Chapter Text
— Ваша паличка, містере Мелфой, — розтягнуто промовив аврор, дивлячись на блідолицего.
Юнак ніяк не відреагував на слова охоронця, але свою паличку він передав аврору. Високий чоловік кивнув і відступив у бік, даючи можливість пройти далі.
— Сподіваюся, ви ознайомилися з правилами відвідування та порядку на території Азкабану, а так само з правилами поведінки із в’язнями, — продовжував він своїм монотонним голосом, — певен, жодних проблем не буде.
Містер Мелфой повільно перевів погляд на сторожового собаку і подумки послав його кудись подалі. Він уже був готовий принизити чи пафосно відповісти на пред’явлення, тільки світловолосий відчув долоню на своєму плечі. Чужі пальці легко вчепилися в тканину чорного піджака, а долоня повільно погладила м’яку поверхню.
— Так, сер, ніяких проблем, — говорив жіночий голос, а рука простягла паличку, — якщо будуть питання, ми звернемося до вас. Дякуємо за турботу.
— Добре, місіс Мелфой, — чоловік забрав паличку.
— Ходімо, Драко.
Жінка пішла прямо коридором разом із сином. Блондин тихо пирхнув не обертаючись, на його думку, на дуже зарозумілого аврора. Він узяв свою матір за руку. Її долоня була теплою та ніжною. Юнак відчув, як тепло поширювалося по його холодних пальцях, по долоні та всій руці, а від неї тепло охопило все тіло. Воно зігрівало його серце, огортала повністю. Ніякі зігріваючі чари не потрібні. Нарциса Мелфой була теплим і єдиним променем світла серед цього хаосу. Як і завжди.
— Це їхня робота, Драко.
— Я знаю, мамо. Але я не можу дозволити такого зарозумілого ставлення до нас.
— Не ведися на їхню провокацію. Тим більше з недавніми подіями…
— Вже минуло два роки, — перебиваючи відповідав Мелфой. — Пора зменшити свій гонор до нас і нашої родини.
— Таке важко забути.
— Думаєш, я забув? — з роздратуванням і злістю вигукнув він.
Жінка опустила погляд і повільно видихнула. Драко міцніше стиснув її руку і ніжно сказав матері:
— Я зрозумів. Вибач, мамо. Не хочу засмучувати тебе. Давай якнайшвидше покінчимо з цим і повернемося додому.
Нарциса прикрила очі, давши свою згоду. Їх зустрів ще один аврор, незабаром підійшов і другий, він був старший за першого. Вони привіталися з більшою частиною сім'ї Малфоїв і провели в камеру зустрічей. Очі Драко бігали туди-сюди. Він запам’ятовував дорогу та однотипні сірі коридори якими вони йшли. Кроки відлунням долинали довгими вулицями в’язниці, створюючи особливий ритм і темп звуків, що лунали від підборів. Азкабан було не найприємніше місце. Воно заплутане у своїх коридорах та розташування камер. Якщо розібратися, тут була система та логіка, але, відвідуючи вперше таке місце, було важко зорієнтуватися.
Він не відпускав її долоню. Він не хотів втратити єдине джерело світла. Але йому довелося…
Пройшовши нескінченно коридори, аврори зупинилися. Один зник за дверима, який був старшим, а другий залишився з відвідувачами.
— Зачекайте трохи, — сказав молодий голос. — Ми перевіримо ув’язненого і ви зможете зустрітися з ним.
Світловолосий окинув поглядом сторожа. Йому було не більше тридцяти. Молодий чоловік більше скидався на недосвідченого юнака, ніж на сильного бійця. Кудлате каштанове волосся, міцні руки і худе тіло. Ця людина була набагато приємнішою, ніж той пес, що зустрів Драко на вході на територію в’язниці. Його напарник — чоловік за сорок, який пройшов перевірити ув’язненого, — Люціуса Малфоя, — був вищим за нього і більшим. Жодного враження він не справив. Тільки порадував тим, що не поводився так само, як його перший колега.
Поки вони чекали, Нарциса почала розмову з аврором. Або він почав першим. Драко було однаково. На тему розмови він теж плював, але хлопець зрозумів, що його мати поважали. Це виявлялося у спілкуванні, голосі та емоціях на обличчях тих, хто контактував з нею. Місіс Мелфой була дуже приємною жінкою, доброю, а головне впливовою та значущою. Незважаючи на речі, які відбувалися кілька років тому, та ставлення отця Драко до пожирателів, люди поважали Нарцису. Їй співпереживали. Це ніяк не дивувало хлопця. Драко любить свою матір і зробить все, щоб вона була щаслива, а головне — у безпеці.
