Chapter Text
Пролог🦋
Спершу це був звичайнісінький інтерес. Проте такий, якого я вже давно не відчував до поні. Усі, окрім неї, легко піддалися моїм спокусам та чарам, проте не вона.
- Насправді мені дуже пощастило з друзями. Вони допомагають мені стати кращою, - вкотре заперечила Флатершай, остаточно вивівши мене з себе.
- Ти занадто добра, - вирвалось у мене, я простягнув руку і закляв її. Проте щось було не так. Усе навколо заповнював мій вірний хаос, і я, Всесильний Діскорд, керував тут абсолютно всім. Все йшло за планом. Проте за мить до того, як я її зачаклував, здалося, наче це сама Флатершай дозволяє мені так з нею вчинити. Чому? Тоді відповіді я на це питання не мав, а воно мене страшенно бентежило. Щось у цій рожевоволосій поні мене так сильно зачепило, що згодом знову опинившись у камені, я почувався майже зрадженим.
1🦋
Її рожеві кучері розвівав вітер. Хотілось простягнути свою пташину лапу й протягнути шовкові пасма поміж кігтями. Проте я стояв позаду і спостерігав. Навколо витали блакитні та помаранчеві метелики. Вони звивалися біля Флатершай, наче поні була такої жаданою їм квіткою із соковитим пилком.
Сонце стояло в зеніті. Через прохолоду вітру не так відчувалася жара, але я однаково стримував згубну силу проміння, боячись, щоб Флатершай потім не паморочилась голова.
- Діскорде, - вона повернулась до мене й усміхнулась.
Здавалось, що немає сенсу у цьому всьому: ні в сонячному промінні, ні у вітрові, ні в метеликах, ні в мені. Захотілось просто сховати голову поміж копитами цієї чарівної пані та забутись назавжди. Лежати отак, і не знати нічого про світ навколо.
- Діскорде, - її обличчя якимось чином опинилося надто близько до мого, - ти добре себе почуваєш? - поні витала у повітрі переді мною, а її копито турботливо гладило мою щоку.
- Так. Так, звісно, - ледь видихнув я, силкуючись не задихнутися від хвилювання.
- Ти впевнений? - Флатершай трохи підлетіла вгору і подивилася мені просто в очі.
- Квітонько, - я обережно відгорнув пасмо її волосся назад, - все гаразд. Тут холоднішає, не хочеш піти всередину?
- Діскорде, - погляд поні став майже пронизливим, - якщо тебе щось турбує ти завжди можеш поговорити про це зі мною! - а тоді її очі розм'якнули і дивились на мене стурбовано й збіса закохано. У них хотілось втопитись: не дихати, повільно опускаючись у бірюзову каламуть.
- Не хочеш йти всередину, то хоча б вкрийся, - я витягнув жовту квідчасту ковдру з одного з багаточисленних світів, до яких маю доступ, і вкрив нею Флатершай, одночасно опускаючи її на землю.
- Діск… - спробувала вона вкотре заперечити, але куряча лапа раптово затулила їй рот:
- Ц, ц, ц. Може тоді ще чаю, - я клацнув пальцями і перед нею з’явився зелений чайничок, який наливав теплий напій у чашку такого ж кольору, тільки ще з темним обідком зверху.
- Діскорде! - обличчя поні вже ледь палахкотіло. Флатершай легко відштовхнула горня копитом, і те у повітрі ковзнуло вбік. Напій з чайника полився униз. Там, куди потрапляла темна рідина, почала сохнути і помирати трава, земля під нею набула фіолетового кольору, а тоді ще й ставала в білу смужку.
Помітиши це все, я відштовхнув поні назад - вона спіткнулась і впала, наче не забившись. Зате тепер Флатершай не була за крок до того, щоб вступити на забруднену дивними чарами змарнілу землю. Від цієї думки мене на мить охопив лютий страх: я ледь не вбив найдорощу в цілому Всесвіті мені істоту.
- Діскорде? - в очах поні прозирались збентеженість і нерозуміння, а ще виступали сльози. Вона ще мить дивилася мені просто у вічі, а тоді кинулась до свого будиночка.
- Чорт, - тихо видихнув я.
Можливо, все було не так витлумачено. А можливо, вона помітила мою помилку, збагнула справжню небезпеку цієї ледь не всемогутньої, але всеруйнівної, сили і злякалася. Можливо, Флатершай вже ніколи не усміхнеться мені, не обійме, не назве мене своїм другом.
Я відчув, як моє нутро скрутилось у один здавлюючий клубочок, так що аж захотілось виблювати його.
"...Взяти себе в руки".
Спершу я спробував клацнути пальцями, щоб зупинити потік, але звісно ж нічого не сталось. Нічого не сталось. Якого біса нічого не сталось!?
Десь поміж очима замайоріли безліч вогників і світ на мить потьмянів.
Клац. Клац-клац.
