Archive of Our Own

Павільйон, схований серед давно відцвілого тирличу, уже давно ніхто не турбував. Очільник Лань замкнувся, вдосконалюючи тіло та душу – хто насмілиться турбувати його спокій? Справа зовсім не в тому, що він більше не мав права дивитися в обличчя людям. Звісно, ні. Ніхто в Потаємному Захмар’ї й припустити такого не зміг. Проте Січеню було достатньо того, що він сам це знав. Від себе не сховаєшся. Колись у нього був цілий прекрасний світ, а зараз лише ця кімната, порожнеча замість серця та бурхливий вир тужних думок, що заважав поринути в цілющу медитацію.

Мерехтливе полум’я свічок ледь-ледь розпливалось перед стомленими очима. Не можна спати. У снах на нього не чекало нічого окрім нескінченного блукання примарним лабіринтом, де вірним був лише один шлях – у домовину, з якої крізь нелюдський рев часом лунали потойбічні, але до болю знайомі голоси.

Ходи сюди, Січеню. Ходи до нас.

За роззявленою дірою в сирій землі чекала суцільна пітьма. Можливо, саме час зробити крок? Віддатися їй та назавжди щезнути. Все одно він не приніс своїм близьким нічого доброго.

Січень глибоко вдихнув та повільно видихнув. Темрява зімкнулася перед очима, лягла на напружені плечі, обіймаючи. Шепотіла на вухо лагідно, впрошуючи відкинутись назад, дозволити знесиленому тілу впасти на підлогу порожнюю посудиною, а духу – навіки розчинитися у небутті.

Так заманливо. Так солодко. Пітьма більше не лякала.

Проте щось наче штовхнуло його, змушуючи розплющити очі за мить до омріяного спокою. Свічки згасли, напівпорожню кімнату заливало бліде місячне сяйво, в якому звичні речі здавалися незнайомими. У відкриті вікна з легким нічним вітром залітали далекі ритмічні удари, наче хтось бив у барабан. Хто ж це грає посеред ночі, порушуючи правила Потаємного Захмар’я?!

Січень, сам не розуміючи чому, підхопився, штовхнув двері, та замість широкого ґанку вийшов прямо у палаюче поле. Десь удалині лунали бойові барабани, пахло гірким димом і полином. Височенна могутня постать на тлі полум’я здавалася вирізаною з чорного паперу. Нє Мінцзюе стояв в півоберта, склавши руки на грудях. Червоні відблиски підкреслювали суворий профіль, а гарячий вітер тріпав забране у високий хвіст довге чорне волосся та трохи подраний по краю плащ.

– Брате, – видихнув Січень, хоча з його губ не зірвалося ні звуку. – Що ти знову хочеш мені сказати?

Скільки разів він зустрічав його у своїх примарних снах?. Скільки разів завмирав, неспроможний зробити крок назустріч, знаючи, що почує? Січень не сумнівався, що заслуговує на презирство та ненависть, але все одно, клянучи себе за малодушність, не бажав віч-на-віч зустрітися з осудою. Так і стояв на відстані в чжан, а Не Мінцзюе щось йому говорив, але вітер підхоплював ті слова і ніс кудись в небо разом із іскрами. Січень мовчав, не знаходячи сміливості самому сказати хоч щось. Та й що казати? Ніякі виправдання й вибачення не допоможуть. А ще Січень боявся, що побратим зрештою повернеться до нього, і того, що він побачить на його обличчі.

Зрозумівши, що його не чують (як і сотні разів до того!), Нє Мінцзюе відвертався – чорний силует на тлі вогняної стіни, за якою здіймалися списи та знамена. Барабани та лязкіт сталі лунали все гучніше. Криваво-червоним спалахувала шабля, вимагаючи свіжої крові. Січень марно тягнувся до Нє Мінцзюе, руки наливалися важкістю, слова застрягали в горлі. Було б легше висловити почуття музикою, але Лебін ніколи не було з ним у цих снах. А потім вогонь пролягав між ними, навіки відрізаючи один від одного. У них різна доля: кому згоріти у нескінченній битві зі своєю люттю, а кому навіки поринути у темну воду жалю.

Січень знову йшов вперед, готовий як і сотню разів до того пережити надію та розчарування. Нє Мінцзюе так само дивився кудись вдалечінь, на поле бою. Полум’я котилося по сухій траві, забираючи їх двох у кільце, залишаючи невелику щілину. Шлях назад. Шлях у темряву.

Знову чжан між ними. Так важко зробити ще один крок. Насмілитись повірити, що цього разу щось піде не так. І знов в розгону влетіти у стіну відчаю. Що ж, це останній раз, а потім він дозволить пітьмі забрати його і розчинити у собі.

Січень прикрив повіки та поволі видихнув. Нарешті, прикладаючи всі зусилля, він зробив крок, потім ще один, і ще, доки мало не впав знесилений. В останню мить він втримався на ногах і встиг відсмикнути руку, що майже схопилась за чорний плащ з потворною звірячою мордою. Він випрямився – і час наче завмер, навіть тріскоту вогню було не чути. А потім Нє Мінцзюе повільно повернуся до нього. Одна половина суворого похмурого обличчя була яскраво освітлена червоними спалахами багать, інша – лежала в глибокій тіні. Сіра з чорними прожилками. Мертва. Бліді губи ворухнулися, Січень завмер.

– Живі повинні берегти пам'ять мертвих, а не шукати з ними злуки, – промовив Нє Мінцзюе. – Я стільки разів тобі казав, а ти не хочеш чути.

Січень здригнувся. Він очікував чого завгодно, але не цього. Якби він тільки знав, що насправді мертвий побратим бажав йому сказати весь цей час… Чи він все ж таки знав, тому й не знаходив в собі сил підійти і почути? Одного разу Січень уже спромігся його оплакати й відпустити. Вдруге втрата виявилась вдвічі більшою, а він залишився на самоті.

Темрява за спиною чекала його, нетерпляче бурчала, не розуміючи, чого він в останню мить вагається. Одного разу його вже відштовхнули від реальної домовини. Тепер він не міг сам видертися з тої, в якій борсався думками.

– Годі вже.

Не Мінцзюе повернувся до нього всім тілом і сам зробив крок назустріч. Січень похитнувся вперед. Широкі рукава та поли плаща здійнялися наче крила, обійняли його, вкриваючи і від полум’я, що вже лизало краї одягу, і від темряви, що завила голодним вовком.

– Час прокидатись.

Січень повільно розплющив очі. Розмиті обриси кімнати стали чіткішими. Свічки майже всі вигоріли, над погаслими ґнітами ще де-не-де закручувався блідий димок. Січень повільно підняв руку та ледь тремтячими пальцями торкнувся лоба, де ще відчував дотик холодних губ.

За вікном над горами спалахував світанок.

За дверима заскрипіли сходи ґанку і хтось ледве чутно постукав у двері.