Анжеліко, але ні. Без жорстокості ніяк, такими є правила Міста. Так, ти безперечно права - Викривлення дійсно як поранені звірі. Їм боляче, погано, бо їх спотворений вигляд тільки нагадує про травму. Та вони, як і будь-який звір з раною, агресивні та погано усвідомлюють те, що відбувається навколо них. Момент, коли Викривлення зірветься, остаточно втративши глузд - лише питання часу, розумієш? Вони завжди були і будуть небезпечні, Анж, а наша робота - битися з ними. Такою є моя думка, і припини вже дивитися на мене з такою образою! Серйозно, це гірше запотиличників.
Ми довго не могли змиритися з тим, наскільки сильно відрізняються наші точки зору з приводу деяких речей. Часом сварилися, розходилися своїми хатами, а потім знову зустрічалися на роботі. Мовчки сиділи на диванах, пропалюючи одне одного поглядами, а потім урешті-решт не витримували і сміялися. Після закінчення зміни йшли до закусочної по сендвічі зі знижкою.
Пам'ятаю, твій брат сильно розлютився, коли ти оголосила йому що, по-перше, у нас буде весілля, а по-друге, що ми переїжджаємо. Він майже нічого не сказав, тільки розсміявся, але ти одразу помітила - по виразу його обличчя та положенню рук - що він гнівається. Ви було ледь не посварилися, та все, на щастя, обійшлося. Хоча ти не знаєш одного: того ж дня, коли ти лишила нас на декілька хвилин на самоті, він назвав мене імбецилом. Вибач, але я не витримав і вдарив його по мордяці. Ледве запобіг бійці, але це ж можна вважати маленьким досягненням, чи не так?
Дідько. Точно. Пізніше ти все-таки дізналась про наш конфлікт. Натякнула мені, що ми з ним у поганих стосунках. Я дуже намагався уникнути цієї розмови, але після ще декількох запотиличників мені довелось пояснитися тобі. Ще один запотиличник. Ти образилась. Розвернулась, фиркнула, і знову пішла геть. А я залишився на кухні з сендвічем у руках, розгублений через ситуацію. Мені залишалось молитися усім можливим богам Міста, аби ти повернулась без брата. Я на нього навіть дивитися спокійно не міг - одразу хотілось ще раз набити йому пику. Мене бісило у ньому абсолютно все: його посмішка, його манера говорити, його звички; але найбільше те, наскільки сильно ви схожі зовні - чому такий дурень мусить бути подібним тобі, неймовірній?
"Тому що ми - брат і сестра, Роланде. Ми рідні", - суворо відповіла би ти, а він, посміхаючись, стояв би ззаду. Ок'ей, це очевидна, доволі логічна відповідь, нехай після неї мені не дуже легшало.
Що ж, ти змусила нас помиритися. Привела до закусочної, де ми вже втрьох пропалювали діри поглядами. Вперше за все життя мені шматок у горло не ліз - саме так, настільки сильно твій Аргалій напружував мене фактом свого існування. Якщо чесно, я не пам'ятаю, з чого почалась наша взаємна ненависть. Він просто одразу здався мені дивним, неправильним, таким, що міг зашкодити не те що мені... Тобі.
А ще мені довелось самому зробити перший крок та вибачитися. Заради тебе. Він же на це посміхнувся, поправив грьобане волосся та кивнув. Надто нахабний, але твій чудодійний запотиличник виправив його. Аргалій одразу заспокоївся та попросив вибачення у відповідь. Як на мене, це було навіть щиро, без зайвого театру чи прихованої злоби. Здається, ми навіть обмінялися обіймами. Ти нарешті усміхалась, бо була щаслива.
- Нічого складного, правда? - спитала ти з такою дитячою радістю в очах, що я не міг не погодитися. Не хотів засмучувати гіркою дійсністю. Насправді я ледь не задушив цього психа - він навіть почав хлопати мене по спині, бо не міг дихати.
Тобі для щастя вистачило одного примирення, а мені, Анжеліко, переїзду до іншого Дистрикту, де ми були, на щастя, достатньо далеко від Аргалія. Я зміг нарешті видихнути та забути про свої проблеми. Ми заробили багато грошей та звільнилися; поселилися у гарному будиночку в не менш чудовому районі; нам більше ніхто не заважав. Що ще потрібно для щастя?
Правильно, нічого. Нам нарешті вдалося створити родину та почати мирне тихе життя. Ми приділяли багато часу нашим дітям, вони росли у достатку...
Стоп.
Діти.
…Але Анжеліко, ти загинула. Чому тоді я досі відчуваю твої дотики та чую твій голос?
Ні. Тебе більше нема. Ти мертва.
***
Роланд прокинувся на холодній підлозі - мабуть, впав з матрацу, з ким не буває? Тим паче, після таких снів.
Голова сильно боліла, точно після вчорашнього... Ай, дідько! Він навіть не міг банально пригадати, що було вчора! Тільки відчував, що лежить на чомусь твердому та холодному. Як виявилось, це була бляшанка з-під пива. Це пояснило багато чого: значить, він учора напився. З духовного болю.
Адже Анжеліки дійсно більше нема. Від неї лишилась самі сни, що складаються зі спогадів, а також традиції купувати сендвічі з куркою після роботи.