Chapter Text
Обі-Ван закочує очі, нервово зжимаючи руки в кулаки. Зазвичай в його кабінеті тихо і спокійно, а зараз у нього не урок, просто сукупність всіх найбільш дратуючих факторів у світі: найбільший клас у школі, діти те й робили що перешіптувались між собою, кілька семикласників прийшли до школи з нежитю та іноді шмигали носом, а ще й скрипіння цих довбаних олівців по паперу.
- Ні, Біллі, твій портрет не схожий на світлину, - він смикано вихоплює зі стаканчику на столі олівця і кількома рухами розділяє намальований овал на частини. – Тут має бути чоло, тут ніс, рот, а коли знову малюватимеш очі, то не малюй їх відразу одне біля одного.
Темноволосий хлопчик дулубає носком черевика підлогу, дивиться по черзі то у вікно, то на шпалери, бгає край своєї кофтини. Загалом, робить все, хіба не слухає Обі-Вана.
- Білле, - кличе він дитину, намагаючись привернути його увагу. Хлопчик відриває погляд від своєї кофтини і дивиться на вчителя, - Відстань між очима дорівнює одному оку. І виправ все інше.
Біллі киває головою, і після короткого «Дяк» повертається до себе за парту. На один дратуючий олівець більше.
Бен людить свою роботу насправді. Він би, певне, ніде більше працювати і не зголосився. Інші вчителі тепло приймають його до колективу, директор, хоч і дивакуватий, але з задоволенням взяв на роботу студента, обіцяючи, що збереже за ним це місце, якщо після навчання Бен забажає залишитися працювати тут. Діти також його люблять, особливо ті, хто в майбутньому хоче пов’язати своє життя з малюванням.
Та сьогодні його дратує все, навіть семикласник Біллі, який не знає навіть банальних пропорцій обличчя. Сьогодні четвертий день без цигарок, і з кожною секундою Бен думає, що, можливо, кидати палити було не такою вже і доброю ідеєю. Він не дозволяє цій думці вкорінитися в голові, тільки не зараз.
- Вчителю? Все добре?
Певне, він занадто заглибився у свої думки. Падме стояла перед ним і схвильовано вдивлялася в його обличчя. Побачивши, що Бен таки поглянув на неї, дівчинка полекшено зітхнула.
- Вибачте, думала, що Вам погано.
Він відмахнувся.
- Все добре. Показуй, що маєш?
На аркуші Падме був фантастичний пейзаж. Фантастичний не через виконання, подумав з іронією Обі-Ван, хіба через сюжет. Розмальовано було погано, колір виходив за контури... дерев? Чи це тварини? Де інде лінії ули ламані, і взагалі цілісність малюнку була порушена.
- Ти молодчина, звісно, тільки що це?
Дівчинка, схоже, хіба того і чекала. Вона трошки нахилилася, наче боялася, що її почують інші, і ткнула пальцем у фіолетову пляму серед неба:
- Це місяць тієї планети, з якої її видно, - палець перемістився далі, - це така трава і дерева на планеті, а це, - тичок в блакитні і жовті смуги в небі, - бойові космольоти. Ну, не вони самі, їх не видно, це смуги від їх вистрілів.
- Смуги?
- Вони лазерами стріляють.
Так, працювати з дітьми було дуже цікво. На хвилину Бену вдалося навіть забути про цигарки, поки він не побчив жовті смуги на аркуші.
- Я ставлю тобі високу оцінку, але наступного разу тобі варто більше уваги звернути техніці виконання.
В куточку роботи Обі-Ван акуратно виводить «12» та переносить до журналу.
- Якщо зможеш намалювати те саме, але щоб інші також розуміли, що там відбувається, я повішаю це на виставці в коридорі.
Падме реагує стримано, дівчинка дуже серйозна, але навіть їй лестить похвала вчителя. Вона слабко посміхається та опускає погляд. Обі-Вану подобаються такі діти, як Падме, вони виростають гарними людьми.
Після уроку, коли всі учні розбіглись, Обі-Ван залишився у пустому класі тільки з нею. З підступною звичкою, яка заважає йому жити кілька років. Вона обіймала його своєю оманливо лагідною рукою та запевняла, що вирішить всі його проблеми. Близько трьох пачок в день випалював Бен, а бажання палити хіба росло, вимучуючи його нерви та легені. Кинути було так важко. Він намагався по-всякому: льодяники, пластирі, спеціальні таблетки та електронні сигари, але все це лише під’юджувало його смакові рецептори, хотілося знову відчути гіркий смак диму на язиці.
Пальці тремтіли, напруга росла, в один момент Обі-Ван вдарив рукою по кишені, роздратовано скелячись. Він залишив пачку вдома. Навмисно. Він зривається кожного тижня.
Напружений мозок знаходить лише один вихід – піти до роздягальні та перечекати там цю перерву. Там буде темно і пусто, ніхто з дітей туди не ходить, адже цього тижня фізкультурник захворів і всі його уроки відмінили. Там він заспокоїться та доведе себе до ладу.
Бен нервово крокує коридором, рахуючи кожен метр, бгає пальцями край кишені, де завжди знаходилась маленька заспокійлива коробочка, і подумки молиться всім богам, щоб у роздягальні було відкрито.
Двері ривком відчиняються, і Обі-Ван відразу притуляється до неї зсередини та замикає на клямку. Він не відразу розуміє, що солодкогіркий запах у роздягальні – це не його запалена уява, відчайдушно благаюча цигрки, а зовсім таки реальний дим.
Бен тягне руку до вимикача в очікуванні побачити до смерті переляканого старшокласника, що потайки робив затяжку. Світло являє йому сюрреалістичну картину, і Обі-Ван не відразу розуміє, що це в біса він взагалі тут бачить. Мотає головою, тре скроні, сильно зажмурює очі. Відкриваючи їх, він повільно тягне погляд від підлоги доверху. Дерев’яна підлога, шкільна лава, підтягнута до самої стіни, зверху стопка книг, поруч рюкзак. На стопці книг стояв дрібний пацан років десяти-одинадцяти, притискався до решітки вентиляції та до самозабуття задоволенно робив затяжку, дивлячись учителю в лице.