Work Text:
Рожевий.
Теплий колір. Колір любові та співчуття, комфорту та тепла.
Чан оточений ним, ніжними пастельними відтінками того ж кольору. Він глибоко вдихає, дозволяє м’язам розслабитися в рожевій ванні, повній води. Штори світло-рожевого кольору, як і плитка на підлозі та на стінах. На кутку ванни стоїть ваза з рожевими квітами, а на протилежному краю — книга. Її обкладинка теж рожева, але більш насиченого відтінку, майже лілового.
Поруч ще купа різних речей, проте Чан більше зосереджується на руках, що втирають шампунь у волосся, на кінчиках пальців, що ніжно труть його шкіру голови. Це Мінхо, його друг Мінхо, про якого він знає все і водночас нічого. Але йому не потрібно знати багато, не потрібно говорити, щоб зрозуміти, бо йому все одно.
Хмара. Чану здається наче всередині його голови знаходиться пухнаста хмара, в якій немає жодних думок, тривог, невпевненості, взагалі нічого. Він заплющує очі й дозволяє спокійному диханню Мінхо заколисати себе.
***
Чан повільно розплющує очі. Сонячне світло намагається зазирнути крізь штори, але хмари на небі заважають його спробам.
Спокій. Це все, що Чан може відчувати зараз, незважаючи на те, що йому скоро на роботу. Спокій та щось, чого не вистачає, до чого він не може доторкнутися. Будильник в телефоні дзижчить біля його вуха, і Чан розуміє, що сьогодні саме той день, коли він прокинувся раніше, ніж мав. Подібні дні були доволі рідкісними. Хлопець зітхає і розпочинає свій день.
— Хтось виглядає занадто відпочившим як для ранку понеділка. — Каже йому Чанбін, його співробітник, протираючи очі, явно мало спавши напередодні.
— Хтось насправді відповідальна доросла людина, яка лягає спати рано, а не дивиться відео на ютубі. — Відповідає Бан. Він сідає на стілець і стогне, дивлячись на купу папок, що чекає на нього на його столі.
— Ютуб тут ні до чого. — Чанбін бурмоче собі під ніс, і те, як він говорить,змушує Чана та Джисона пожвавитися від цікавості. — Я зустрів свою споріднену душу.
Їм обом доводиться зберігати тишу в офісі, тому вони розмахують руками та плескають Чанбіна по нозі. Хлопці посміхаються, а щоки Чана болять так, що йому здається, що вони можуть розірватися від того, як він усміхається.
— Що в вас спільного? — запитує Джисон, хапаючи Чанбіна за передпліччя та трясучи його.
Чанбін розблоковує свій телефон і показує фотографію обох, або, в даному випадку, їхні лікті. На їхній шкірі витатуйовані соняшник та місячна квітка одного кольору. Його споріднена душа — молодий чоловік із ластовинням, зі світлим волоссям та яскравою посмішкою. І Чан розуміє, що вони схожі на квіти, намальовані на їхній шкірі.
Іноді у соулмейтів спільні дрібнички типу однакового замовлення в старбаксі, знайденого дивного персня, фази місяця в день їхнього народження, чи, може, вони просто доповнюють один одного. У них можуть бути ті самі дні народження, ті самі родимки на одних і тих же місцях, татуювання. Мрії, емоції. Від найменших речей до найбільших, усе може бути розділене двома душами, які пов’язані одна з одною.
Поки Чан повертається автобусом додому, він думає, чи доведеться йому колись зустріти свого соулмейта. Як це станеться, яким він буде, чи матимуть щось спільне. Хлопець не перестає про це думати, навіть коли лягає спати.
***
Червоний.
Колір пристрасті та сили. Небезпеки та крові. Чан відчуває її на своєму язиці, коли нахиляється, щоб пролізти під зламану огорожу.
Небо темно-червоного відтінку, і єдине, що стоїть на фоні горизонту — це вежа Намсан, чорна від тіней і попелу, що її покривають. Світ — небезпечне місце, жодна будівля не вціліла після руйнування. За винятком вежі.
