Work Text:
мінхо сидів в аеропорту очікуючи на свій літак. нарешті він отримав роботу у танцювальній школі в америці про яку мріяв майже все життя. але зараз хлопець думав не про свою мрію, а про руки які його обіймали вранці та про сонне обличчя хлопця про якого майже нічого не знає, хоча, якби у мінхо була можливість він би обов'язки спитав усе: від улюбленого кольору до першого сказаного слова.
вони зустрілися випадково на веранді кав'ярні. це було така банальна зустріч: мінхо майже пролив каву на білу сорочку якогось хлопця, почав вибачатися, казали як йому ніяково, а потім побачив його посмішку та очі і пропав. сором'язливо запропонував прогулятися на що отримав ще більш широку посмішку і «так, добре. мене до речі синмін звати».
синмін... це ім'я віддавалося медом на губах мінхо і їх поцілунок, який вийшов випадковим на тій ж прогулянці, був таким ж солодким. лі навіть не помітив, як вони вже цілувалися у квартирі синміна, і як та сама біла сорочка була спущена до плечей, а потім відкинута на підлогу.
повітря у кімнаті стало тяжким, хлопці тяжко дихали. особливо синмін. особливо коли мінхо провів руками по його ногам та поцілував внутрішню сторону стегна. наступні пів години пройшли як у тумані: було багато поцілунків, стогонів та доторків.
після вони багато розмовляли. взагалі розмовляв тільки мінхо: він розповів про своїх котів, про те як дуже любить танцювати і скоро збирається поїхати працювати у америку, бо його запросили вчителем до крутої танцювальної школи. синмін просто слухав та посміхався поки не встав та не пішов в іншу кімнату.
лі злякався. його голову заполонили думки «може я щось не так сказав?», «може він жалкує про це?». він почав шукати свій одяг, на випадок, якщо синмін не повернеться найближчі п'ять хвилин, щоб одягнутися та піти. але хлопець повернувся за три хвилини, в його руках була невеличка коробка, а він сам вже був одягнений в іншу білу сорочку.
—я приніс фарби....ем, я хочу помалювати на твоєму тілі.
—о, якщо ти хочеш я не проти,—лице синміна засяяло, а його губи знову торкнулася посмішка.
—добре, тоді якщо буде лоскітно кажи.
—і що ти зробиш?
—я тебе поцілую.
чи треба казати про те, що поцілунків було дуже багато? ні, не тому що їм хотілося цілуватися, а тому що це пензлик з фарбою дійсно робив лоскітно мінхо і окрім того, що він роздивлявся синміна він ще й постійно сміявся.
художник зосереджено виводив лінії на руках лі. здавалося, його більше нічого не цікавило. а ні. стегнам мінхо він приділив особливу увагу, тому що той постійно сміявся через сильну чутливість цієї частини тіла, а синмін просто цілував його поряд з малюнками, від чого той забував як дихати.
мінхо роздивлявся у дзеркалі витвір мистецтва, який створив цей творчий хлопчик: на руках та ногах були візерунки схожі на розписи жителів якихось племен, а на обличчі красувалися зірки, багато зірок, вони наче веснянки покривали щоки та ніс. йому подобалося те, що він бачив, але ще більше подобався митець, який дуже втомився і заснув навіть не прибираючи фарби з ліжка.
на вулиці була прохолодна ніч, лі сидів на підвіконні курив у відкрите вікно і думав як це все на нього не схоже. закохатися х першого погляду? зайнятися сексом у перший день знайомства? раніше для нього це було дикістю, але де він зараз. мінхо тихо засміявся. через п'ять годин літак йому так не хочеться покидати цього хлопчика який зараз полонить його думки, але лі сподівається, що це мине. декілька днів поламає і він забуде синміна.
він залишив записку у якій вибачився, що так його кинув, написав номер телефону, одягнувся, вмив обличчя від цих казкових зірок та пішов з квартири.
об'явили посадку на літак. мінхо дивися на свої руки, на кистях були видно намальовані узори і знову згадував цього хлопця. екран телефону засвітився, прийшло повідомлення від незнайомого номеру «блять, який ж ти мудак». лі сумно усміхнувся, ввімкнув режим польоту і пішов у сторону місця посадки.
це відчуття пустоти всередині мине.... чи ні?