Work Text:
Сніг падає на землю й одразу тане. Падає на зелене листя і застигає на ньому неохайними струпами. Падає на чорну воду і розходиться дрібними брижами. Я ненавиджу зиму. І літо ненавиджу.
А осені цьогоріч не сталося. І щось химерне таке на серці, маячне і болісне: чи то вірші писати, чи то втопитися, чи то зізнатися, що я тебе кохаю…
- Що, Люпине, туга охопила? Екзистенційний смуток?
Голос сухий, холодний і ламкий, мов остигла листопадова трава. Губи сині, бо ти знову залегко вдягнутий. Я не обертаюся – я просто знаю.
Слова розбиваються об мою нерухому спину. Очманіти можна – ти заговорив зі мною першим. А я мовчу.
- Скільки там до повні? Три дні?
Не знав, що ти тепер відстежуєш фази місяця, Снейпе. Я розчулений твоєю увагою.
- Як ти, мабуть, її чекаєш, повні – то ж єдиний час, коли ти не усвідомлюєш себе нікчемою. Бо ж усвідомлювати тобі немає чим.
Обертаюся:
- А в тебе і того нема, бідосю. Важко, мабуть, усвідомлювати себе нікчемою безперервно?
- Слабенько, Люпине, - кривишся ти. – Блекова наука проходить дарма. Ти навіть не назвав мене тим прізвиськом… Як там його?
- Слинявус, - ввічливо підказую я.
А губи в тебе направду сині. І руки теж. І сніг лежить на волоссі й на плечах. Не тане.
На березі так тихо. Неначе і не височіє над Озером величезний замок, в якому повно юних галасливих людей. Неначе не виє у ближніх горах вітер. Чи то просто я нічого не чую?
Тепер вже ти мовчиш, і я слухаю твоє мовчання, і воно скрізь, усюди, безкінечне і холодне, як передчасна зима. Я дивлюся на твої долоні, а ти – у далечінь над моїм плечем. Ну і нащо прийшов, скажи мені?
- Ну і нащо ти прийшов? Поцікавитися моїм душевним здоров’ям?
- Хотів подивитися, як ти втопишся – не дарма ж стоїш біля води годину з гаком. А ти все ніяк не надумаєш. Я вже задубів чекати.
- Допоможеш?
Ця думка здається мені потішною. За три дні до повні усі вони втішні, ці думки: про Озеро, про запаморочливу височінь Астрономічної вежі, про Непрощенне у скроню. Мені подобається бавитися цими думками. Кожна з них – немов пігулка з отрутою: круглобока, лискуча. Можна катуляти на долоні. Катуляти на язику і пробувати на зуб. Але не розкушувати.
Бо місяць зійде – і знову сховається за краєм лісу… а у мене залишиться вогонь каміну, і тепла дружня рука на плечі, і назавжди таємничі коридори замка, який я люблю так, як жодне інше місце в цьому світі, і мільйони літер, схованих у тисячах книжок… І розуміння того дивного факту, що ти півгодини спостерігав, як стою біля Озера. Не так вже й мало.
Збираю отруйні думки у жменю, ховаю під серцем. До наступного разу.
- Чого ж не допомогти хорошій людині в такій складній справі, - посміхаєшся ти.
Цікава у тебе посмішка – гірка, як хінін, і пекуча, мов аконітовий сік. Де, цікаво, шістнадцятирічних пацанів вчать отак посміхатися?
- А я, по-твоєму, хороша людина? – м’яко питаю я.
- Ти – недоумок, по-моєму, - вже без посмішки відповідаєш ти. – Хоча й у тебе трапляються осяяння – от чого не чекав.
- Що, - цікавлюся. – Зілля все ж таки вдалося?
Як приємно бачити в твоїх очах розгубленість. Так, я за тобою стежив. Так, я часто за тобою стежу. Так, позичаю у Поттера мантію-невидимку і спускаюся в підземелля. Я вже вивчив їх, як свої п’ять пальців, та й Карта завжди зі мною… Головне – дочекатися, доки хтось із ваших буде заходити до вітальні, і прилаштуватися йому за спину. А потім – так само назад. На щастя, я вмію рухатися нечутно і досі ще не попався. Дасть Мерлін, і не попадусь.
… Я знаю, як ти читаєш, влізши з ногами в крісло, освітлюючи сторінку паличкою – дивно, навіть «Люмос» у тебе зеленавий, гадюко ти слизеринська… Знаю, як ти запускаєш долоню в волосся, коли про щось міркуєш… Я навіть знаю, як ти спиш – покусані губи напіввідкриті, наче у немовляти, а на обличчі – попеляста тінь, що падає од вій. Мені хотілося провести по ній пальцем, переконатися, чи вона не намальована фарбою або пилом.
