Work Text:
Деякі закриті та недоступні на перший
погляд люди — це люди, які просто
захищають свою енергію, себе.
Якщо сказати, що Валерій Залужний – інтроверт, це прозвучить як образа для Головнокомандувача. Але назвати екстравертом — перебільшити його теперішній стан. Він одночасно і все, і нічого
Коли виникає потреба дати інтерв'ю, то це видається проблематичним. "Так, важко, це війна. Простих війн не буває. Але ми рано чи пізно обов'язково виженемо цю навалу і почнемо відбудовувати країну".
Тільки ти зникаєш за дверима — одразу провалюєшся в ополонку з крижаною водою, краї якої стрімко починають заростати. І тільки підпливаєш до поверхні — одразу натикаєшся на кригу. Товстий шар криги, і скільки його не лупцюй кулаками, результату ніякого. Тіло в крижаній воді починає поколювати, повітря бракує. І пустка.
Місяць впав, темно в кімнаті
— Добрий вечір, пане Головнокомандувачу.
Буданов з’являється з нізвідки. Наче виростає з-під землі за секунду і вже готовий полювати. Досить широкоплечий, притуляється до стіни, схрестивши ноги й дивиться, склавши на грудях руки. Спостерігає, трішки вабить своєю позою і рухами.
— Очікуєте, що тут знайдете той самий спокій? — хмикає, посміхнувшись кутиком рота. — Не смішіть мене, пане Головнокомандувачу.
— А тобі чого, як завжди? У вас це у крові, переслідування, я так розумію?
— Ну чого ви так одразу, Валерію Федоровичу.
Кирило відштовхується від стіни і йде до нього, розмірено і тихо ступає по підлозі. Може здатися, що він просто левітує над землею, не торкаючись її ступнями. Хода легка і розслаблена, рухи плавні й невимушені.
— Ви ще скажіть, що Вас оце все зачепило, — Буданов, коли підходить до Залужного, обережно відхиляється назад, підстраховуючи себе рукою, і сідає на прохолодні сходинки, з насолодою важко видихаючи.
— А тобі-то що? Давно ти почав за всіх хвилюватися?
— Трішечки є, — Кирило недбало стинає плечима посміхаючись кутиком рота.
Валерій краєм ока дивиться на ці гострі коліна у більш менш зручних штанах. Згадує, як Буданов стояв, притулившись плечем до стіни й схрестив руки, не відводячи від нього погляду.
— Як вам захід?
— Непогана розрядка.
Кирило веде плечима, розкриваючи спину.
— Щось Ви кислий, пане Головнокомандувачу. Давайте анекдот розповім, чи що.
Залужний лише мовчки опускає очі через якийсь рух і бачить, як у Буданова трішки тремтить права нога. Тримає пальці, перекриваючи одну долоню іншою. Відповіддю на попередні слова стає лише тяжке зітхання, символізуючи небажання продовжувати розмову або ж взагалі не відповідати саме на це.
Диявол криється в деталях.
Завжди є одна маленька деталь,
яка руйнує все, знищує, здавалось б,
ідеальну, на перший погляд, картину.
Валера весь час, відколи з’явився Кирило, не помічав, що тримає в руках досі не запалену сигарету. Підносить її до вуст, затискає губами й починає плескати рукою по кишенях у пошуках запальнички. Зараза, в іншому кітелі забув? Думки, що доведеться терпіти ще декілька годин до штабу, повільно починають заповнювати собою голову. Аж поки не з’являється вогник. Вогник надії в усіх сенсах. Кирило сидить поряд із ним, ледве-ледве торкаючись колінами, і мовчки простягає йому запальничку.
— Дякую, — найбільш сухо, наскільки дозволяють сили, шепоче Залужний і глибоко затягується, відчуваючи полегшення. На тіло одразу нахлинає величезна хвиля розслаблення.
Але бажаного результату не вдається досягнути — повний спокій не настає, лише короткочасне затишшя.
— Ab imo pectŏre*, — хмикає Буданов, і коли бачить спантеличений погляд, розтягає вуста в посмішці. — Латиною «немає за що».
Кирило обережно витягає ноги вперед, лікті вмощує на сходи біля себе та трішки відхиляється назад, розтягуючись майже на третину всіх сходів. Прохолода підлоги торкається вже лопаток навіть крізь футболку й олімпійку. Користуючись майже повною темрявою, повільно повертає голову вбік і неспішно блукає поглядом обличчям Залужного. Напружені скроні та щелепи, піксельна форма і згорблена спина.
Як добре, що ти навчився мовчати.
Буданов відчуває оцю всю напругу. Не перший день, і не другий, і не тиждень, і не два. Особливо, коли вони обидва залишалися самі у приміщенні, коли він стояв біля вікна зі схрещеними руками, поки Залужний щось вичитував на паперах. Спостерігав, як той хмуриться, уважно все розглядає, інколи по декілька разів, щоб нічого не було не поміченим.
Буданова тягне, примагнічує до нього. Він жадає і надить, щоб взяти Залужного за руку. Переплести пальці, стиснути долоню і дати зрозуміти, все буде добре.
Хоче це він знає і без нього. Його слова тут абсолютно зайві та непотрібні, наче пустий звук.
Буданов нахиляється вперед, переносячи опору на лікті, нахиляється вперед, спираючись ліктями на коліна. Сигарета в Залужного вже догорає, і за деякий час знову занурить їх у пітьму. Кінчики пальців вже потроху поколює від внутрішнього холоду. Кирило стискає долоню поверх кулака з легким клацанням повітря в суглобах. Щось всередині починає закручуватись все сильніше і сильніше. Хоча що приховувати — все почалося, коли пішов по сліду Залужного станцією метро. Коли він відчув дивний порив всередині, наче натягувалася до межі мотузка, яка мала от-от надірватися. Щось шепнув сусіду по праву руку, на кшталт: "Якщо щось буде важливе, маякнеш".
Мотузка послаблювалась, коли він йде назирці за Валерієм. Чим далі в ліс, тим більше дров. Але чим далі Буданов йшов по п'ятах, тим менше і менше ставала напруга в тій самій мотузці. Вона зовсім зникла, коли Кирило зупинився за метри три від нього і спостерігав. Чи радше не зникає, а змотується в нервовий клубок усередині, через який неможливо спокійно видихнути.
Під комір недбало ковзає протяг, поки Кирило шукає у внутрішній кишені фліски под. Але коли робить затяжку, другу, третю, переживання майже не зникає, лише трішки притупляється. Він опускає голову на плитку, торкаючись потилицею підлоги. Тепер всього тіла рівномірно, у кожній точці, так чи інакше торкається холод.
Він затягується рідко, але глибоко, видихаючи через ледве розтулені губи. Десь далеко грає музика оркестру, Зеленський виголощує промови, вручає нагороди й все таке. Але тут, біля Залужного, настільки спокійно, що можна спокійно заснути без остраху. Навіть попри те, що вони бачились вкрай рідко, обговорювали війну ще рідше, а відверті розмови взагалі були занадто давно, і то лише одна.
Буданов уловлює бічним зором, як Залужний майже повністю докурює і кидає сигарету в якийсь картонне горнятко, в якому, можливо, декілька годин тому була кава. Хоч і хочеться сказати безліч слів, але для них ще зарано. Саме вони не на часі й можуть почекати. Місяць, два, пів року, рік. Можливо, навіть до завершення війни.
— З Днем Незалежності вас, Валерію, — наостанок кидає через плече Кирило, перескакуючи через сходинку, коли все ж таки стало "пора". Розчиняється у темряві переходу, не встигаєш навіть провести поглядом.