Chapter Text
- Ох, так, зажди секунду, - вигукнула веснянкувата дівчина середнього зросту. Її волосся мить тому було заплетене у косу, а вже зараз темними хвиляви спадало додолу: - Я заплету шось полюдське, а то се волосся мені не дасть жити.
- Побрий налисо, - прозвучав насмішкуватий тон хлопця, що сидів на акуратно застеленому темно зеленим коцом ліжку і тупився у книжку.
- Міську! - насупилась дівчина, навіть не дивлячись у його бік.
- Та я ж прикалуюсь, - посміхнувся він, нарешті відложивши таку ж зелену як ліжко книгу вбік, і зсунувся на край.
- Ну шо ж ти робиш!? - обурилась вона подивившись за спину хлопцеві на своє, вже не так акуратно, застелене ліжко.
Місько розсміявся, і навіть трохи почервонів:
- Ти вчора... - він на мить затнувся, але таки продовжив: - ти так само сказала.
Його обличчя було таке щасливе і бурякове, що думки дівчини наступні кілька митей заповнив цей його вираз. Проснулася з-під своїх думок вона уже надворі, в куртці та червоних чоботах. Місько її штурхнув за фіртку, гукаючи:
- Князівно! Ти так заснеш стоячи, і шо я буду з тобою робити?
- Ах. Вибач, - усміхнулася вона, і підхопила хлопця попід руку.
- Хватить у хмарах літати, - шепнув він, і, повернувши голову дівчини до себе, поцілував. В цю мить обоє підлітків зникли, так, наче їх і не було, - лиш вітер розвіяв листя, що лежало на сухій траві.
***
- Так, юначе, ти мені тут… не тойво! - помахала пальцем блакитноока дівчинка, що зростом мабуть заледве була до грудей хлопцю, до якого зверталась.
- Заткнись, Юро! - гаркнув той і задивився на годинник на зап'ясті: - Запізнюються, - знервовано відповів він, переводячи погляд на рижу голову дівчини. Мить, - і його рука вже розтріпала акуратно причесане назад коротке волосся Юри.
- Ти, паскудо, знущаєшся, - загарчала вона, з ляскотом відбивши його руку, - ну знаєш же, яке воно непослушне!
Хлопець усміхнувся на це, але не встиг нічого сказати, бо повітря навколо заколихалось, і перед ними з'явились двоє, що зімкнули свої уста у довгому поцілунку. Вітер сколихнув темну акуратну косу та довгу зелену спідницю, яка, опустившись, знову діткнулась червоних черевиків. Світле волосся хлопця теж колихалося і моментами падало йому на очі.
- Ну нарешті, - усміхнулась, кидаючись обіймати прибувших, Юра.
Місько легко підважив її рукою, і дівчин
***
- Торкнешся мене, - і я зникну, - промовила вона зовсім людським голосом. Всіяні сонячним промінням пасма темного волосся злетіли вверх, - і хлопець ступив крок назад.
- Що? - перепитав він, і примарна, ну зовсім як Лісова Князівна з місцевих переказів, дівчина легко схилила голову набік:
- Ти не почув? - обурилася вона, - Торнешся, - і я розвіюсь.
Князівна обережно ступила два кроки назад, дивлячись собі під ноги і легко підтримуючи довгими пальцями зелену спідницю, що ледь не волочила за собою багряне, як її черевики, листя. Чорна важка коса, що досі акуратно лежала на плечі, спала вниз.
- Хах! Князівна! - вигукнув юнак, вдаючи, що не вірить. Проте через образ дівчини, самотньої в осінньому лісі, хоч і з фотоапаратом та в джинсовій куртці, у хлопця з'явились мурашки по шкірі. Адже йому й справді спершу привиділась Князівна з місцевих міфів, мавка, явно не людська істота.
- Не віриш, - усмішка на її обличчі стала самовпевненою, тим часом як одна брова юнака поповзла вверх:
- Ні, - тепер вже він посміхнувся більш зухвало, але не встиг нічого зробити, бо дівчина різко наблизилась до нього, і потягнула за руку до себе.
"Ха! Не зникла!" - хотів вигукнути хлопець, але в очах різко потемніло, й він упав на коліна, обпершись долонями на мокре листя під собою.
- Лярво, що ти… - промимрив юнак, підводячи голову, але попереду вже нікого не було.
Лиш у думках відлунював зверхній голос: "Хто я!? Та як ти смієш! Я - Лісова Князівна!"
***
Страх, різке заціпеніння вповило дівчину з голови до п'ят. Вона зовсім не очікувала на таку реакцію її тіла, коли побачить у лісі ділянку, яка неодноразово з'являлась у її снах. Що тут казати, не щодня щастить побачити місце, де, чи не кожної ночі, доводиться спостерігати напів зогнивший труп.
- Владо! - гукнув знайомий голос позаду, вириваючи з небажаних думок: - Ти шо, знов у хмари?
- Ага, - ледь відповіла вона, ще досі тремтячим голосом.
- Ді-ітькова срака! Та тебе аж трясе! - вигулькнуло з-за дерева низьке дівчисько у клітчастій фіолетові куртці та широких яскравих штанах. Вона підстрибнула до подруги на обтріпала зелений капюшон, у який налетіло пожовке листя.
- Ви-вибач, - криво посміхнулась Влада, обертаючись до дівчини. Зелена довжелезна спідниця, що робила юнку повнішою на вигляд, ніж та була насправді, сколихнулася, відкриваючи багряні черевики.
Після хвилини мовчанки у неї вирвалось уже більш впевнене:
- Юро?
Блакитні очі, більше схожі на балюру, ніж на озеро, стершу подивилися на фотоапарат у тремтячих руках, а тоді за спину Влади:
- Ну й шо ж ти там такого повиділа?
- Пам'ятаєш я розповідала за свої сни…
- А, ті жахи, - Юра перевела погляд на подругу й випалила: - А бо не тре шлятися, бог зна де, без мене!
- Та я не так вже й далеко відійшла, - дівчина кивнула в інший бік: - Там є гарне місце для фото.
І справді, проміння, що пробивалося споміж дерев, робило соняшними зайчиками візерунки на купі опалого кленового листя.
- М-мда, - пряцмякнула Юра, - файне.
Вона схопила Владу за рукав, який ще мить тому лежав на фотоапараті, і потягла за собою.