Work Text:
"— Дияволів немає! — вигукнув поет, геть розбудивши кота. — Немає! Дияволів, диявол їх бери, не існує!
— Правда, — посміхнувся Ґеральт. — Але я, Любистку, ніколи не міг опиратися спокусі поглянути на щось, чого не існує."
— ну ж бо, ґеральте, не пручайся! тобі сподобається, — любисток повторював це, вже, певно, в сотий раз, доки наполегливо тягнув перманетно перебувавшого в сумнівах ґеральта темними гоґвортськіми коридорами. вони вже встигли вперіщитись в парочку семикурсників, завзято цілувавшися біля стіни, і те, з яким реготом тікав любисток, не зробило їм обом жодної честі, тому ґеральт не полишав надії симулювати мігрень і вивернути вектор їхньої нічної вилазки кудись ближче до вчительських спалень, одну з яких ласкаво позичили колишньому і — безсумнівно, пане, дуже талановитому, завжди раді вас бачити — студентові.
але любисток, здогадливий, як завжди, трохи ображено поглянув на нього, насупивши брови.
— на-ві-ть не спо-ді-ва-йся, — відчеканив він і легенько стукнув ґеральта вказівним пальцем по кінчику носа, — тобі не вдасться втекти, дорогенький, доки я не здійсню свого геніального плану, до яких би хитрощів ти марно не намагався вдатися. я пильную.
— не сподіваюсь, — зітхнув ґеральт, і покірно поплівся далі в глибини замку, стискаючи руку любистка і бездумно кружляючи великим пальцем по тильній стороні долоні.
гоґвортс був мало схожий на дурмстранг і ще менше — на каер морхен. зовнішньо, звісно, можна було б назвати декілька спільних рис: коли ґеральт в студентські роки тікав ночами, аби стиха потренуватись особливо ефектним закляттям і випадам, темрява вкривала порушників разом з холодними кам'яними стінами так само, як і тут. холод також був вельми знайомим, правда, не таким суворим. до того ж, присутність любистка явно допомагала не гірше за міховий плащ.
"правда, в молодості було не так страшно" — чомусь згадав ґеральт, і тотчас роздратувався — дійсно, якого чорта? після всього, що він пережив, жатися по кутках гірше за школяра, ніби йому досі хтось погрожує палицею, ну, чесне слово. якби про це дізнався ламберт, сміявся б з нього до самої смерті. а може і після, хто знає.
— чого ти такий похмурий? ми вже на місці.
любисток нетерпляче підштовхнув його в порожній клас. пахло цвіллю і сирістю — сюди явно часто не заходили. ґеральт поморщився: якщо любисток вирішив влаштувати їм романтичне побачення, міг би обрати більш приємну локацію, а не вести його лабіринтами через половину школи. йому-то добре, він тут провів декілька щасливих для нього і не дуже для вчителів років, а ґеральт постійно відчував себе під наглядом — звісно ж, відьмак, який хрін зна навіщо притащився до чужого замку, асоціації викликає не найкращі, особливо, коли обстановка, начебто, стабілізувалась. для них ґеральт був передвісником біди — і, по правді кажучи, цілком виправдано — той взагалі дивувався, що його пустили навіть під крилишком маестро любистка. можливо, слава про нього ходить не тільки погана.
— тільки не треба приймати такий повний смутку вираз обличчя, ти навіть не бачив, що я для тебе приготував, — фиркнув любисток десь збоку. за секунду почувся звук, з яким шмат важкої тканини падає на підлогу, а в ніздрі вдарив запах пилу. — ось, полюбуйся.
ґеральт повернувся. любисток красувався поряд з великим, на весь зріст, дзеркалом, і вдоволено розглядав власне відображення. в темряві ґеральт міг легко розрізнити напис, вирізьблений зверху, але розтлумачити сенс не вдавалося. любисток, помітивши його краєм ока, посміхнувся.
— подобається?
— якщо ти притягнув мене сюди тільки для того, щоб вкотре порозглядати свою нову мантію, то я піду.
