Work Text:
Ґреґорі Ґойл. Невдаха. Ґреґорі Ґойл. Дурник. Ґреґорі Ґойл. Прихвостень Мелфоя. Чого тільки не казали про нього інші і чого тільки він сам не думав про себе. І люди праві: він дійсно тупий і безглуздий, поверховий, ні на що не здатний... і розбитий, і непотрібний... Ось такий він — Ґреґорі Ґойл. Але цього, звісно, про нього не говорять, про нього взагалі не говорять. Кому він потрібен...
Здається, ще трохи вогневіскі не завадить, надто вже він занурився у роздуми. Думати боляче, не варто цим захоплюватися.
Може, краще таки піти на ту вечірку в кімнаті на вимогу? А що, він геть знудився, треба трохи відволіктися. Якщо вдасться... Стоп, стоп, просто йти. Не думати.
Восьмий поверх. Багато ж часу він провів тут, допомагаючи Мелфою, не знаючи навіть у чому. А потім цей вогонь і Креб... Ось знову. Не треба. Просто тричі пройтися, потрапити в кімнату. Добре, вдалося.
Як шумно і яскраво. Схоже, організацією цього разу займалися ґрифіндорці. Насправді його зовсім не цікавило, хто займався тим. Просто випити. Ох, на щастя, тут є ці магічні підноси з напоями. Хвала Мерліну, чи тому, хто це вигадав. Ковток вогненної рідини, і ось — трохи легше. Можливо, цей вечір буде не геть поганим.
Він помилявся, вечір був геть поганим.
Ґреґорі сидів у кріслі біля каміну, його оточувало багато людей, але він був самотнім.
Ось навпроти на канапі сидять Ґрейнджер і Мелфой, палко сперечаються про якісь дурниці й думають, що ніхто не здогадується про їхні стосунки. Можливо, інші й не помічали цього, але не він. Бо він, Ґреґорі, бачив їх наскрізь.
Мабуть, раніше його турбувало б, що Драко зв’язався з бруднокровкою, але нині — ні. Тепер Ґрейнджер — героїня війни. Хоча насправді й чистота крові вже мало важила для Ґойла. Не тому що він раптом проникся любов’ю до маґлородців, зовсім ні, просто зараз йому взагалі мало що важило.
А ось стоять Забіні й Нот, тихо перемовляються й окидають усіх пильним оком. Точно щось замислили. Віддалік, біля імпровізованого бару, зібралася групка ґрифіндорців та гафелпафців — там точно немає для нього нічого цікавого. Нудота. Він пригубив ще трохи віскі.
Хм, а ось там біля піаніно... Стоп, звідки тут взагалі піаніно? Ах, точно, кімната на вимогу ж. Так ось, біля піаніно стояла Лунат... Ем, Лавґуд. Стояла Лавґуд. Зі своїм довгим білявим волоссям, витонченими руками, що ледь торкалися клавіш, і тим натхненним виразом обличчя. Ні, йому було байдуже, вона просто стояла. Потрібно швидко перевести на когось іншого свою увагу.
Ось — Шеймус Фініґан щось хімічить з коктейлями. Аби тільки чого не зірвав, другого вогню ця кімната не переживе...
Чорт, Креб. Як же важко тримати ті спогади замкнутими. Вінсент був його найкращим другом. Хоча Креб завжди більше тягнувся до Мелфоя, прагнув влади. Він зробив справжнісіньку дурість з тим полум’ям, сам винен у своїй смерті. Але хіба від цього усвідомлення менше болить — ні краплі. Воно болить і навіть більше. Як же Ґреґорі не хотів про це думати. Ще трохи віскі. Хай випалить ці думки. Будь ласка.
— Так-так, шановні, сподіваємося, ви насолоджуєтеся цим вечором, — промовив Забіні, підсиливши голос Сонорусом.
— Та звісно, насолоджуються, не мели дурниць, Блезе, — сказав Нот, штовхаючи друга в плече.
Вперше Ґойл був настільки радий чути голоси цих двох. І таки ні, організацією займалися не ґрифіндорці. Поганий з нього Шарль Голмс (чи як там того детектива, про якого вони читали на маґлознавстві).
— Але якщо ви все ж зажурилися, то це ненадовго. Ми пропонуємо вам зіграти «Я ніколи не...». — впевнено продовжив Забіні.
Публікою пройшла хвиля шепоту, мало хто розумів, про що іде мова. Тож Тео взяв на себе місію пояснити:
— Ми бачимо сумніви та недовіру у ваших очах. Але хіба ми можемо запропонувати щось погане? — посміхнувся Нот. — Ні! Отже, правила не складні: перед вами зараз з’являться напої виробництва містера Фініґана (якщо-то ми не несемо відповідальності за збереження вашого життя після цих коктейлів) — але не будемо про погане. Продовжуємо: хтось з гравців має сказати якусь тезу, правдиву для нього, наприклад, «Я ніколи не носив ґрифіндорську краватку».
— Хах, брехня, — пирхнув Мелфой.
— Ей, а ось перебивати мене не потрібно, і взагалі — це було давно й неправда, у тебе жодних доказів.
— Знову бре...
