Chapter Text
— бажаючих запрошую потріндєть, сумно точно не буде
Мою свинцеву голову залило оловом
І тягне донизу, наче повну валізу
Така світла макітра – мудра і хитра
Враз обважніла і потемніла
Серпень цьогоріч видався набагато теплішим, ніж зазвичай. Чи то, може, просто ледве не перше літо не вдома, а у портовому місті.
Кирило повільно відходив від купе потягу Київ-Одеса, особливо, коли той їхав половину доби. Він намагався всю дорогу виспатись вперше за довгий час, бо робити вночі в дорозі особливо нічого. Тягне долоню до джинс і витягує вже добряче зім’ятий папірець з маршрутом і переліком транспорту, яким дістатися від вокзалу до гуртожитку, і вже звідти — до самого корпусу академії. Робить глибокий вдих і повільний видих для заспокоєння. Ну і що, що не у рідному Києві? Велика втрата? Абсолютно ні. Тому і приводу для переживань немає. В решті решт, з дитинства хотів цього і довго до цього йшов. Назад вже вороття немає. Шкода лише, що метро немає.
Дорога до дому на найближчі 4 роки майже не запам'ятовується, бо зайнятий вигляданням того, що нагадувало б гуртожиток, на порозі якого скоро й опиняється. Звичайна, цегляна і непримітна будівля, зовні схожа на коробку. Навіть на невеличкий мурашник: вікна у п’ять поверхів, двері, на деяких щось схоже на сушку для речей, але тільки на вищих поверхах. За куток чимчикує невеличка група юнаків у домашніх шортах і батіних алкашках, хтось сидить прямо на сходах збоку. Кирило стискає ремінь спортивної чорної сумки на плечі й знову роздивляється. Не те б що він очікував тут на all inclusive, бо якось жирнувато буде для студента воєнки, але все ж таки.
Перший крок, другий, п’яти, десятий – і ось він вже йде коридорами з не новим ключем і прикріпленим до нього брелоком, на якому вибито номер кімнати. Судячи з логіки, перша цифра з трьох – позначка поверху. 104. Зліва йдуть номери за зростанням, тому Буданов повертає з холу направо. Одна лампочка на стелі, у кінці коридору одне вікно, безліч дверей по обидва боки. З деяких лунають голоси, а деякі взагалі відкриті чи не навстіж. З кожним рухом кроки стають гучніше і гучніше, кров сильніше і сильніше б’є по скронях, а стіни наче мають намір зблизитись і розчавити його до стану молекули. Кирило стоїть біля потрібних дверей, мабуть, довго і просто дивиться на ручку, аж поки не прокидається від сну і стукає. Тиша у відповідь, згодом клацання замку. На порозі стоїть нижче за нього на пів голови, виголений, весь у ластивиннях, курсант.
— Сєрий, у нас гості, походу.
— Ірландець, з’єби, будь ласка, може і гості. Я не навчився бачити крізь тебе, як тобі може здатися.
Ірландець відходить вліво, а Сєрий лежить у ліжку й виглядає в сторону. Теж виголений під трієчку, на животі книга, яка побачила все у своєму житті.
— Ти хто такий?
Кирило підіймає ключ за металічне кільце до рівня своїх вух.
— А, ясно… Ну заходь, що стоїш, як не рідний, — Сєрий скидає ноги на підлогу і сідає на ліжко, простягає руку вбік до вікна і кладе на підвіконня книгу.
Навпроти нього, під стінкою, стоїть друге ліжко. В іншому кутку кімнати щось схоже на стіл, в протилежному – шафа для речей. Зручно просто охуєть як. А просторо-то як – хоч кориду влаштовуй. Ще й місце залишиться.
Буданов кладе сумку на ліжко і плюхається на застелену ковдру, потираючи очі. Коли відкриває, бачить перед собою дві простягнуті руки для рукостискань.
— Я Сергій, Сєрий. Це Антон, Ірландець. Сам бачиш, чому, — Сергій киває головою у бік Антона, подивись на цю руду пику, ну вилитий ірландець.
— Кирило, — ручкається з кожним по черзі й опускає на коліна на руку, роздивляючись кімнату.
— Ти, якщо що, не сси. Ти нас через три роки не побачиш вже, а то може і взагалі.
— Ти про що?
