Work Text:
"Чи уява?"
Кунікузуші, чи, можливо, відтепер правильніше Скарамуш?
Хто він тепер?
Фіолетове волосся розвивалося по вітру, коли юнак крокував невпевнено поруч із передвісником. Ще не перевдягнутий у цивільний одяг, пропащий член знаті Іназуми залишав за собою малі сліди традиційного взуття на піску. На брудному кімоно красувалися сині візерунки, лавандові ієрогліфи, змазані слідами крові та бруду, так само як і хлопець тепер.
Скривавлений та забруднений назовні і всередині.
Блискавична, громівна ніч відтіняла біляву шкіру, та темні порожні очі, що відблискували оксамитом у відображенні води на березі.
"Куди б вітер не віяв, це мені не важливо,
Не важливо..."
Його відрекли. Викинули ніби набридлого собаку. Ніби все його життя не було засновано на Сьогуні. Ніби воно не оберталося для, заради, та завдяки Сьогунові. Але зараз і це, і справді, не важливо.
І вже ніби-то катана біля його шиї не має ніякого значення і волосся, що летіло з пліч теж.
Це останнє і єдине, що він залишить на цій землі після себе.
"Мамо,
Я вбив людину."
У себе в голові Кунікузуші звертався до неї лише так, на жаль.
Тепер його руки по лікті у крові, якщо не більше. Коротке волосся Скарамуша все ще розвивалося по вітру, тільки зараз, цей вітер підсушує кров'яні плями на його шиї.
Це не його кров.
Але він не хоче жити у відмерлому закутку барака, де товпляться всі рядові, де вони сплять, їдять та п'ють.
За шість місяців він навчився відволікатися й відокремлювати сторонні звуки, та встиг зненавидіти це місце.
"Мамо, життя тільки почалося,
Та зараз мені потрібно зректися його"
Він могутній, і може виїсти будь-кому серце, якщо це буде потрібно. Своє він вже виїв.
Ця могутність проведе йому добрий шлях вгору, він впевнений.
"До побачення, люди, мені треба йти.
Треба залишити всіх позаду та зустрітися із правдою"
Кожного разу, коли його лезо торкалось чиєїсь шкіри, ситуація прояснялася. І чим більше крові було на руках, тим легше було на душі.
Для його жертв він залишиться вічністю. Нескінченним законом, та самим стражем безкінечності.
Вже передвісником, його думи зачіпали жахіття вночі, змушуючи страждати.
"Я не хочу вмирати,
Але іноді я хочу, щоб взагалі не народжувався"
Та біль завжди лишав його, з часом, він впевнений, приходячи до когось іншого.
На заміну приходило оскаженіле відчуття підняття та поклику.
Тарталь'я, Дотторе, та Сіньйора, на щастя, його розділяли.
Кожен із них по-різному, але разом, хоча у таємниці від одне одного.
"Я бачу малий силует чоловіка,
Скарамуше, Скарамуше?
Чи ти зробиш фанданго?"
Шуткували передвісники:
Чайльд—через бажання битися, адреналінову залежність, та, можливо, легку садистичність.
Сіньйора—через солідарність із одинадцятим із предвісників та особистим несприйняттям до баладиста.
А Дотторе, він підозрює, через якусь окрему шалену експериментальну ідею.
Битви були розкішні, жорстокі та не менш цікаві навіть із плином часу. Кров, крики, відчуття сили, що тече у судинах, розуміння того, що він може дозволити собі насправді усе. Він сам собі пан, він сам собі суддя та кат, і його вже нічого не спинить.
"То ти думаєш, що ти можеш мене зупинити, та плюнути мені в око?
То ти думаєш, що можеш мене любити, та залишити мене вмирати?"
Оу, крихітко, ні.
Всі битви доходять логічного завершення. Всі люди колись спускаються з польотів адреналіну, і всі люди все одно приходять колись за тим, що насправді хочуть.
Та доля ніколи ще не була такою лагідною. Стоячи напроти безіменного мандрівника з великим іменем, прийшла його доля.
Тепер він може забрати те, що по праву завжди було його. І нікому іншому воно не дістанеться.
Маленька фігурка світилася фіолетовим у його руці.
"Нічого насправді не має значення,
Всім очевидно,
Нічого насправді не має значення,
Для мене..."