Chapter Text
Коли Тоні дізнався, що Пеппер розсипалася на попіл так само, як Пітер, він навіть нічого вже не відчув. Здавалося, що він просто не здатен більше відчувати болю. Роуді весь час був поруч з ним. І Тоні був невимовно вдячний йому за це.
Він ледь залишився живим і чим краще він себе почував, тим більше він задавався питанням, чи не краще б було загинути на Титані. Стрейндж напевно зробив найбільшу помилку у своєму житті, віддавши Таносу камінь за життя якоїсь людини.
Тоні невимовно хотілося повернутися до їх з Пеппер дому, який вони побудували досить нещодавно для того щоб жити там спокійне та розмірене життя. Згодом народити дитину…
І як він дозволив собі повірити у те, що на нього чекає якесь щастя чи майбутнє? Він гірко розсміявся і зрозумів, що він не сам у палаті. Спочатку він вирішив, що це Роуді, бо тільки він і ще іноді Небула навідувалися до нього останні кілька тижнів. Але це був Роджерс власною персоною.
- Тоні… - тихо промовив Стів. І більше нічого. Він стояв, очікуючи від Тоні дозволу увійти назад в його життя. І Старк не знав, чи він може йому це дозволити. Минулого разу йому зробили дуже боляче.
- Роджерс… Що тобі тут треба?
- Хотів навідати тебе. Я чув, що тобі краще і ти готовий приймати відвідувачів.
- Не знаю, чому ти вирішив, що мені захочеться побачити тебе. Якщо ти не пам’ятаєш, що я тобі сказав. Що ти – зрадник. То мої думки не змінилися.
- Мені не потрібне твоє пробачення, Тоні. Я просто хотів сказати, що Танос – мертвий. І на жаль, каменів більше нема… Я хотів сам тобі сказати.
- То їх не повернути…
Вони дивилися один на одного. Два чоловіки, які так і не стали друзями і не змогли стати ворогами.
- Я знаю, що ти волів би, щоб на моєму місті були Пітер чи Пеппер…-почав Стів.
- Так волів би, Роджерс! До чого ти це кажеш?
- До того, що мені шкода. Мені дуже шкода, Тоні. Я мав врятувати Бакі і я не можу пробачити собі, що це вартувало мені нашої дружби.
Тоні мовчав. Він давно пробачив. Він навіть розумів, що Барнс не був винним у тому, що з ним зробили. Але визнавати це він не збирався.
- Ти висловився, Роджерс. Я був би вдячний, якби ти покинув мою палату. Я втомився.
- Добре, Тоні…
В зеленувато-блакитних очах промайнув ледь помітний відблиск болю, але Стів повернувся спиною до Старку і пішов.
Раптом Тоні відчув потребу наздогнати Стіва. Він спробував встати з ліжка, але ще слабкі ноги не витримали і він би впав, але його підхопили сильні руки.
-Усе добре, Тоні? – Стів дивився на нього так само, як колись у Нью-Йорку 2012 року. Лише без посмішки.
- Так, Роджерс, усе добре. - тихо відповів Старк. – І я тебе не ненавиджу.
- Що?
- Я кажу, Стіве, що я не невиджу тебе. І я вже давно тебе пробачив.
Стів все ще тримав його у своїх руках. Надто сильних для звичайної людини, але нічого незвичного для Капітана Америки.
- Дякую,Тоні, - Роджерс обережно поклав його на ліжко, затримавши руки на спині. Старку здалося, що він розуміє Кепа – йому теж не хотілося залишатися без того раптового тепла, яке він відчув у сильних руках Стіва.
- Тоді, можливо, якщо ти не ненавидиш мене, ми б могли бачитися частіше?
- Вхід до моєї палати відкритий. Приходь, коли засумуєш.
- Дякую, Тоні. Спробуй більше не намагатися встати сам. Я обіцяв Роуді повернути тебе йому цілим.
Тоні посміхнувся і Стів посміхнувся також.
Можливо те що зламано, справді можна полагодити. Принаймні їх стосунки – можна.