Chapter Text
Синкван каже:
– Не люблю вівторки.
Хансоль кидає на нього короткий погляд через плече. Синкван саме підходить до першої у ряду біля вікна парти, щоб підняти на неї стілець. Хансоль тим часом відкриває вікно – стоїть останній травневий день, і повітря в класі здається застиглим від уже літньої спеки. З двору лунають голоси – він майже впевнений, що може розрізнити сміх Сокміна й Мінґю з випускного класу.
– Жахливо не люблю, – додає Синкван трохи голосніше – так, ніби в порожньому класі Хансоль міг не почути.
– Чому? – питає він, бо розуміє що Синквану потрібен слухач. Синквану потрібно говорити – насправді, Хансоль навряд чи може пригадати хоч якусь ситуацію, у якій Синкван з власної волі мовчав би довше за дві хвилини.
Напевно, відсиджувати уроки вартує йому неабиякої витримки.
Синквану потрібен слухач – а навушники Хансоля, як на зло, розрядилися ще до обідньої перерви.
– Тому що вони завжди ніякі, – з готовністю відповідає Синкван. – До них не знаєш, як ставитися.
– Ага, – протягує Хансоль й теж починає ставити стільці на місце, й тримає при собі зауваження про те, що лише хвилину тому Синкван сказав, що їх не любить.
– Ти теж не знаєш? – жваво питає Синкван, повертаючись до нього.
Хансоль знизує плечима.
– Я не бачу особливої різниці.
– Між вівторками?
– Між вівторками та іншими днями тижня.
– Правда? – у голосі Синквана бринить такий подив, що Хансолю навіть цікаво – як в одній людині вміщується так багато однієї емоції. – Але ж різниця величезна!
Ні, думає Хансоль, цього разу він на це не поведеться. Але Синкван на це й не очікує, і просто продовжує – перебиває його слова лише негучний стукіт металевих кріплень стільців по дерев’яній поверхні парт:
– Із іншими днями все зрозуміло: понеділки просто терплять, бо це початок нового тижня; у неділю люди готуються до понеділка; у суботу – радіють що після неї буде неділя, а в п’ятницю – тому, що після неї йде субота; четвер міг би бути поганим днем, але у четвер бадмінтон…
Хансоль не може стриматись і тихо пирскає від сміху:
– Яким чином бадмінтон стосується днів тижня?
Синкван замовкає на півслові – напевно, він більше звик перебивати інших, аніж до того, що хтось може перебити його. А може він просто не очікує, що це зробить Хансоль.
– І взагалі, – продовжує Хансоль, – хіба у вас тренування не три рази на тиждень?
Западає тиша. Хансоль чує, як голоси надворі поступово віддаляються й затихають удалині останнім відлунням сміху над жартом, якого він все одно б не зрозумів.
Цікаво, думає він. Цікаво, як деякі люди здатні розумітися так, ніби знайомі все життя – як, наприклад, Мінґю з Мьонхо з випускного, або як Синкван із Чаном із першого. Або, власне, як Синкван власне з будь-ким в усій школі.
З будь-ким, окрім – але це звучить смішно навіть в його голові.
Хансоль навряд чи вважає себе в чомусь особливим. Але чомусь у його нечастих розмовах з Синкваном йому якимось чином завжди вдається сказати не те що потрібно.
Він не знає скільки часу минає – але здається, більше двох хвилин, бо Синкван встигає дійти до кінця ряду.
– Так що все ж таки не так з вівторками? – після паузи питає Хансоль.
Синкван повертається до нього, і його погляд на якусь мить видається Хансолю розгубленим.Ніби він забув, що вони про щосб говорили. Ніби він забув, що Хансоль тут взагалі був. Але потім він посміхається – і Хансоль за два роки так і не зрозумів, як йому це вдається, але коли Синкван посміхається, не посміхатись у відповідь надзвичайно складно.
Але скоріше, аніж Хансоль встигає на цю посмішку відповісти, вона зникає.
– Насправді мені теж хотілося б знати, – каже він тихше. Значно тихше, ніж Хансоль звик чути його голос. І, як здається Хансолю, трохи втомлено. – Напевно це просто мій нещасливий день. Я якось – років у тринадцять, певно, – вів статистику поганих речей, які зі мною траплялися. Так от із них шістдесят сім відсотків траплялися по вівторках.
