Work Text:
сону дивиться у вікно вже дванадцять хвилин.
не те щоб сонхун рахував чи відстежував, принаймні не за власним бажанням. він не може нічого вдіяти, коли в кав’ярні, в якій вони знаходяться, звучать одні й ті ж чотири пісні сари кан. не допомагає й те, що він знає ці пісні напам'ять.
він розглядає вираз обличчя молодшого хлопця й помічає легкий блиск в його очах, в очах кольору горіха відбиваються краплі дощу, які стікають по вікну. коли сонхун придивляється, він помічає, як у куточках утворюються калюжі.
(можливо, у сону є власні краплі дощу.)
— сону-я, — кличе він його тихо, переходячи в шепіт.
спокійний, як і завжди, хлопець не лякається, але кілька разів моргає.
— гм? — сону повертається до нього, терпляче чекаючи відповіді.
їхні погляди зустрічаються, але хлопець не може позбутися відчуття, що сону насправді не дивиться.
— щось сталось?
то незначна реакція, яку ви пропустили б, якби не звертали уваги, але старший одразу це помічає. посмикування його безіменного пальця на мармуровому столі, те, як він хмурить брови, і те, як внутрішня сторона його нижньої губи стиснута між зубами.
обережно і контрольовано, ось як сону підтримує свої стіни та охороняє їх. він змусить вас відчути, що ви знищили все це, ніби подолали будь-яку відстань, яка була там, лише залишивши вас у блаженному незнанні того, що між вами так і залишилась прірва.
кім сону вміє добре вдавати. добре, що вони з сонхуном зустрілися в грі двох правд і брехні.
під бурштиновим освітленням сонхун грає у цю гру самостійно.
перша правда така:
сону і сонхун досить швидко стали сону із сонхуном; низка подій перетворили безлад поцілунків і дотиків у початок бурхливого роману. на відкритий вогонь вилили бензин, який спалахнув.
вони були неначе героями фільму про самих себе. клацнули пальцями й гравітація потягнула їх один до одного (більш логічним поясненням був би алкоголь у їхніх організмах, але сонхун завжди був безнадійним романтиком).
ніхто цього не очікував, але зрештою всі зрозуміли, що це було логічно.
сону завжди любив яскраві речі. сону — світло, дотик до якого обпікає.
правда друга:
сонхун впевнений — з першої ж ночі — що це кохання варте того, щоб його зберегти.
ця думка постійно сидить у його голові. вона зустрічає сонхуна, коли він розплющує очі вранці й проводжає його за мить до того, як той поринає в сон. але найчастіше вона з’являється, коли поряд сону.
коли молодший дарує йому посмішку-півмісяць і грає йому симфонії свого сміху. коли їхні губи зустрічаються в поцілунках і зрештою подорожують вниз, залишаючи по собі доріжку пурпурно-червоних слідів на тілах одне одного. коли їхні подихи стають уривчастими, а так і не сказані три слова залишаються на їхніх язиках—
то моменти, коли думка про вічний вогонь, яким він хотів би бачити це кохання, закріплюється в його свідомості.
сонхун закоханий у сону. крапка, насправді, безумовно.
за вісім місяців відносин сонхун вивчив сону з початку й до кінця, тому хлопця вже не дивує, коли він так легко помічає брехню.
— нічого не сталося, хьон, — сону бере його руку й стискає її, щоб заспокоїти.
сонхун бачить його наскрізь.
він потирає великим пальцем кісточки на руках сону.
— ти впевнений?
— так.
вони ненадовго затихають, старший шукає на чужому обличчі сліди брехні.
сону сміється, виходячи з-під уважного погляду сонхуна.
— чому ти так на мене дивишся?
— як “так“?
— так, ніби мені є що приховувати.
— а є?
очі молодшого розширилися від цього натяку, від незвичного тону сонхуна. той завжди ніжний з ним, голос ніколи не підвищує, за винятком випадків, коли вони губляться в безладі кінцівок і бавовняно-шовкових простирадл.
то чому він такий зараз?
сонхун не міг знайти відповіді, як би не намагався її придумати. його голова низько опущена, чоло притиснуте до тильної сторони їхніх сплетених рук.
— вибач, — шепоче він проти шкіри сону. залишає поцілунок на кісточках його пальців як вибачення. — я не повинен був так з тобою розмовляти. я просто хочу знати чому.