І ще я знаю, що ти змарнував два тижні свого єдиного і неповторного життя на експеримент із зіллям Забуття – на той, що я тобі підказав. Я бачив, як ти розтираєш у ступці мариноване листя рути, як сваришся крізь зуби на вогонь під казаном, аби він горів рівніше, як тримаєш двома пальцями пробірку – немов боїшся, що вона тебе вкусить… а пальці в тебе довгі й худі, вкриті подряпинами та дрібними опіками, і темними цяточками від розбризканих трунків – ці плями вже ніколи не зійдуть, якщо ти не вигадаєш і на цей випадок якийсь спеціальний відвар.
Глузливий голос повертає мене до реальності:
- Не знав, що ти стежиш за мною, Люпине!
- Хотів подивитися, як ти отруїшся, - відказую я. – Не дарма ж пораєшся щодень з усякою небезпечною бридотою. А ти все ніяк не надумаєш…
- Допоможеш?
Це, мабуть, тінь від хмари так упала. Це, мабуть, химерна гра осіннього світла. Бо ж не може так бути насправді, що в твоїх очах живе усмішка?.. А я її бачу. І вона поводиться так, ніби мешкає там із давніх давен: теплим звіреням згорнулася навколо чорних зіниць – і робить твоє обличчя справжнім.
- Недоумку, - стиха кажу я. – Ти вже весь синій, як обскубана курка.
Чому мені здавалося, що сніг на тобі не тане? Він тане, де б він подівся… І ти клацаєш зубами, такий жалюгідний і худий, в мокрій одежі. Я дістаю паличку, щоб посушити її. А ти дістаєш свою.
***
- А ну відчепись від нього негайно, паскудо слизеринська! Чуєш, тобі кажу!
Мерліне… Лише цього бракувало.
Рішуче вкарбовуючи підошви у сльоту, до нас наближається Сіріус Блек. Якому, взагалі-то, належало бути у Гоґсміді. Всі наші зараз там, тільки я не пішов. Бо до повні лише три дні. Бо думками, схожими на лискучі пігулки, краще бавитися на самоті.
Сіріус на ходу вихоплює паличку, губи готові вимовити закляття. Бачу краєм ока, як здригнувся і підібрався Снейп, як привид ненародженої усмішки майнув у глибину зіниць, а пальці, хоч і тремтіли, міцніше стиснули паличку.
Встигаю стрибнути поміж ними. На щастя, жоден з них у мене не влучає – ото було б гарно отримати «Петрифікуса» у груди і «Сектумсемпру» в спину.
- Сіріусе, все гаразд, - швидко і голосно кажу я. – Все нормально, правда.
Але Блек, який вже розійшовся – то страшна сила. Невловимий і непередбачуваний, наче вітер. І, наче вітер, не чує слів. Кидаюся вперед, висну в нього на руці, послизаючись на розмоклій землі – і лишень сподіваюся, що в спину мені не прилетить ще якесь мерзенство.
Долітають лише слова:
- Як це зворушливо. Ви просто-таки створені одне для одного. Не забудь запросити на весілля, Люпине.
Снейп проходить повз мене, ледь не зачепивши рукавом, і прямує до замку. Не обертаючись. А я все стою, вчепившись Сіріусу в руку, і мене трусить.
- А най би тебе химера копнула, Муні… ти холодний, як мрець, - зауважує нарешті Блек. Міцно бере мене за плечі і розвертає обличчям до себе. – Чого цей виродок від тебе хотів? З тобою справді все гаразд?
Киваю. І дозволяю відвести себе до вітальні. Там нема нікого, але в каміні палає вогонь. Сіріус, висушивши мій одяг, накидає мені на плечі ще й свого светра. Але від светра і наполовину не так тепло, як від його долоні. Ми сидимо, обійнявшись, на підлозі, перед нами пляшка вогневіскі та грудочка шоколаду. Мого улюбленого шоколаду.
- Це тупість, - слабко посміхаюсь я, - закушувати вогневіскі шоколадом.
- Проте смачно, - зауважує Блек. – І тепло. Чого тобі ще треба?
Нічого мені більше не треба.
Він схожий на вітер. Поривчастий і гарячий. Обпалює обличчя, куйовдить волосся і залишає на губах присмак попелу. І я провалююсь у смерч, розкинувши руки, я розгублений і п’яний, і мені нічого не треба. Сюди ніхто не зайде, бо всі у Гоґсміді. А якби й зайшли – мені вже байдуже. А Сіріусові – й поготів. Час тягнеться, немов розтоплений шоколад, ллється звідкись зі стелі і зникає крізь підлогу.
- Я не надто тебе… шокував? – Сіріус, спираючись на лікоть, заглядає мені в лице – насмішкувато і ледь стривожено.
- Мене важко шокувати.
Він відкидає волосся з чола – і знає, як личить йому цей жест. Схиляється до мене і злегка торкається вустами моєї скроні.
- Тоді скажи.
Очі сяють. Яскраві, вимогливі. Живі.
І я кажу:
- Я люблю тебе.
Я не стану писати віршів. І топитися не стану.
- Повтори, - сміючись, вимагає Блек.
І я знову промовляю ці слова, які він для чогось хоче чути.
Сподіваюсь, він ніколи не здогадається, що я кажу їх не йому.