- Нужбо, - просичав я крізь зуби та спробував ще раз, але чай з чайника так само байдуже лився на землю і вбивав усі рослини під собою. Моє лице скривилось. Рожевий хробачок, що досі норовливо порпався у землі, зараз неприродньо скручений лежав поміж жовтих сухих травинок. Усередині вирував уже вихор незрозумілих мені почуттів, схожих на розчарування і безнадію.
Я міг би у будь-яку мить затягнути тут усе рожевим хаосом із шоколадною начинкою, дати тваринам волю звільнити усі свої темні бажання, дозволити небу і землі потішатися над природою, забарвлюючи усе в яскраві кольори, але зараз мене переповнював досі небачений жах. Я ніколи не боявся власної сили: це частинка мене, не просто те, що я контролюю. І коли щось стається із хаосом, отже щось стається і зі мною, про це ж можна сказати й навпаки. Навіть коли Тірек забрав у мене магію не було так моторошно як зараз, я не почувався тоді настільки безсилим.
Курячі кігті вкорте зіткнулись із готовністю видати знайомий різкий звук. Мить - і клац.
Ні, я вкотре не прибрав напою, але на цей раз це і не було моєю метою. Такий дорогий і такий зараз чомусь далекий вимір вітав мене все тією ж світлою темрявою. Навколо у повітрі витали осрови, загублені кимось-колись-десь речі та зелений чайничок, що досі проливав воду на кусок забрудненої магією землі, який я прихопив із собою у рідне міжчасся. Тут було й горнятко з темним обідком.
- Діскорде! - до болю знайомий голос розітнув простір поруч. Раптово захотілося обернутися до його власниці, але було страшно. Не через те, що Флатершай можливо все помітила і зараз дивилася на мене очима повними жаху, а тому що вона була тут. У міжчассі, вимірі який я мав би контролювати ідеально, але за останні кілька хвилин щось важливе надірвалося і всередині і ззовні всього цього хаосу, тому я вже не був певний ні у чому.
- Діскорде! - теплі копита торкнулися моєї шиї. Поні ніжно і надривчасто пригорнулась до мене. - Любий, вибач. Я не розумію, що відбувається, але все буде гаразд, добре? Давай поговоримо, будь ласка, - Флатершай і не намагалася повернути мою голову до себе. Вона просто все міцніше притискалася до моєї шиї, трохи здавлювала мої асиметричні крила і, схоже, плакала.
- Флатершай, - мій голос на мить здався чужим, таким хриплим і старечим, наче я от-от розсиплюся на попіл, - що ти тут робиш?
- Вибач, я знаю. Я кинулась за тобою, коли побачила вираз твого обличчя. Вибач, я не мала тікати, я не мала гніватися, ти маєш право не розказувати мені, але… Будь ласка, Діскорде, будь ласка, довірся мені, не приховуй своїх почуттів, не закопуй це у собі, будь ласка, - моя шерсть вже була зовсім мокрою від її сліз.
У поле зору впав чайник, частинка хаосу, яка так упевнено жила своїм аж занадто самостійним життям. Земля всмоктала напій як губка, ледь-ледь набухаючи. Мене вже не проймав страх перед невідомим, хотілося це дослідити, але ще більше кортіло захистити Флатершай, тому я мав негайно відправити її назад у Понівіль. А ще перевірити наостанок, чи я справді не залишив ні крихти цієї шкідливої магії в тому світі.
Цокотів годинник, повільно пропливаючи поруч. Його циферблат був розбитим і ледь пожовклим по краях. Древня магія хаосу народилася в цьому вимірі. Разом із нею тоді народився я, навіть якщо серед усіх спогадів ці були найбільш невиразними.
- Флатершай, - я повільно роззімкнув її копита, - люба, тобі немає за що вибачатись, - й у повітрі перемістив перед себе. Побачивши заплакане обличчя поні, мене охопив страх. У цьому вимірі зараз занадто небезпечно. Потрібно було негайно повертатися у Понівіль, але моє тіло заніміло і дихати стало важко.
- Діскорде, - зіщулилась вона і прошепотіла: - Мені боляче. - схоже я занадто сильно стиснув своїми лапами її копита. Почувши тихий стогін, я різко пустив її. Поні відлетіла від мене менш ніж на метр, і тоді…
У мої очі прилетіла хмара пелюки. Попереду розітнулаль світло-бузкова, майже біла розколина, і якщо б я не схопив Флатершай та не притиснув її до себе, її б затягнуло всередину. Проте крило поні все ж зачепило. Воно обвисло надламане із глибоким порізом майже при основі. Звук, який видала при цім Флатершай, був схожий на скавуління. Розгублений, я просто дивився у її завужені від страху очі і слухав важке надривчасте дихання.
Через кілька хвилин, відчувши весь біль від рани, вона на мить зірвалася на крик і обвисла в моїх лапах.