Work Text:
Вільям. Вільям. Вільям . Це ім'я настільки сильно засіло у Голмсовій голові, що й спасу не було. Шерлок заламував пальці, пачками за день викурював свої цигарки (ну, тут майже як і завжди), ледве не рвав на собі волосся. Усе це ставало нестерпним. Мабуть, у нього їхав дах. Шкода, що Джон тут нічим не допоможе.
Іноді здавалося, наче він заполонив навіть сни. Ці яскраві червоні очі і дивовижний усміх... Одного разу Шерлок задивився на яблука, думаючи про нього. Пані Гадсон тоді сказала, що треба просто зав'язувати з курінням і відпочивати більше. Джон з нею погодився. А Шерлок знав, чудово знав, що проблема не в цьому.
Періодично вони бачилися у місті. Не те щоб Шерлок часто блукав місцями, де проводять свій час дворяни, та й Ліам насправді був не з таких. Він намагався наблизитися до простого народу, не задавив себе пихою, і це... приваблювало настільки, що й описати важко. Іноді, після їхніх коротких зустрічей, Шерлок зачинявся у своїй кімнаті, аби подумати, та голова його пустішала. Дивовижно.
Головна біда: скільки б він про те не думав, ніяк не міг зрозуміти, коли ж з'явилася оця обридлива туманність на серці. Здавалося, що так було завжди, але, ні, десь мав бути початок. Не існує ж "дружби з першого погляду", чи не так?
І, ба більше, уся ця божевільня почалася на тлі пошуків Кримінального лорда. Тут допомогли б хіба молитви. Шкода, що Шерлок не був набожною людиною.
Через певний час геніальний детектив таки знайшов спосіб позбавитися від туги, заглибившись ще більше у розслідування та викриття злочинів. І хоча він помічав, що періодично думки тікали у хибний бік, все стало значно краще. Точніше, майже. Бо трохи пізніше Шерлоку вдалося дуже здивувати Лестрейда. Добре, не так. Здивувати увесь Скотланд-Ярд, бо одного дня у них майже не залишилося нерозкритих справ (авжеж, потім з'явилися нові). Можливо, давати Шерлоку братися за все підряд було не найкращою ідеєю.
Таким чином страждання детектива продовжилися. Вже закінчувався жовтень, і довкола стало вельми гарно, до слова, – Лондон, вкритий помаранчево-сірим різнобарв'ям, о цій порі чи не найкрасивіший. Проте на душі у Голмса з кожним днем, навпаки, якось породжувалася гірка туга. Особливо, від несподіваного усвідомлення нового дивного бажання: стати ближче до Вільяма. Можливо, ще раз якось зовсім раптово з'явитися на одній із лекцій, або ж?..
Шерлока спіткали далекі мрії про світ, де вони з Ліамом могли б вільно, без обмежень, товаришувати. Вони б навідувалися один до одного в гості, розмовляли б годинами про різні цікаві речі. Можливо, він би допоміг у пошуках Кримінального лорда! А ще, після довгих-довгих розмов, вони б лежали десь разом, у суцільній тиші. Це було б... справді добре.
Періодично від таких приступів мрій страждала подушка, коли її сильно-сильно бив Шерлок, аби втамувати свої емоції. А потім страждали стіни (хоча їм вже не звикати). І ще іноді, хай і дещо іншим чином, страждали Джон з пані Гадсон (їм, власне, теж). Врешті-решт, детектив таки прийшов до свого остаточного логічного висновку: усе виправили б обійми, тактильний контакт. Для них лишень слід було мати кращий рівень стосунків, ближчий трохи. Хоча – коли Шерлока зупиняли дріб'язкові перешкоди? – може й не обов'язково. І це був другий висновок.
У маєток Моріарті Голмс заявився два дні потому. Він нервувався, справді, бо штука, на яку хотів піти, – ризикова і непевна. Не те щоб труднощі дійсно могли завадити, та все ж таки. Довелося навіть повністю привести себе до порядку: хто зна, раптом приваблива зовнішність врятувала б ситуацію у разі чого? Еге ж? Втім, мабуть, у цьому твердженні дійсно була рація. Якби Ліам його зустрів. Але двері відкрив детективові його молодший брат. Це був, чорти б його побрали, Льюїс, який з маловідомих детективові причин від самого початку виявляв до Шерлока сильну нелюбов.