— Я з цим опудалом вже другокурсники, ну а ти першак, — Антон обіймає однією рукою Сергія за шию і трішечки «душить», притискаючи до себе, поки той незадоволено протестує і намагається вирватися. Той все ж таки звільняється і відсідає ближче до подушки, щоб Ірландець не стояв над душею.
— Короче, живеш зі мною, — Антон вказує на себе, — Сєрий живе у пизді казарми, на третьому поверсі, тому п’яним до нього хуярити більше, ніж до себе. Ну це так, на всякий, хто тебе знає.
— Сука, я що, винен, що ви з Лугом якимось хуєм провернули спор і помінялися місцями?
— Завали їбальник, не ний. Бо зараз вижену нахуй з салону до Луга.
Буданов мовчки переводить погляд то з одного на другого, то назад. Складалося відчуття, що вони або знайомі ледве не з пологового, ну або лише рік, як навчаються.
Картинка трішки складалася: отже, його сусід — Антон «Ірландець», одногрупники, ймовірно друзі дитинства або кєнти. Сергій живе з якимось Лугом на третьому поверсі.
Курсанти обмінюються рукостисканням, прощаються і Сєрий із книгою виходить з кімнати у коридор, але чутно, що його ловлять ледве не з кожних дверей для «поздороваться, два месяца же не виделись».
Антон же лише позіхає і відкидається на ліжко на спину, заводить руки за голову й опускає повіки.
— Ти на кого?
— Аеромобільні війська, — Кирило знімає з себе кросівки, ставить під ліжко і піднімає на постіль ноги.
— Нормаально-нормально. А я, он, управління діями підрозділу десантників, — посміхається й розплющує праве око. — Короче, щоб ти не був як лошара останній, я буду твоїм типу сопровождающім, ну ти поняв, ага? Покажу тобі шо, де, як, коли і навіщо. Питання форми одразу тобі закрию: отримаєш її через декілька днів, не бійся, — чи то Антон тараторить, чи то Кирило втомлений з дороги, але факт лишається фактом — він ледве встигає хапатися за ниточку розмови-монологу, щоб зібрати все до купи. Але голос приємним, вуха у трубочку не скручуються.
Так-то питань одночасно і багато, і немає зовсім. Розклад отримаєш потім, групу теж пізніше побачиш, як і куратора. Але і чорт з ним. Єдине, чого хочеться зараз — відіспатись після незручного купе й інших турбот абітурієнта, вже, по суті, курсанта. Ліжко здається більш-менш зручним: після купе будь-що буде здаватися таким, а своє рідне ліжко він вже не зовсім пам’ятає, окрім як «тепло, м’яко, по-домашньому»,
— У тебе першого буде типу посвята, можу поїхати з тобою, щоб не загубився. Ну а там групу знайдеш, а може вже тут, коли заселяться. Короче, скучать не будеш, — Антон чухає великим пальцем крило носа і шморгає, втикаючись у стелю.
Кирило позіхає тихо в кулак, лягає на спину і ледве не засинає, коли голова торкається подушки. Він досі мусолить у пальцях той папірець, від якого вже майже немає сенсу. Хоча, на перший місяць буде корисним, поки не запам’ятає чим і куди добиратися.
Ірландець досить приємний співрозмовник, навіть сон на деякий час діалогу пропадає. Міг би, в принципі, піти на якогось філолога і використовувати свої знання в літературі там, ну або ще десь. Але що він забув у армії — для Буданова була загадка. Та й питати не зовсім і хочеться — тільки спати. Спати, спати, знову спати.
Під вечір гуртожиток наповнюється новими різноманітними голосами, а також різнохарактерними діалогами. Хтось тільки знайомиться із сусідами, хтось зустрічає старих і обговорює що трапилося вдома за літо, хто-куди-що-кому всунув чи дунув, скільки випив і все, чим могла займатися молодь влітку.
Єдине правило, якому підкоряються абсолютно усі, від малих до старих — після десятої і до підйому виходити з будівлі заборонено.
Майже кожен у будівлі має своє прізвисько. Вовк, Казанова, Монгол, Шибайголова — фантазія у курсантів безмежна. Одночасно смішно і дратуюче, коли після сутінків хтось з іншого кінця коридору чи то з вікна на все горло кричить триповерховим матом для того, щоб йому повернули сигарети, бо вони дохуя імпортні і якщо не повернути — комусь натягнуть сраку на голову.