Тільки світловолосому стало не спокійно. Не спокійно від цього місця, людей та того, що зберігається у цих стінах. Діалог матері та чоловіка, якого виявилось звати Томасом, тривав кілька хвилин, а здавалося, що минуло мінімум півгодини. Драко нервово проковтнув. Хлопець не розумів чому час йшов інакше, тиснув з усієї сили. Наче будівля була жива і вона розмовляла з ним. Він чув його слова, крики та прохання; чув його зітхання, молитви та ненормальний сміх. А може, це був сміх чергового ненормального, який був прикутий до тюремної камери? Чи цей сміх був його? Лунав усередині нього. У його голові.
Юнак сховав руки в кишені і втупив погляд у свої чорні наполіровані туфлі. Зазвичай вони блищали та іскрилися. Зараз чорний колір здавався матовим і тьмяним. Начебто він поглинав увесь світ довкола. «Та скільки можна?.. — майнуло в голові. — Перевірити мого батька хвилину часу, а вони не можуть з ним впоратися уже хвилин десять. Обурливо. Я думав, що тут серйозно ставляться до своєї роботи і не змушують так довго чекати». Пауза. «Мене не змушували так довго чекати». На губах з’явилася легка усмішка. «Або вони так правильно і праведно служать своїй справі…».
Юнак вирівняв спину, підняв погляд і дивився в стіну. Голова була зайнята своїми думками та внутрішніми переживаннями, які перебували на глибині свідомості. Стіна була в маленьких тріщинах від фарби. Сірий шар уже відшаровувався. За сірістю показувалася така ж темна сіра цегла. Їх було погано видно, якщо не вдивлятися в самі тріщини. Драко зловив себе за рутинною роботою — огляд стін Азкабану, і з усмішкою на губах тихо хмикнув. Йому було смішно. Він сміявся з себе та його заняття на ці десять хвилин.
Світлі очі пересунули погляд у бік іншого коридору. Він проходив паралельно тому, де знаходився зараз Мелфой. Їх поєднував невеликий прохід. Драко відчув кроки. Їх було погано чути, але як тільки їхній власник наближався в його бік, відгук ставав гучнішим і яскравішим. На підлозі почала з’являтися темна пляма. Воно темніло і збільшувалося в розмірах, поки не стало величезним. Колишній слизеринець з цікавістю спостерігав за метаморфозою тіні та вслухався. На мить йому стало цікаво. Хто цього разу пройде повз них: черговий безмозкий аврор з роду вискочок або в’язень, що втік? Мазки маленької тіні стало величезною і чорною плямою. Розмір тіні огорнув майже всю підлогу та стіни коридору. Очі Драко повністю розкрилися від подиву. З таким розміром мінімум має пройти велетень чи кілька людей.
Крок. Ще крок. І ще один крок. Важкий крок.
Незнайомець уже перебував за кілька метрів. Мелфой завмер. Він затримав подих. Хлопець не розумів, що з ним відбувається. Він боявся? Він сердився? Що відчував усередині? Що його так налякало? Страшні і дивні почуття почали палити в грудях. Вони перекрили доступ до дихання. Він… Запанікував?
Темрява.
Темрява поглинула весь коридор. Вона повільно просувалася по мерзенних огидних стінах уже ненависного юнаком сірого кольору. Вона повзла по брудній підлозі в його бік. Сповзала зі стелі. Нагадувала чорну липку матову жижу. Серце юнака стало битися сильніше. Його паралізувало. Світловолосий не міг зробити й кроку. Рухливими були його думки і те, вони втечуть не так далеко, як хотілося.
Невже ніхто не бачить це?
Крок. Ще крок.
Та скільки ще цих кроків?
Вдих. Видих. Вдих і знову видихнув.
З його рота пішла пара.
Чорна субстанція сміливо прямувала до Драко. Тіло було захоплене страхом. Тепер у полон потрапили вільні думки.
Та що тут відбувається? ЩО НЕ ТАК З ЦИМ МІСЦЕМ?!
Серце билося в грудях і вимагало волі. Воно хотіло вирватися і позбавити мук себе і свого господаря. Чорнота. Темрява. Вона була всередині. Драко відчував. Жижа не торкнулася його, але він знав, що він усередині нього. Воно зуміло поринути у його розум і очорнити душу. Осквернити зсередини.