— Замовкни. Просто замовкни, добренько? — перервав його Тео. Драко лише закотив очі. — Так-от, якщо це твердження є для вас неправдивим, то ви робите ковток напою, якщо ж всі погоджуються з ним, то п’є той, хто загадав. Ясно?
— І яка ж мета цього дійства? — запитався Ґойл. Навіть сам не очікував, що ставитиме питання.
— Ем, ну, напитися очевидно, — відповів Тео, збентежений цією реплікою від зазвичай мовчазного Ґреґа.
Напитися, гаразд, йому підходить.
— Чого помовкли? Давайте розпочинати, влаштовуйтеся зручніше, — підбадьорив усіх Блез. Студенти заворушилися, знову піднявся шум, але через декілька хвилин усі бажаючі взяти участь всілися, і келихи з’явилися перед кожним.
— З вашого дозволу я розпочну. Ага, ну, для старту легеньке — я ніколи не гуляв Гоґвортсом після відбою, — сказав Забіні й відразу відпив з келиха. Більшість також випили, у тому числі й Ґойл.
— Та чи ти не чув правил?! Правдиве. Правдиве для себе твердження, — обурився відразу Нот. — Ой, все, далі я. Дістали, чесне слово.
Тео скоса глянув на Мелфоя і посміхнувся, нічого доброго цей погляд не передбачав.
— Я ніколи не катався на драконі, — ледь стримуючи сміх, випалив Нот.
— Фу, це було вульгарно навіть для мене, — скривився Блез. Проте Герміона випила. По кімнаті покотилися смішки. Добре, можливо, не тільки він, Ґойл, здогадувався.
— Яка смілива ґрифіндорка, — пустив шпильку Тео.
— Так, смілива. Не кожен же втече з Ґрінґотса на драконі, — не спасувала Ґрейнджер. Тут вже пирснув від сміху Мелфой. Вирази облич були такі прекрасно шоковані.
Після повної історії від Герміони, гра продовжилася, але нічого дійсно цікавого. Ґреґорі знову нудився, уникати власних думок було все важче.
Ось черга дійшла до Діна Томаса, всі очікували якогось смішного твердження, але він здивував:
— Я ніколи не думав про самогубство...
Запала тиша. Війна покалічила кожного. Зовсім несміливо Мелфой підніс до вуст склянку, а Герміона обхопила його вільну руку своїми пальцями. Схоже, вони вже й не приховують. Так само тихо ще двоє невідомих для Ґойла людей відпили зі своїх келихів. А він тужливо глянув на свій. Чи думав він? Дихання стало важчим... Досить з нього цієї недовечірки, треба повітря. Вже.
Метушливо Ґойл вийшов з кімнати. Досить. Але думки не зупинялися. Він вдавав, що його нічого не хвилює, брехав сам собі. Насправді ж він боявся. Що буде далі? Яке життя його чекає? Що він взагалі має робити, чим займатися в цьому світі, який абсолютно його не сприймає? Куди податися після Гоґвортсу, уже ж червень, скоро додому? Що взагалі... Як...
— Ґреґорі, — думки обірвав тоненький голос, який було чути десь з глибини коридору. Наближалася якась тінь. — Ти йдеш до озера?
З темряви вигулькнула Луна. Взагалі-то він не йшов, але язик вирішив інакше:
— Ем, так...
— Прекрасно, не проти, якщо я прогуляюся з тобою? — дівчина як завжди була спокійна й усміхнена.
— Не проти, — просто відповів Ґойл.
Вони йшли поряд, у повній тиші. Це було дивно, дуже-дуже дивно. Ось перед ними вже відкрився прекрасний краєвид озера та гір, але вони досі мовчали. Хоча Луну це зовсім не бентежило, чого не скажеш про нього.
Вони сіли коло води, дивилися на спокійну гладь. Рука Ґреґорі наткнулася на якусь квітку посеред трави. Він бездумно зірвав її. Луна перевела на нього погляд:
— Це ж підсніжник, — захоплено промовила дівчина. Ґреґорі не був сильним у ботаніці, але хіба...
— Хіба вони цвітуть влітку?
— Зазвичай, ні, — відповіла Луна, крадькома ховаючи паличку.
— Але як... Ну... — зовсім знітився він.
— Не знаю. Та, можливо, це знак.
— Що?
— Кожна рослина щось символізує, підсніжники — це надія, це початок тепла. Не дарма ти знайшов цю квітку.
— Не вірю я в таке.
— Якщо не віриш у знаки, то повір у себе, — відказала Луна, заглядаючи йому у вічі своїми чистими блакитними очима. Вона торкнулася пальцями його руки, так ніжно як і клавіш раніше, а потім неквапно піднялася.
— Спокійної ночі, Ґреґорі, — і пішла, так само неочікувано, як і з’явилася.
— Добраніч, — навздогін їй крикнув хлопець. Він зовсім розгубився.
Це був дивний вечір. І дивна розмова.
У руці досі лежав підсніжник. Він ледь стиснув його, ніби перевіряючи, чи це відбулося в дійсності.
Цей вечір не був геть поганим. Як і життя в принципі. Він спробує. Спробує повірити в себе.