— чому що?
— чому ти виглядаєш таким сумним.
хор курантів лунає крізь стіни кав’ярні. він привертає увагу пари, яка кидає погляди на скляні двері попереду.
їх відкриває пара, яка виходить із закладу. вищий хлопець з темно-чорним волоссям й широкими плечима, одягнений у коричневий плащ, притримує рукою скляні двері. він відходить убік, коли відкриває двері ширше, дозволяючи іншому хлопцеві вийти першим.
за кілька секунд до того, як вони підуть, сонхун бачить, як той дивиться на сону.
мряка надворі переходить у грозу.
чорноволосий хлопець посміхається сону й махає рукою. він також повертається до сонхуна й киває йому.
сону і сонхун зіштовхнулися з ними деякий час тому, коли вони входили в цю кав’ярню.
притулившись один до одного й переплівши пальці разом, вони розмовляли про новий фільм жахів. сону намагався переконати сонхуна подивитися разом з ним, коли вони почули, як хтось вигукнув ім’я молодшого. сонхун той момент добре пам'ятає.
не тому, що це зовсім недавній спогад, а тому, що ця картина не виходить з його пам’яті.
сону, хихикаючи через те, що сказав сонхун, повернувся на звук свого імені; сміх зник одразу ж, коли він впізнав людину перед собою.
перед ними.
сонхун бачив це в очах свого хлопця — те, як світ зупинився. він спостерігав, як сону втягнув повітря, і почув, як молодший тремтливо видихнув, коли вимовив ім’я незнайомця.
то нічого не нагадало, принаймні сонхуну, але змусило його ритися в спогадах за останні вісім місяців у пошуках будь-якої підказки щодо того, хто ця людина.
поки сону та незнайомець обмінюються люб’язностями, сонхун намагається пригадати, де він чув ім’я незнайомця. то важкий подвиг, оскільки він ніколи раніше не бачив цього чоловіка, але зрештою він знаходить точний момент.
розмитий і далекий, багато місяців тому, коли сону був кимось, до кого сонхун міг дотягнутися лише тоді, коли жоден із них не був тверезим. у той час, коли сонхун був нічим іншим, як добрим незнайомцем, з яким сону міг поділитися своїми сопливими історіями.
саме тоді сону вимовив ім’я цього незнайомця, і це слово злетіло з його вуст крізь придушене схлипування після надто великої кількості напоїв.
це повністю відрізняється від того, як сону ну сказав це кілька хвилин тому. відчужений, але здивований, ніби він не знає, як сприймати розвиток подій.
— це сонхун, — відривається від своїх думок, коли сону махає йому рукою з усмішкою. — мій хлопець.
розмова незабаром закінчилася, незнайомець відлучився, щоб зробити замовлення біля стійки.
сону посміхався, але то була нещира посмішка.
вона такою і не стала, навіть досі.
сону затих після зустрічі. він мовчки сидів у кутку їхнього столу, розмірковуючи про свій власний світ, який сонхун ще не бачив.
сонхун міг лише бездіяльно чекати, поки його впустять.
— я не сумую, хьон, — каже сону, коли незнайомці нарешті йдуть. — я просто думаю.
з почуттям вагання, якого він не відчував з перших кількох зустрічей, сонхун обережно заправляє розпущене пасмо волосся сону за вухо. коли молодший не уникає дотику, він дозволяє своїй руці лягти на щоку хлопця. його великий палець ніжно торкається вилиць.
він тягне його, щоб поцілувати в чого.
— хочеш поговорити про це?
сону пильно дивиться на нього. сонхун чекає, затамувавши подих.
сону облизує губи, нижня половина яких стиснута між його зубами.
— чи коли-небудь ти відчував себе таким впевненим, переконаним у чомусь, поки одного дня ти цього не зробив?
сонхун дивиться на довгі вії сону, на те, як вони торкаються кінця його великого пальця. це особливість, яку він любить. тільки він ненавидить, коли ті блищать невиплаканими сльозами.
коли він проводить пальцем під оком сону, то відчуває щось вологе.
— не знаю. — він відповідає. — а ти?
сону нахиляється до його дотику й дивиться на нього. цілує долоню сонхуна й каже:
— я теж не впевнений.
невизначеність, яка вибиває все повітря з грудей сонхуна.
