Work Text:
"Є дари, які не можна приймати, якщо ти не в змозі відповісти … чимось, настільки ж цінним. В іншому випадку такий дар протече крізь пальці, розтане, немов уламок льоду, затиснутий в кулаці. Залишаться тільки жаль, почуття втрати і провини."
З самого Оксенфурту Любисток носив перчатки.
Ґеральт помічав. Краєм ока дивився, як той кожного вечора стягує їх, намащує долоні трав'яною маззю і лягає спати, щось незмінно мугикаючи собі під ніс. Насправді, спочатку все було навіть не так погано — Ґеральт завжди дорікав Любистку за те, що він гасає з голими руками, через що ніжна шкіра вкривається тріщинами, особливо, коли вдаряють зимові морози. Але зараз, через два тижні після катувань, бійки і тюремної пісеньки на ложках, коли ходити закутим в шкіру по лікоть було, щонайменше, неприємним, не казати нічого видавалось боягузством. Ґеральт декілька разів набирався з духом, підходив до Любистка, який перебирав струни лютні у зареві багаття, але неодмінно передумував і кидав щось про вечерю, перед тим як щезнути в хащах. Часто з надією, що десь там його розірвуть варги і не доведеться більше вести бійку з власною дурістю.
Тим не менше, дні минали, перчатки залишались. Ґеральт іноді сам не міг зрозуміти, що було б гірше — бачити їх, чи багряні сліди на ніжних, тендітних руках. Напевно, подумав він, відвернувшись обличчям до темних дерев, вистачає лише одного знання, що вони там є. Але, хоча б, це доводило, що руки в Любистка лишились на місці.
Найгіршим було те, що зробити Ґеральт вже нічого не міг — мазь Любисток позичив в Каер Морхені, за його власними вихваляннями, умикнувши з під самого носа Весеміра (про те, що непомітно вкрасти в нього Любистку вдалось тільки, якби він навчився ставати невидимим — більш вірогідно, і німим — менш вірогідно, Ґеральт вирішив не згадувати). Окрім цього, допомогти, практично, було нічим.
Тому Ґеральт, насупившись, гнівався на самого себе, доки Любисток безтурботно тренькав новий мотив пальцями, затягненими в жорсткий, чорний матеріал перчаток.
Чергового вечора, коли вони зупинились посеред затишної галявини, схованої під важкими лапами сосен, Любисток невимушено спитав в нього, не відриваючись від аркушів з віршами:
— І довго ти збираєшся мучитись?
Ґеральт здивовано вскинув голову, і той пирхнув.
— Останні декілька тижнів ти зітхаєш так голосно, що від твого подиху придорожні трави схиляються. Кажи вже, що хотів, і позбав себе страждань, а то сил нема дивитися, як ти регулярно шастаєш лісом з таким галасом, ніби збираєшся розігнати всю здобич аж до самого Брокілону.
Любисток досі на нього не дивився, зайнятий паперами, і на Ґеральта раптом нахлинула хвиля такого палкого роздратування, що йому захотілось підскочити до нього і вперіщити зашийника.
— Нічого, — він відчував, як рухається його щелепа, і з силою кинув хворостиною об землю.
Якого біса? Якщо Любисток такий розумний, хай би його черті драли, то нащо ламав комедію, щоб подивитись, як Ґеральт, за його висловом "мучиться"? Насолодитись тріумфом, тим, що старий пень, який руками пошматував нутрощі селкімори, не в змозі видобути простеньке "вибач, мені шкода, що так сталося"? Та хай котиться під три чорти.
На плече раптом лягла обережна рука — за своїми терзаннями Ґеральт не помітив, як Любисток підсунувся ближче. В гострому запаху диму почало відчуватись щось фруктове.
— Ти не так мене зрозумів, — м'яко промовив Любисток, трохи стискаючи пальці. — я не сміюсь над тобою, просто жартую. Тобі, взагалі-то, повинно бути відомо, що я багато дурниць кажу, коли хвилююся.
— І не тільки, коли хвилюєшся, — буркнув Ґеральт, і буквально відчув, як Любисток поруч закотив очі. Чомусь з його близькістю злість миттєво випарувалась.
— Так, звісно. Але, все ж таки, наскільки я розумію, сказати щось протягом останнього місяця хотів саме ти.
Ґеральт завагався, і до горла підступив ком. Він важко зітхнув — одразу почувши тихий смішок над вухом — і випростався, дивлячись прямо в обличчя Любистка, усміхнене і ясне, як завжди. Чомусь так стало набагато легше.
— Я… — почав було Ґеральт, не в силах відірватись від цього погляду — м'якого і лагідного, наче він дивитися в очі матері, якій збирається розповісти про поганий сон, що щойно бачив. — Я… не хотів, щоб так вийшло. Пробач мені.
Керуючись непереборним бажанням, він перехопив чуже зап'ястя і акуратно зняв перчатку, торкаючись пальцем шкіри, рожевої і світлої. Любисток усміхнувся і стиснув його руку, переплітаючи пальці.
— Якби мені довелося, я зробив би це знову, Ґеральте.