– Наразі його немає вдома.
– Як це немає?! – неможливо, ні, просто не може бути. Точніше, звісно, може, бо Шерлок нікого не попереджував про свій візит, та хіба ж він не мав права на хоча б залишки надії?
– Годину тому Вільям разом з Альбертом пішов до книгарні. Якщо ваша справа термінова, ви можете почекати у гостьовій кімнаті.
– Добре, дякую, – перед очима Шерлокові неначе затягнуло завісою туману. Він, звісно, почекає.
На щастя, очікування стали недовгими: за п'ятнадцять хвилин брати Моріарті таки повернулися. Шерлок почув дзвін дзвіночка коло входу до будинку, скрип дверей і голос. Його голос. Серце аж забилося, наче, частіше. І зовсім скоро розмови стихли – лишилися одні кроки, що з кожною секундою ставали все гучнішими. Зрештою, двері до гостьової кімнати відчинилися.
– Доброго дня, пане Голмс.
– Привіт, Ліаме! – детектив підвів голову й привітався зі звичним ентузіазмом.
– Скажу чесно: ви здивували мене своїм візитом.
– Тобі не звикати, еге ж?
– Так, – Вільям посміхнувся, хитаючи головою, і сів до крісла, навпроти Голмса. В його руці була якась велика книга. – Насправді, добре, що ви прийшли, хоч і несподівано. У мене дещо є для вас.
– Дійсно? – щире здивування і посмішку на обличчі Шерлока неможливо було не оцінити.
– Так. Коли я ходив до книгарні, побачив на поличці один роман і вирішив, що вам він може сподобатися, – Ліам простягнув книгу Голмсові. – Ось. Прийміть це як подарунок.
– Гм? Роман? – здивований, детектив узяв її до рук, роздивляючись спочатку обкладинку, а потім – анотацію. Книга була без перебільшень дивовижною. Якісна та гарна ззовні, вона ще й видавалася цікавою за змістом. Не те щоб у Шерлока було забагато часу чи бажання, аби читати художню літературу, втім, тепер, здається, з'явився гарний привід.
– "Портрет Доріана Грея" – досить цікавий роман, сам його тільки нещодавно прочитав. Там багато психології, я подумав, що тобі має таке сподобатися.
– Звісно, це звучить цікаво, – вдумливо відповів Шерлок, перелистуючи сторінки. Зрештою, погляд детектива зупинився на форзаці книги. Там до останньої сторінки було прикріплене невеличке зображення. Гарний, хоч і трохи необережний, портрет, намальований олівцем, вочевидь, нашвидкоруч та на вулиці. І, здається... Це було зображення його самого. – Ліаме. Що тут мій робить портрет?
Питання було досить логічним.
– А, це я намалював його. Не дуже гарно, можливо, бо малював на вулиці і з пам'яті, втім, сподіваюся, ти мені це пробачиш. Справа тут, у будь-якому разі, не в стилі чи рівні виконання. Це щось скоріше символічне.
– Он як. Я бачив під час лекції, що олівець ти тримаєш, наче людина, яка малює, проте справді не подумав би...
– Деякі речі бувають неочікуваними, правда? – усміхаючись, промовив Вільям. – Але менше з тим. Ти ж прийшов сюди не просто так, правда?
– Так, щодо цього! – Шерлок обережно поклад книгу на столик і підвівся з крісла, простягаючи руку Вільяму. Той встав зі свого місця також. – Насправді, я прийшов з одним проханням.
– Яким? – Моріарті збентежила знервованість в голосі співрозмовника. Нехарактерно для Шерлока.
– Я можу обійняти тебе, Ліаме? – зробити легше, ніж сказати. На обличчі професора затамувалося щире здивування.
– Певне, так? Чом би й ні, – щойно встиг Вільям договорити, відчув, як його талію стискають чужі руки. З вуст зривається тихе "ох". Шерлок обіймає міцно, і разом з тим – навіть ніжно, притискаючи професора якомога ближче до себе. Важко описати усі почуття, що викликають його дії. Всміхаючись, Ліам таки відповідає на обійми.
Стояли так вони десь хвилину. Кожен думав про своє, але обидвоє насолоджувалися теперішнім станом речей. Хоча Шерлок, наприклад, почувався так, наче у нього от-от серце з грудей вистрибне.