за іронією долі, це виглядає як останній цвях у труну*
однак, сонхун намагається ігнорувати відчуття того, що він тоне.
сонхун прагне втішної посмішки. поцілунком в тильну сторону долоні сону, він придушує у животі страх, що розростається.
— ти можеш говорити зі мною про такі речі. ти ж знаєш це, чи не так?
сону просто дивиться на нього.
— що б тебе там не турбувало, — сонхун м’яко постукує по голові молодшого. — або ж ось тут, — його рука опускається до грудей. — я завжди тут, щоб вислухати.
коли сонхун подумав, що сону зупиниться на цьому, він дивиться вперед і тягнеться за кавою.
сонхуну розуміє, що напій охолов, коли бере його, щоб зробити ковток. він знову ставить його, щоб схопити з кінця столу чашку гарячого молока. якийсь час вони так і сидять: охоплені тишею та приглушеною акустикою колонок кав’ярні.
сонхун допускає це, бо не знає, що ще можна зробити.
тож він дивується, коли сону раптом починає говорити.
— навіть якщо це боляче?
це змушує сонхуна трохи підстрибнути, і від цього руху молоко розливається скрізь по столу.
порцелянова чашка переповнюється; явна ознака того, що він налив занадто багато.
він також не помітив, що молоко було таким же холодним. це вже ніколи не поверне каву до того стану, який він хотів.
і все ж сонхун каже:
— що ти маєш на увазі?
сону бере зі столу декілька серветок, щоб витерти розлите молоко. він бурмоче собі під ніс вибачення — за те, що випадково налякав сонхуна й спричинив невелику аварію, чи за щось інше, сонхун не знає.
він поспішно витирає стіл і бере ще кілька, щоб витерти руки сонхуна. але це не позбавляє його шкіри відчуття липкості.
— якщо те, що мене турбує, приносить біль, — невпевнено запитує сону, опустивши очі на їхні руки. — я все ще можу говорити з тобою про це?
— звичайно, ти можеш, сону-я, — сонхун забирає брудні серветки у свого хлопця та зовсім легко переплітає їх пальці. відчуття липкості все ще є. він не хоче, щоб сону теж це відчував.
— якщо це ти, то я послухаю. — з посмішкою він додає. — я зрозумію.
сону швидко кліпає, щоб приховати блиск очей. він дозволяє собі нахилитися вперед і влаштуватися на плечі сонхуна. він ховається у вигині шиї старшого і каже: «дякую».
— колись я тобі розповім, обіцяю, — обіцяє сону. — мені просто потрібно спочатку розібратися у власних думках.
сонхун хоче сказати йому, що все гаразд, що він може робити це стільки часу, скільки йому потрібно. він також хоче запитати, чи має це відношення до нього. хто він для тебе?
коли він цілує сону в маківку, його погляд зупиняється на дзвіночках, що висять над скляними дверима.
чому здається, що він забрав із собою й твоє світло?
хлопець тримає язик за зубами. ковтає ті слова і ховає їх у собі.
повернеться до них іншим разом, але поки що…
— я кохаю тебе, знаєш?
ще один поцілунок у маківку сону.
сону та сонхун так швидко покохали один одного.
вони перетнули лінію, яка відокремлює незнайомців від закоханих, начебто зі швидкістю світла; спогади – кульмінація притишеного сміху та потаємних поцілунків у громадських місцях і приємного здивування від того, що вони так добре ладнали; майже ніби той шлях був призначена спеціально для них.
і, мабуть, це той випадок, коли закохатися так швидко — катастрофа, яка відбувається ще до того, як ти встигаєш її передбачити.
сону та сонхун так швидко покохали один одного.
можливо, занадто швидко.
знову, як завжди, сонхун відштовхує цей хід думок до далеких куточків свого розуму.
розкопає його, коли буде готовий або коли у нього не буде іншого вибору, окрім як зіткнутися з ним, залежно від того, що трапиться раніше.
сону дивиться на нього й усміхається (все ще нещиро). він підіймає їхні сплетені руки, щоб поцілувати їх, а тоді підіймає голову, щоб і її притиснути до своїх губ.
— я знаю.
сону ще раз стискає їхні руки, і хоча цього разу він тримає їх міцніше, сонхун усе ще відчуває, що той вислизає.