Work Text:
Злива рівномірно тарабанила по даху машини. Мотор заглушили ще годину назад, і без ввімкнутих двірників вулиця за вікнами розмивалось у дощових потоках. Дадзай незмигно спостерігав, як плавляться у краплях води і стікають вогняними сльозами перші ліхтарі вечірнього міста. Навіть з зачиненими дверима і піднятим склом відчувались запах сирої землі і мокрого листя з парку праворуч.
Вони чекали. Дадзай — за кермом, Чуя — розлігшись на задньому сидінні і закинувши руку за голову. Дадзай не міг сказати, спить Чуя чи ні: його обличчя закривав насунутий до самого підборіддя капелюх, дихання було глибоким і рівним. Чуя не ворушився і не говорив від того часу, як перебрався назад — просто лежав, і Дадзай майже зі здивуванням зловив себе на тому, що не має звичного бажання дражнити його і набридати до того моменту, поки Чуя не зірветься і не включиться у сварку.
Нью-Йорк гігантським конструктом простягався навколо них на десятки кілометрів, обплутував сіткою вулиць і давив ранньою листопадовою темрявою. Пошарпаний сірий мерседес здавався посеред нього крихітною піщинкою і тонув у потоках зливи. Світ розділився на «зовні» і «всередині»: примарні тіні висоток навколо, надривний шум коліс по мокрому асфальту, брудно-руді плями розмоклого під дощем листя каштанів — і розмірене дихання Чуї, яке м’яко впліталось у їхнє спільне мовчання.
Дадзай бездумно слідкував за краплями, які одна за одною бігли по склу. Напевне, це був вплив сили гравітації, який так химерно переломило когнітивне викривлення — проте тут і зараз Чуя здавався центром тяжіння усієї Галактики. Світ немов вибудувався навколо нього, загорнувся гігантською спіраллю і завмер, не в змозі підступитись — а він, Дадзай, був єдиним, хто опинився у самому центрі. Там, за вікнами, хтось кудись поспішав, проїжджали одна за одною машини, і все більше і більше загорався вогнями Нью-Йорк — а всередині теплий звук чужого дихання огортав і леліяв розділену на двох тишу. Решта світу тонула в дощі за тонким склом шибок, і тільки Дадзая не викинуло геть. Тільки він залишився поруч — і це розуміння слабко зігрівало порожнечу, яка так звично відчувалась між ребрами. Час ніби застиг. Дадзай вслухався у нове відчуття і не хотів, щоб ця мить закінчувалась.
Тонко дзеленькнуло в кишені — і секунди немов зрушили з місця. Дадзай похапцем витягнув телефон, відкинув кришку, пробіг очима повідомлення.
— Чує, пора, — розвернувся, перехилився через водійське сидіння.
Затягнута в чорну шкіряну рукавичку рука зсунула капелюха з обличчя на маківку. Пухнасті руді вії поволі піднялися, випускаючи на волю пронизливу, таку теплу і чужорідну посеред холодного залитого дощем міста блакить. Порожнеча у грудях перевернулась, згорнулась клубком і хрипко замурчала.
Чуя сів, потягнувся, хруснувши спиною, тоді позіхнув. Кинув довгий погляд за вікно, тоді плавно перебрався на переднє сидіння — вісь Всесвіту, яка залишалась поруч тільки з Дадзаєм.
— Давай заводь, чого сидиш? — буркнув хрипким не то від сну, не то від довгої мовчанки голосом. Знову позіхнув.
— Так, так, слухаюсь, — незвично легко для себе погодився Дадзай, на мить все ж дозволяючи собі м’яку усмішку. Вставив ключ, повернув, крутнув руль ліворуч.
За мить машина щезла у пелені дощу.