– Ну що, Шерлі, – прошепотів Вільям, звільняючись з обіймів (у когось серце таки впало в п'ятки), – провів свій експеримент? Це ж був саме він, правда?
Показувати свою знервованість у цій ситуації не можна. Ніяк не...
– Можна й так сказати, – неспокійний подих, незвичний вираз обличчя, погляд, що бігав туди-сюди – видавало все. Втім, Ліам вдало робив вигляд, що нічого не помічав. – Це, власне, й було тим, заради чого я прийшов. Дякую. Певне, мені слід повертатися, ще залишилися деякі справи.
– Добре, пане Голмс. У разі чого, завжди радий бачити у нашому маєтку.
– Дякую, Ліаме. На все добре!
– До зустрічі, пане Голмс.
Посміхаючись, Вільям спостерігав за тим, як Шерлок хапає книгу і поспіхом йде до виходу з приміщення. Усе ж таки спілкування з цією людиною було надзвичайно цікавим.
***
– Господи, Ліаме...
Дорога назад видалася для детектива справжнім блуканням у тумані. Якимось дивовижним чином думки знов заполонили ніжні дотики, тихий голос, оцей триклятий пронизливий до мурашок погляд і портрет на форзаці книги. Додому повернувся Шерлок майже автоматично. Похмурий, замислений, він мовчки залетів до приміщення, скидуючи з себе верхній одяг, а потім так само німо сів до крісла. Незвичній поведінці і Джон, і пані Гадсон дещо здивувалися, втім нічого б не сказали, адже це не вперше відбувалося, якби не масивна книга, що детектив кинув на столик перед тим, як впасти у крісло.
– О, що це за книга? – Джон, що до того сидів на дивані й пив каву, з подивом поглянув на друга.
– Це Ліам мені подарував, – голос Шерлока заповнився втомою і роздратуванням. – Роман Оскара Уальда "Портрет Доріана Грея".
– Справді? – до кімнати, вслід за детективом, увійшла пані Гадсон. – Я чула, що він дуже скандальний. Як і його автор, за свої нестрандартні, скажімо так, твердження та погляди. Простіше кажучи, критики погано оцінили.
– Роман, як на мене, досить цікавий. Хоча про низькі оцінки критиків я також чув.
– Та начхати мені на критиків! – голос Шерлока звучав ледве не агресивно. – Відкрий форзац в кінці книги, Джоне.
– Гм? Добре, – поставивши на столик горнятко з кавою, він обережно узяв книгу до рук і відкрив її там, де попрохав детектив. І одразу ж здивовано на нього поглянув. – Що тут робить твій портрет?
– В тому й проблема, Джоне! Я не знаю. Абсолютно жодної гадки не маю на цей раз. Ліам сказав, що сам нашвидкоруч намалював його, коли купив книгу. Але що це в біса означає?!
Декілька секунд вистачило Ватсонові, аби скласти все докупи (адже не просто так він допомогав Шерлоку у деяких його справах), опісля чого він залився дзвінким сміхом.
– Що? Що? – Шерлок помітно пожвавився.
– Зважаючи на твою тугу останніми тижнями, у мене, звісно, є здогадки, але… Що ж, скажу лишень, що це може стати передвісником гарних новин! Нема через що тобі тужити, мабуть, друже.
Пані Гадсон у подиві мовчала.
– Джоне, що це означає?
Підійнявшись з дивану, та узявши до рук чашку, Ватсон простягнув книгу детективові і, віддавши, попрямував до кухні.
– Прочитай це. Якщо я все зрозумів, то тобі точно вдасться.
***
Як виявилося, навіть такий великий роман можна прочитати за добу, якщо не відволікатись часто. Ще за дві доби можна відшукати найцікавішу та найнеоднозначнішу інформацію про його автора. А от на те, щоб придумати, як дивитися в очі людині, яка подарувала цю книгу, потрібно трохи більше часу. Здається, Шерлок таки зрозумів причину своїх страждань. І він був глибоко вражений.
Просто у цій історії Ліам зобразив себе нещасним художником, що страждав по своєму другові, а Шерлока – тим самим другом. Хоча є така гадка, що про дружбу у цій всій історії ні слова не було.