Мінхо простягає руку й допомагає йому підвестися. Під його носом засохла кров і, незважаючи на безлюддя навколо, також є надія. Надія на новий, кращий початок. Здалеку лунає сирена, яка сповіщає, що зараз рівно шоста година.
Рука Мінхо залишається в його, поки вони стоять там, дивлячись на небо та вежу, в цілковитій тиші. Лише вітер тріпає їхній пошарпаний одяг та заплутане волосся, щось насвистуючи, та проноситься крізь розбиті вікна та руїни колишніх будинків, в яких колись лунали щасливі голоси. Це сумно, навіть обурливо, але це червоний.
***
Дзвонить будильник, і Чан вимикає його. Він відчуває, як сльози навертаються на його очі без жодної причини. У його грудях зяюча діра, і він дозволяє сльозам текти.
Сміливість. Чан намагається знайти в собі сміливість підвестися і вийти за двері. Бути сміливим, щоб зустріти новий день, коли він хотів би провести його вдома, подалі від усіх та будь-якої відповідальності. Його накриває. Всі ці емоції та думки в його голові, порожнеча в серці сильно контрастують, бентежать його. Але йому не страшно.
Натомість він продовжує рухатись.
— Хіба то не знак? — питає Синмін. Чонін поруч з ним виглядає заінтригованим.
— Знак чого? — Чан робить ще один ковток і помічає допитливий погляд хлопців. У ресторані галасливо, оскільки багато людей вирішили перекусити після пізньої роботи. Як, власне, і вони.
— Може, твій соул хворий? Спільним у соулів може бути не тільки щось файне, а й хвороби теж. — Каже Чонін із сумним виразом обличчя. Вони двоє, мабуть, знають про це більше, ніж будь-хто інший, оскільки один з них лікар, а інший — медбрат, які працюють у лікарні неподалік від місця роботи Чана.
— Хіба я б тоді не відчував це протягом мого життя? Може, я просто застудився? Принаймні це б пояснило, чому в мене голова обертом.
— В сенсі “голова обертом”? — Синмін кидає до рота декілька шматочків м’яса, а решту Чан кладе в тарілку Чоніна, щоб він міг досмажити те, що лишилось на грилі.
— Я прокидаюся, відчуваючи різні емоції? Не знаю, як це пояснити, але це як коли ти прокидаєшся, знаючи, що тобі щось снилося, а згадати не можеш. Чи має це хоча б якийсь сенс? — Чану дійсно цікаво, чи зміг він донести свої думки о цій пізній годині.
— Можливо, у вас спільні сни? — Питається Чонін. Чан знає, що його батьки познайомились саме таким чином, але вони пам’ятали свої сни після пробудження. Та і загалом це все здавалося зовсім іншим, ніж те, через що він проходить.
Хлопець виходить з ресторану ситим та задоволеним проведеним часом з друзями. Хоча він йде без конкретної відповіді на свої запитання.
***
Фіолетовий.
Колір таємниці, фантазії та уяви. Магії. Чан любить ідею магії.
Він оточений кольором у вагоні метро, що мандрує небом. Дивлячись у вікна, хлопець бачить лише нескінченні ряди білих хмар, забарвлених темно-фіолетовим кольором, яким розфарбовується небо. Чан не бачить підлоги, вона теж покрита хмарами, але він може пройти крізь них. Бан спостерігає, як вони розбігаються при кожному його кроці, улітаючи, перш ніж повернутись назад. Він залишає за собою слід, як літак, що летить крізь хмари. Але цей слід недовгий, і незабаром його поглинають туманні хмари, які танцюють на підлозі.
Рух метро взагалі не відчувається - коли Чан дивиться у вікно, хмари залишаються позаду. Мінхо штовхає ногами ті, що поруч. Внутрішнє світлодіодне освітлення робить фіолетовий колір більш яскравим, а Мінхо - ще більш етерним.