— ну яка ж вузьколоба людина, — любисток, ще на секунду затримавшись поглядом на своєму віддзеркаленому образі, закотив очі і підскочив до ґеральта, цупко хапаючи за лікті. — це не просто дзеркало, любий, а дзеркало яцрес! дуже таємнича штука, до речі, не знаю, що вона забула в гоґвортсі, але моя знайома, в якої є ще один знайомий, що працює в міністерстві, перекинулась зі мною парочкою слів про те, що його можна тут знайти. звісно, не за просто так, мені довелось пообіцяти їй безкоштовні квитки на наступний виступ, по кожному на її білосніжну ручку, але...ну, що ти так дивишся, це було ще до того, як на тебе напав приступ прозріння і ти нарешті вирішив мені зізнатися. я досі в шоці, якщо хочеш знати. так от, я вже сьогодні швиденько сюди прокрався, доки ти нуарно походжав подвір'ям і лякав дітей — пересвідчитись, чи та пані не набрехала, ну, і, заодно, перевірити, що ж я там бачу. хто його зна, раптом, там якась моя колишня, було б дуже незручно перед тобою.
— любистку… — ґеральт потер перенісся, — що за в біса дзеркало яцрес і до чого тут твої колишні? воно показує кількість людей, що хочуть тебе вбити?
— ні, дорогий мій, дзеркало яцрес — тобто, серця, як ти розумієш, показує найглибші бажання твого, ну, власне, серця, а не чужих.
ґеральт трохи помовчав, уважно розглядаючи сяючого любистка.
— і що там бачиш ти? — поцікавився він, зводячи брови.
той раптом зашарівся і відвів погляд.
— ну… тебе, звичайно. нас, тобто. тебе, мене, цирі, і кубок за найкращий виступ у себе в руках.
— ну звісно, — пирхнув ґеральт, щасливий, що лише його відьмачий зір здатен в деталях бачити обличчя співбесідника. — а мені можливості подивитись на свій кубок на самоті, ти, звісно, надавати не будеш.
— ні, — неочікувано твердо відізвався любисток, пронизаючи його крижаними очима, — з мене достатньо було твоїх метань щодо чарівниць, ґеральте. тепер я хочу сам побачити твою реакцію і запевнитись, що ти відчуваєш щодо цього всього.
те, що любистку було недоступне видиме ґеральту відображення, було єдиним позитивним аспектом ситуації.
— добре, — тихо промовив ґеральт, і, зібравшись з духом, подивився прямо в дзеркало.
мільва.
з закритими очима, безтурботним виразом обличчя і новеньким луком, що визирав з під подушки. вона мирно спала, вкрита білою, пуховою ковдрою, уткнувшись обличчям в постіль, і руде волосся її віялом розсипалось навколо. ґеральту здавалось, що він дивиться на неї, принаймні, вічність, аж тут вона засовалась, перевернулась на спину — і поверхня дзеркала вкрилась розводами.
ренфрі він впізнав навіть швидше — кривий шрам на її шиї аж занадто кидався в очі. далі — весемір, кодрінгер, феркарт. всі спокійні, майже натхненні, оповиті глибоким сном під однією ж ковдрою, зникали один за одним, набували нової подоби, аби розчинитись в дзеркалі вслід за попередниками.
коли у відображенні з'явились попельні коси, ґеральт відвернувся. він нечасто відчував страх поза межами боїв, змагань, людей і чудовиськ, але зараз міг присягнутися, що не може змусити себе повернутись назад до дзеркала. всі, кого воно так люб'язно показало, були мертві, і саме за його ласкою — окрім цирі, яку він насильно прив'язав до себе примхою обіцянки, даної без усвідомлення наслідків жодною із сторін. ґеральт гірко усміхнувся і покачав головою — так, дійсно, його найпалкіше бажання, парадоксально, але ніколи не здійснитися саме через нього.
— ну, ґеральте, не тягни! — любисток підійшов до нього, долаючи відстань широкими кроками і заглядаючи в обличчя. — що ти там бачиш?
ґеральт подивився в його ясно блакитні очі.
— єнніфер.