Work Text:
Вогнище давно догоріло — тільки вуглики де-не-де переморгуються тьмяно-червоним. Надворі холодно, і Блукач, тільки ступивши за поріг палатки, негайно сильніше кутається в плащ. Жовтень цього року видався зовсім немилосердним.
Муза, здається, не чує його кроків: не обертається, так і продовжує сидіти, підтягнувши коліна до підборіддя і простягнувши одну руку догори. Дрібна як для тринадцятирічки, у темряві вона здається ще меншою, майже дитиною. Чи крихітним казковим створінням, чиє плем’я виходить на поверхню лише вночі — як у казках, які Бард розповідав, коли вони були зовсім малими. Ця думка Блукачеві не подобається: казкові створіння ніколи не залишаються назавжди у світі людей.
Він трусить головою, відганяючи непотрібні думки. Натягує комір плаща на самого носа, супиться: Блукач знає, чому Муза досі не в ліжку. Сьогодні небо ясне, і між тонкими пальцями проглядають зорі.
— Довго ти збираєшся сидіти? — він не витримує і хвилини мовчання. — До дідька холодно, змерзнеш і зляжеш із лихоманкою.
Муза не відповідає і навіть обертається не одразу: так, ніби потрібен час, щоб її вух сягнув його голос. Ніби вона десь там, у вишині, так далеко від землі, як тільки можна уявити. Блукач знає: більше всього Муза хоче злетіти до зірок, і в такі ночі її душа ніби справді покидає тіло і вирушає кудись далі, туди, куди йому ніколи не дотягнутись. Він зусиллям волі стримує лайку і машинально поправляє плащ.
Вона так і не каже ні слова. Пронизливі очі довго дивляться на нього, тоді Муза відвертається, знову задирає голову догори і завмирає. Блукач якусь мить стоїть, тоді все ж чортихається. Підходить, стягує з плечей плащ і кутає в нього Музу — по самі вуха, так, щоб лише ніс стирчав. Рвучко розвертається і, не кажучи більше ні слова, пірнає назад у палатку.
Плечі ще довго кусає осінній холод.
* * *
Ідея спочатку здається йому ідіотською, і Блукач лає себе за те, що, схоже, так і не виріс, раз така дурня лізе в думки. Проте вона повертається і повертається, її ніяк не вдається викинути з голови, і він врешті здається. Облазить усі найближчі підгірки, вишукуючи найкраще місце, тоді — потай від усіх, навіть від Барда — знаходить підходящі сосни. Нишком тягає інструменти Дедала, випрошує у Аріадни кілька товстих міцних мотузок. Майструє вечорами, щоб ніхто не смів йому закинути, що він сачкує з обов’язками по табору, і повертається назад небезпечно затемно.
Однак тиждень минає — і він готовий. Блукач посміхається, окидаючи задоволеним поглядом результати своєї роботи, і знає: в першу ж зоряну ніч він покличе сюди Музу.
* * *
Вітер свистить у довгих темних кучерях. Полотняна сукня лопотить, надимаючись то в одну, то в іншу сторону. Величезна — до перекладини метри з чотири — гойдалка мчить уперед, зависає на якусь мить над урвищем — а тоді несеться назад.
Муза сміється, задерши голову і розкинувши руки в сторони, і її рукави у мороці ночі схожі на крила. Її голос сріблом ллється над долиною внизу, дзвенить у холодному повітрі і невидимими іскрами осідає на чорній в нічній темряві хвої сосен. Блукач ловить гойдалку ззаду і щосили штовхає її, подумки радіючи, що додумався накрутити з зайвих мотузок страхувань: так Муза не зірветься у прірву, навіть якщо взагалі не триматиметься.
Вітер свистить. Тонка постать завмирає на мить посеред зоряної безодні — крихітна, немов окреслена недбалою рукою художника.
Муза простягає руку вгору, немов торкаючись небес, і щасливо сміється.