Чана тягне до нього, як метелика на світло, тому він робить крок уперед, зупиняючись на відстані витягнутих рук. Мінхо дивиться на нього, його волосся здається фіолетовим. Чан хоче провести рукою по м’яким на вигляд пасмам. Але не робить цього.
Мінхо посміхається йому, на що Кріс відповідає своєю посмішкою з ямочками. Навколо тихо, нічого не чутно, навіть коли вони стрибають через сидіння. В них один розум на двох, бо хлопці не домовляючись рухаються до стовпів, що знаходяться посеред вагону. Вони крутяться коло них, стрибають, бавляться, і, можливо, якби Чан міг пам’ятати цей сон, він би згадав часи, коли був дитиною і робив те ж саме, що робить зараз.
Але про це він не думає. Про своє дитинство, про минуле. Бо в голові порожньо. Нічого, окрім Мінхо, Мінхо, Мінхо. Він зупиняється, дивиться на хлопця з іншого боку вагону метро, що дивиться на нього у відповідь. Кріс зривається з місця і біжить у його обійми, міцно цілує, проводить руками по його волоссю, яке не тільки виглядає, але і є м’яким.
Чан на небесах цілує чоловіка своїх мрій, від чиїх вуст кров холоне у жилах. Він чує, як серце калабанить, і ще дещо. Ледве помітний стогін Мінхо, який він одразу ж ковтає. Чан лине до його м’яких губ. Але найголовніше те, що він відчуває. Відчуває, як Мінхо стогне йому у вуста. Відчуває, як Мінхо стискає його сорочку, так міцно, що кісточки пальців біліють. Він відчуває…
Любов.
Любов - саме те, що він відчуває.
***
Будильник дзижчить коло вуха, але Чан ігнорує його. Він не спить вже деякий час, намагаючись перевести подих. Йому здавалось, що він тонув, наче застряг під водою на короткий, але довгий момент.
Пристрасть. Вона тече по його венах, змушуючи їх горіти. Здається, що його тіло палає, незважаючи на те, що легені кричать, що він був під холодною водою. Швидкість, з якою б’ється його серце, змушує його хвилюватися на секунду, перш ніж він робить глибокий вдих і знову розслабляється, відчуваючи, що тривога лишає його.
Він відволікається протягом усього дня, не в змозі зосередитися на своїй роботі, тому що в його голові він фантазує про те, про що він міг мріяти, щоб змусити його почуватися так, як він почувається зараз. Як і протягом вечора. Він не може перестати думати про це, створюючи різні світи у власній голові та персонажів, які населяють ці світи. Хьонджин міг бути одним із персонажів, як і Фелікс та всі інші його друзі.
Сьогодні Чан вперше особисто бачить Чанбіна з Феліксом, а не просто чує про них в якості пари. Фелікс віднині хлопець Біна, після місяця залицянь, а Хьонджин - друг дитинства Джисона, що працює офіціантом в барі, де вони зараз сидять. Синмін з Чоніном мають прийти будь-якої хвилини, але відчуття того, що когось не вистачає, не покидає думки Чана. Наче як масло на пательні - як би ти її не вимив, все одно залишається слід жиру.
Це відчуття не зникає, навіть коли він їде додому, коли лежить у ліжку, чекаючи на сон.
***
Синій.
Сьогодні колір синій. Колір миру, океану, спокою. Він символізує так багато: нескінченне небо, гарячий вогонь, безтурботність, довіру та вірність. Безмежність і можливості.
Пляж. Чан стоїть на пляжі з блакитною водою та синім піском, але цього разу присутній інший колір. У небі рожевий, ніжний, блідо-рожевий, що цвіте на горизонті за морем.
Коли він дивиться навколо себе, пісок незайманий. Ні слідів ніг, ні лап чайок. Він наче з неба приземлився. Ніхто не ступав на цей пляж.
Ніхто, окрім Мінхо, який ходить біля берега з розпростертими руками, а вітер дме на його блакитний одяг. Цього разу їхня шкіра не забарвлена світлом яскравих кольорів. Цього разу волосся Мінхо насправді каштанове, а шкіра кольору шкіри. А губи рожево-червоні. Кольори змішуються разом, замість того, щоб бути одного тону із поєднанням чорного та білого.
