Work Text:
Відлітаю слабкий, бідний і наляканий. А куди лечу? У небесні далі?
Моє серце також лине в далечинь, віднесене вітром, як дим єгипетських цигарок.
Відлітаю холодний, засмучений і мовчазний. А куди лечу? У мандри?
Таємниче, небачене досі обличчя, впізнаю лише за мелодійним голосом.
Вільний, як денний сон, відлітаю в небо понад полями.
***
У світлі гірлянд твоє усміхнене обличчя здавалося мені ще яскравішим і нереальнішим, — весь ти витканий з моєї уяви та бажань. Ти обережно проводив пальцями по моєму обличчю, кінчиком пальця креслив контури моїх синців під очима, а потім дбайливо прибирав пасма волосся, що заважає. Скільки б не минало часу, ти ніколи не здавався мені реальним. Щоразу, коли мене торкається хтось сторонній, замість його кривих пальців я уявляю твої, довгі та обережні, і мене починає нудити. Весь мій одяг, фотографії та листи — все просочилося твоїм запахом теплої кави з молоком і серпанком мого згоряючого серця. «Не можна постійно жити у своїй уяві», — кажу собі я, насолоджуючись твоїми дотиками зі спини. Чи реальний ти цієї хвилини? Чи реально це тепло, яке ти вкладаєш у кожен дотик та поцілунок? Чи можеш стати справжнім, якщо не вже?
Мені здається, що я досі сліпий і загублений у своєму запаленому мозку, але ти знову лягаєш зі мною на ліжко, і ми уважно вдивляємося в порожнечу, сміємося і переплітаємо наші руки, ноги, усмішки та душі. Чи взагалі реальний цей час, проведений із тобою? Твоя усмішка зникає десь у біля мого серця, розчиняється і вбирається надовго, як на килимі плями від чаю. Якби хтось наважився в цей момент «розв'язати» мої очі, показати цей потворний жахливий світ, я б не дозволив. Тому що, поки ти дивишся на мене дбайливими очима і знову рвешся поправити моє заплутане волосся, мені не потрібен інший світ, мені не потрібні докази. І в моменти, коли ти притискаєш мене ближче до себе, пропадає відчуття самотності та загнаності. Так правильно.
Ти ходив босими ногами холодною підлогою і не носив шапку взимку, а потім довго хворів. Я приходив до тебе, готував какао та розповідав свої історії, які вигадував, коли не міг заснути; а ти намагався заправити мені волосся за вухо, щоб не лізли в очі, але вони весь час висковзували, тому що були закороткими.
Тобі завжди подобалися мої сережки, і ти теж хотів проколоти вуха, але відмовлявся розуміючи, що буде дуже боляче. Я завжди питав тебе про твоє волосся, тому що воно було занадто синяво-чорним, і такий колір здавався мені не натуральним, а ти завжди повторював одну і ту ж фразу про те, що тобі було б занадто ліньки зафарбовувати коріння щомісяця, коли вони відростуть.
Коли ми заходили в автобус, ти завжди просив мене сідати на задні сидіння, тому що там затишно і на повороті створюється відчуття ніби на американських гірках. Я пам'ятаю, як тобі подобається нашіптувати мені такі жарти, які зрозуміємо тільки ти і я. Наприклад, про ті цукерки з лікером, пам'ятаєш? А пам'ятаєш, як ми їздили велосипедами за місто, а потім просто гуляли посадкою, не доїхавши навіть до окружної. Ти постійно співав різні англійські пісні, які грають у моїй голові твоїм голосом досі. Ти взагалі завжди співав, коли видавалась така можливість, а я не міг стримуватись і теж підспівував, і мені дуже подобалося так проводити час з тобою.
З початком осені я вирішив відкладати гроші, які мені дають на обід у школі, щоб ми могли собі дозволити якісь парні речі типу кілець або браслетів, але наприкінці навчального року я погано здав тест, і на мої заощаджені гроші ми пішли у парк розваг, щоб хоч якось втішити мене. Навчання завжди дається мені не так просто, я відволікаюся на все, в тому числі і на свої думки, і є багато цікавих справ, крім зубріння матеріалу, який мені ніколи в житті не знадобиться. Але, маю сказати, школа трохи прищепила мені любов до книг і читання в цілому.