Хансоль дивиться на нього з подивом.
– Статистику чого?
– Поганих речей, – повторює Синкван. – Ну знаєш, типу, коли ти ледь встигаєш на автобус, а потім розумієш, що забув проїзний. Або коли повертаєшся додому і пам’ятаєш, що в морозилці було морозиво, але його вже з'їла одна із твоїх сестер. Або коли в тебе забирають гроші на обід. Або коли твоя улюблена команда програє саме той матч, на який ти приходиш. Або коли всі твої друзі йдуть в караоке, а тобі доводиться чергувати, бо той, хто був за списком перед тобою, не прийшов. Ось такі штуки. Вони чомусь завжди трапляються по вівторках. У тебе такого не буває? Що якісь дні просто гірші за інші?
Хансоль підбирає з-під чиєїсь парти зім’ятий листок і навмання кидає в бік смітника. І, звісно, не долітає.
– Слем-данк, – коментує він собі під ніс.
– Що? – питає Синкван.
Чи бувають якісь із його днів гірші за інші?
– Це з баскетболу, – каже Хансоль.
– Так кажуть, коли в тебе нічого не виходить?
Хансолю здається, що статистика його невдач мала б бути на диво рівномірною: десь по чотирнадцять цілих і три десятих на кожен день.
– Ти можеш піти, якщо хочеш, – каже він. – Думаю, твої друзі ще не далеко пішли.
– Ти про що? – питає Синкван.
– Про караоке. Сьогодні ж не твоє чергування. А я тут і сам впораюся.
Синкван фиркає, а потім підіймає погляд на Хансоля, і за останні п’ять хвилин це вже більше зорового контакту з Синкваном за останній рік і значно більше, аніж він хотів би. Він хвик дивитися на Синквана лише в моменти, коли той точно цього не побачить – і в моменти, коли цього точно не побачать оточуючі, бо вони надто зайняті Синкваном. Бо Синквана завжди багато – на думку Хансоля, значно більше, аніж одна людина може витримати, знаходячись у безпосередній до нього близькості.
Але це лише його припущення.
У погляді Синквана – щире, на цей раз уже не перебільшене здивування. Таке, зараз йому немає для кого вдавати із себе щось більше, аніж насправді.
І певно, так і є.
– Це було б нечесно, – каже він чомусь винувато. Хансолю це здається трохи дивним – Синкван звинувачує себе за слова, яких ще навіть не сказав. І він питає:
– Чому? – хоча не дуже сподівається на відповідь.
Він підходить до дошки, на якій з уроку англійської досі лишилася дата – вівторок, тридцять перше травня, – і переписує її. Надто довгий шматок крейди на другій літері починає скрипіти, а на четвертій – ламається в його руці навпіл.
– Будемо вважати, що сьогодні середа. Ти, здається, не встиг сказати нічого поганого про середу.
– Ти це серйозно? – питає Синкван недовірливо. Певно, очікує від нього якогось підступу; а може, для нього правда є різниця в тому, хто підмітатиме підлогу в класі.
– Цілком, – Хансоль кладе на місце крейду й струшує з рук білий пил.
– Краще помий, – радить Синкван. – Я читав, що це не дуже корисно для шкіри.
– Напевно.
– Я тому не дуже люблю відповідати біля дошки.
Якщо подумати, Синкван не любить досить багато речей – уроки англійської, інструментальну музику, яєчну локшину, крейдяний пил на руках, вівторки, каву з молоком та коли його не слухають.
Хансолю хотілося б перестати вслухатися у все, що каже Синкван.
Але.
Синкван посміхається ледь помітно і ніби досі не певно, викидає недокинутий Хансолем папірець у смітник, поправляє шкільну сумку на плечі і каже “Дякую” перед тим, як піти з класу й залишити його одного. На пальцях Хансоля залишається тонкий шар крейдового пилу, а під ним – дивне відчуття, яке він не зміг би описати, навіть якби хотів. І він знає, що змити це відчуття з себе змити йому так просто не вдасться.
Можливо, вівторки й правда статистично гірші за інші дні тижня, думає Хансоль і бере з-під дошки ганчірку, щоб стерти: “Середа, тридцять друге травня”.