На піску відбитки ніг Мінхо. Він подивився на Чана, посміхнувся йому, перш ніж повернутись і продовжити свою прогулянку. Його відбитки залишаються спотвореними, деякі змиваються припливами.
Чан слідує за відбитками наче в екстазі. Він хоче бути близько до Мінхо, обійняти його, відчувати його видихи на своїй шкірі, цілувати, щоб перехоплювало дух. Хоча він починає задихатись від іншого - Мінхо починає тікати, спонукаючи Чана переслідувати його.
І Чан вперше чує сміх Лі. Трохи високуватий, збитий через довгий біг, а потім він переходить у регіт, через що Бан теж починає реготіти. Свобода. Сміх Мінхо символізує свободу.
Мінхо зупиняється й повертається до Чана, який зупиняється й спостерігає, як природне світло підкреслює гострі риси обличчя Лі. Він підходить ближче, жодного разу не відводячи погляду від тих карих очей, в яких блищить емоція, яку Чан не може зрозуміти.
Метелики з'являються перед його очима, коли він продовжує ходити. Чому на морі метелики?
Він кліпає очима.
За цю мить все коло нього змінюється. Вони вже не на пляжі, але на сухому травянистому полі, незрозуміло де, а перед їхніми очима лише синє небо та нескінченні пагорби. І Чан не стоїть, а сидить, а на його стегнах щось важке. Метелики літають коло нього, танцюючи з вітерцем.
Жовтий.
Мінхо читає книгу, жовта обкладинка якої такого ж кольору, як і його сорочка. Його шкіра сяє під яскравим сонцем, а довгі вії відкидають тінь на обличчя. Він виглядає сонним, наче заплющить очі, і книга впаде йому на обличчя будь-якої миті. Це чарівне видовище, і серце Чана б’ється сильніше в його грудях. Він такий гарний, спокійний.
Чан проводить рукою по волоссю Мінхо й усміхається, коли бачить, що його очі закриваються. М'який. Ніжний. Теплий. Жовтий.
***
Смуток та тепло.
Кришталеві сльози течуть по шкірі Чана. Бан згадує уривки зі свого сну. Це вперше, коли він справді щось пам’ятає, і відчуває це серцем та рукою. Хлопець дивиться на неї, на руку, яка пестила волосся Мінхо. Усе це було настільки реальним, що у нього мурашки по шкірі. Він знає, що це все не насправді, і що йому не доводилося зустрічати хлопця на ім’я Мінхо з таким обличчям.
Стоп. А як виглядає його обличчя? Чан не пам’ятає, він почав забувати його обличчя.
Бан хапається за будь-що, за шматочок паперу чи свого телефону. Але здається, коли тремтячі руки не можуть ввести код, щоб розблокувати його. Чан просто сидить, занурюючись у відчай.
Будильник не дзвонить, тому що зараз вихідні.
***
Зелений. Білий.
Та червоний. І синій. Та жовтий. Та ще так багато інших кольорів.
Поле тюльпанів, стебла зелені. Зелень гармонії, зростання і процвітання. Ростуть на удачу. Їх пелюстки шовковисто-м’які, червоного та жовтого кольорів. Білий, колір чистоти і ясності.
Чан сподівається на якусь ясність. Це вперше, коли він може думати в цих дивних просторах, що починають здаватися лише яскравими снами. Цього разу він наче не спить.
Білі хмари в синьому небі. І в цьому синьому небі хмари створюються з білих повітряних кульок, що схожі на мерехтливі зірки вночі, розкидані на цьому самому небі.
Чан спостерігає, як кульки летять від нього. Коли його погляд відривається від неба, він помічає Мінхо посеред поля. Повітряні кулі за його головою стають усе меншими й меншими. Схоже на те, наче світ намагається втекти від Чана і біжить до Мінхо, щоб потім продовжувати тікати далі. Здіймається вітер, плутаючи волосся. Холодний день.