А ти теж постійно казав, що читання — це чудово, і рекомендував мені почати читати; і, коли я приходив до тебе, у тебе в руках часто була книга (рідше твоя улюблена кружка з залишками кави і цукру на дні), і ти сидів (та й пересувався по дому), загорнувшись у свою велику м'яку ковдру, і читав Рея Бредбері (напевно, по, хто знає якому колу). Я завжди приносив до тебе додому свій чай з полуницею та манго або з лимоном та імбиром, тому що ти пив тільки какао, гарячий шоколад та каву (все, що завгодно, крім чаю).
Знаєш, коли ти штовхнув мене на сижі, і я впав у ставок, я був три тижні на лікарняному і пропустив багато часу у школі. Тоді був уже грудень, наскільки я пам'ятаю, але в наших краях взимку холодає пізно, тому ми вирішили навчитися кататися на скейті. А ще тоді, вдень пішов холодний дощ, і ми промокли до нитки, а ти примудрився розбити коліна, коли ми бігли до найближчого укриття (добре, що все обійшлося так просто, і ти не сильно постраждав). До речі, мій скейт ми забули там і більше ніхто його не бачив, але я не звинувачую тебе.
Дзвінки по телефону були для нас чимось...особливим, чи що? Ми взагалі розмовляли весь час, коли не були зайняті. Ти постійно казав, що спеціальність літературознавця це не твоє, і хочеш кинути. Ти розповідав про це з першого місяця свого навчання, а на той момент ти був за півкроку від випуску і я казав, що ти дурень, якщо кинеш, бо все, що ти тільки робиш, ти робиш добре. Дуже безглуздо ось так здаватися, і ти витратив дуже багато сил, щоб ось так кинути все. А коли я розповідав, що хочу вступити до архітектурного і почав перераховувати мінуси факультету, який мене зацікавив, ти сказав мені: «Йди, натомість дізнаєшся, чим займатись ти точно не будеш». У підсумку, я просто вибрав лінгвістичний університет і зараз більш-менш успішно навчаюсь, але могло бути і краще. І я планую кинути наступного року, тому що навчання коштує надто дорого, і вступити на бюджет до якогось коледжу. Тепер я точно знаю, чим займатись не буду.
Я завжди хвилювався про тебе, хоча ти і був старший за мене на два роки, і я справді був спокійний, коли ти телефонував мені, приходячи додому. А потім ми розмовляли всю ніч, і моя мама дуже сердилась, що я не лягаю спати вчасно, а говорю «зі своїми дівчатами». Для таких нічних розмов у мене був привід - ми обговорювали цікаві речі. Наприклад, такі питання, як «Чи колись було життя на Місяці або на Марсі?», «Який обсяг повітря в середньому вдихає і видихає людина за життя?» або «А що, якби один із нас не народився або не народилась якась людина?». Останнє питання завжди хвилювало мене… А коли мені ставало сумно, ти дивував мене фактами з різних енциклопедій. Наприклад, ти багато розповідав мені про давній Рим і про те, як вони оголошували війну Нептуну, про їхні дивні традиції. І саме завдяки тобі я зрозумів справжнє призначення книги, а не «підставка під філіжанку», я справді почав любити читати.
Нещодавно я дізнався про щось цікаве. Виявляється, є теорія про те, що середня тривалість життя - 247 557 6000 секунд, і я дуже засмутився, тому що ти розповідав мені про це і ми тоді обговорювали куди поїдемо, коли ти закінчиш коледж, а зараз я розумію, що ти мені більше ніколи нічого не скажеш.
А я підрахував, що ти прожив приблизно 632188800 секунд, і в одну з тих, що залишилися з 1843387200, я б сказав, що люблю -... ми б могли створити стільки нових спільних спогадів і мені дуже шкода, що я не доглядав за тобою. Я люблю тебе. Обіцяю, ми колись зустрінемося.