Але за цей майже місяць, що Буданов живе у гуртожитку, він встигає спочатку виспатися, а потім поставити більш менш нормально режим сну. «Складно, так, а хто казав що буде легко? Це армія, дєтка», — промовляє про себе Кирило, вимикаючи на телефоні кожного ранку будильник.
Вересень не те щоб підкрадається непомітно, але сповна насолодитися літньою спекою і прохолодними хвилями моря, ранковими пробіжками навкруги житла і вечірніми прогулянками містом з метою розслабитися і ознайомитися з вулицями, не вдається. Не зважаючи на неодноразові запрошення Ірландця приєднатися до них, Кирило приймає запрошення раз через два, вибираючись у місто і повертаючись ледве не під відбій. Одеса не схожа на Київ, ніде і ніяк. Кожна площа, вулиця, будівля, скульптура — унікальні й гарні по-своєму. Але коли Буданов згадує рідні місця, де зависав з друзями і колишньою — всередині починають дряпати кішки, пронизливо нявкаючи і благаючи повернутися додому. Для таких випадків він носить з собою невеликі фотографії, але після кожного перегляду стає більш журливо, і заспокійливого ефекту вони не мають. Кирило казав мамі та заспокоював на вокзалі, що «все буде добре, мамо, не хвилюйтесь. Я буду телефонувати як зможу, обіцяю». Та телефонує він так само — день через день, бо кожен дзвінок наповнює серце в’язкою чорною журбою за домівкою, розлогими каштанами і улюбленим котом.
Першого числа підйом дається досить важко. По-перше — їх піднімають на годину раніше, ніж зазвичай. На додачу — Кирилові зранку прилітає подушка прямо в голову. Не треба забувати, що армійські подушки м’якістю не відрізняються.
— Вставай давай, кому, блять, кажу! — Ірландець метушиться, розкладаючи на ліжко велюрного кольору форму і білу сорочку. Буданов про себе радіє, що зробив це ще вчора, і його речі обережно висять на тремпелі. Але часу ніжитись у ліжку все одно немає.
За час перебування у гуртожитку він вже звик то тих умов, що були тут: холодний душ, інколи по відчуттю навіть крижаний, за розкладом і тільки по черзі, кухня теж, як і посуд. Деякі майже весь час тікають звідси, найчастіше, до коханих, де можна пожити як «нормальні люди». Та найчастіше вдаються до втечі старші курси, або ті, хто не приїжджий. Поступово з ініціативи Ірландця Кирило все ж таки знайшов половину групи, тому в день ікс губитися не довелося — всі трималися зграйкою, як ті каченята. Тільки зелені і без пір’я.
Зрештою, Буданову подобається власний вигляд у дзеркалі. Форма сидить досить не погано, виглядає прийнятною, та навіть навіює думки про гордість і задоволення. Кирило мріяв про це ледве не з дитинства, тож тепер з радістю поставив галочку подумки біля пункту “Вступити в академію” у списку «Цілі на життя». За це вже можна себе похвалити і погладити по маківці.
Зграйкою опинившись перед корпусом академії, курсанти розтягуються на всю довжину так званої галявини з асфальту. Схвильованість вулканом нуртує всередині, а бабине літо поступово припікає голову в кашкеті. Буданов все ж таки зізнається собі — він хвилюється. Але це хвилювання скоріше приємне, серце сповнене ейфорійним очікуванням, так що аж танцювати хоча б на місці.
Посвята і присяга проходять досить нудно, підводячи Кирила до межі між сном і реальністю. Перше — невеличке — розчарування. Нарешті після цього всього театру відпускають шукати кураторів і групу. Кирило дістає невеличку хустку з кишені й протирає лоба від поту, знімаючи за піддашок цей занадто вже офіційний для нього кашкет.
Юрба каченят-першокурсників тиснуться до своїх, не з першої, правда, спроби і не з другої, але знаходять свій куток. Кирило, поки роздивляється все навколо, підходить до свого куратора ледве не останнім, послаблюючи тиск коміру сорочки на шиї. І майже досягає мети, коли по ліву руку, за декілька метрів від нього, лунає голосний сміх з боку компанії, у якій стоять Сєрий і Ірландець.