Сьогодні все інакше. Сьогодні немає хмаринок в голові Чана, що б зупиняли його від нав’язливих думок. Він насолоджується моментом. Сьогодні він прислухається не до серця, а розуму.
— Ти не справжній, правда? — Питає Чан незнайомця, який представився як Мінхо раніше в його снах. Незнайомця, за яким він тужив, якого бажав, якого цілував. Якого любив.
Він все ще уві сні, але сьогодні все інакше.
— Я справжній. Ти просто ще мене не зустрів. — Голос Мінхо чіткий та такий м’який, прекрасний. Чан настільки закоханий у цю людину, що не певен, але здогадується, що він той самий, той, за ким Чан хоче вічно бігати на березі пляжу, на травяному та тюльпановому полі. Той, кого він хоче обіймати та відчувати спокій після теплого душу, триматись за руки. Той, кого він хоче пристрасно цілувати. Чан нічого не знає про цього хлопця, але…
Соулмейнт.
Мінхо споріднена душа Чана.
Він різко вдихає, а коли відкриває рота, його тягне назад величезна сила, яка паралізує його, змушує задихатись та німіти. Він не може кричати. Єдине, що він може зробити, це спостерігати, як його висмоктує з цього виміру, а його межі чорніють, як Мінхо. Поле тюльпанів віддаляється, як і його соулмейт, що стоїть посеред поля.
Чана оточує тільки темрява.
***
Чан прокидається.
Кінець. Смерть, холодна і порожня.
Дивно. Йому здається, що це просто наснився кошмар, але він не може пригадати жодної його частини. Таке продовжується протягом дивних довгих місяців, коли він прокидається з схожим відчуттям. Він відмахується від цього й продовжує свій день.
***
Дні перетікають у тижні, які, в свою чергу, перетікають у місяці.
Місяці самотності, скільки б людей не оточувало Чана. Місяці з зяючою дірою в грудях, яка нагадує йому, що чогось, або когось, не вистачає. Порожнеча. Він — оболонка людини, надто втомлена, щоб жити. Його друзі запитують його, що не так, і щоразу він відповідає “все нормально”. Що він мав відповісти, коли сам не знає, що не так?
Згодом він вчиться жити з самотністю, вчиться цінувати її і перетворює на комфорт. З часом стає краще, зяюча діра все ще з ним, але тепер він може з нею добре впоратися, вже звик до неї. Це потребує часу, але час, як відомо, лікує.
Чан зітхає і вимикає третій будильник. Йому потрібно негайно вийти з дому, інакше він запізниться на роботу, і його покарає Чанбін, який нещодавно став його босом. А покарання значить, що він безперервно слухатиме про Фелікса.
Час лікує, і час минає швидко, коли найменше цього очікуєш.
Чан сідає в автобус по дорозі додому. Сьогодні не так багатолюдно, як зазвичай, і Бан дякує за це небу, бо хоч раз є вільне місце, на яке можна сісти. Поїздка довга, і, як не дивно, автобус все ще порожній після кількох зупинок. У вухах навушники, на фоні грає музика, яку його розум навіть не помічає.
Там, де зайшло сонце, небо світло-блакитне з відтінком рожевого. Від нього віє теплом, через що Чан відчуває себе задоволеним.
Автобус зупиняється. Заходить декілька людей. І коли Чан відводить погляд від вікна та міського пейзажу, його приваблює каштанове волосся, яке виглядає неймовірно м’яким, різкі риси обличчя та рожеві губи. Карі очі розширюються, коли зустрічаються з поглядом незнайомця.
Це… дивно?
Ні, якраз навпаки.
Це відчуття завершеності. Останній фрагмент віднайшовся і прямує саме до нього.
Чан не відводить погляду, він не може, він трансі, наче зачарований. Незнайомець сидить поруч із ним, і це здається правильним, в цьому є сенс з якоїсь дивної причини. Зяюча діра в його серці затягується.
— Я Мінхо. Приємно познайомитись.