Чому тут так темно? Мамо? Аби…
Власником тіні виявилася дівчина. Вона подивилась у бік світловолосого, а той на неї. Особа ніби парила, бо Драко більше не чув звуку її кроків. Хлопець задивився на неї з незрозумілих причин. Вона дивилася на нього. Стояла у темряві. Вона принесла за собою темряву. Щось чи хтось стояв за нею. Воно парило разом із нею. Воно дивилося на нього.
— Драко, — гукнув голос його матері.
— Так, — він повернув голову до жінки і відразу глянув назад у бік невідомої особи. У коридорі нікого нічого не було.
— Драко, щось трапилося?
— Ні. Все… — Малфой забарився у відповіді. Він не хотів турбувати матінку і спокійно відповів, — все нормально.
— Добре. Нас кличуть.
— Не затримуватимемо батька.
Хлопець підняв руку і трохи опустив корпус пропускаючи Нарцису. Жінка пройшла вперед, а Мелфой знову глянув у цей коридор. Стіни були такими ж сірими, а від чорної жижі нічого й не лишилося. Там було порожньо. Порожньо стало і всередині Драко.
***
Мелфой вийшов на двір і вдихнув повітря глибше. Кисень поступово пройшовся по його трахеї та легені. Він жадібно вдихав, ніби не дихав вічність. Морське повітря було вологим і солоним, навіть трохи неприємним. Драко був упевнений, що відчув цей смак у себе на язиці і запам’ятає його надовго. Удосталь різноманітності запахів, хлопець дізнався запах свободи від кайданів, які здавлювали його горло. Він міг проковтнути, вдихнути і видихнути, прочистити легені від усякої гидоти. Рот юнака був трохи відкрити. Мелфой відчував, як пітьма покидає його тіло разом із видихом. Відчував, як чорнота виходить із нього.
— Огидно, — процідив він крізь зуби.
Світлі пасма волосся акуратно спустилися перед його очима, прикриваючи його. Вітер легко грав із волоссям юнака, намагаючись не зіпсувати його зачіску. Прохолодний вітер бився об його бліде обличчя, остуджуючи різноманітну бурю емоцій усередині. Ще раз набравши повітря в легені, Драко вирівняв спину, закинув світлий чубок назад і поправив рукави чорного піджака. Юнак подумки лаяв себе за прояв швидкоплинної слабкості та страху, що сидів у нього всередині. У його голові. Мелфой не хотів турбувати своїм станом місцевих псів, а головне — турбувати Нарцису.
Місіс Мелфой вийшла за кілька хвилин у супроводі двох аврорів та ще одного чоловіка. «Напевно, він відповідає за цю контору і цих собак», — подумав Драко. Тим більше, з урахуванням того, наскільки люб’язно цей незнайомець поводився з його матінкою, було помітно, що вони в непоганих і навіть, можливо, у дружніх стосунках. Зі сторони чоловіка так точно.
Леді Мелфой попрощалася з супровідними та підійшла до сина. Драко міцно взяв її за руку і вирушив з нею до початкового місця подорожі. На місці стояв той самий аврор і розслабленою спілкувався з напарником. Мелфою було не цікаво про що щебечуть аврори, але слово «страта» привернула його увагу. Слух загострився. Слизеринець намагався розібрати слова і почути щось корисне. Як тільки він підійшов зі своєю матір’ю, ці двоє замовкли.
Зробили вигляд, що закінчили розмову? Чи не оприлюднюєте, що у вас тут діється? Що ви приховуєте?
— Місіс Мелфой, ваші палички, — так само розтягнуто говорив аврор.
Він простяг палички відвідувачам. Нарциса забрала свою приналежність та була готова до повернення додому. Драко з обуренням на обличчі забрав свою паличку у цього собаки, не відриваючи свого погляду від нього. Той глянув у бік напарника і підійшов до нього, почавши знову вести безтурботну бесіду. Мелфой подумки вилаявся на них і це місце від якого вже стало нудно. Він узяв мати за руку і апарував з нею додому.
***
Драко міг би сказати, що все пройшло чудово, але тоді він збрехав би не тільки собі, а й матері. За всю сімейну вечерю Драко промовив жодного слова. Він краєм вуха слухав, що говорила пані Мелфой на рахунок погоди, загальних проблем та життя людей у місті, поки світловолосий пропалював своїм поглядом овочевий суп і бовтав овочі ложкою. Зараз він хотів опинитися десь далеко від людей і забути, що сталося з ним в Азкабані.
— Драко, щось трапилося?
— Ні, мамо. Все добре, — він так само дивився на цей суп.
— Ти якийсь не свій після зустрічі з батьком.
— Все нормально.
Так, мам, щось трапилося і я не знаю що.
— Ти знаєш, якщо тебе щось турбує, я вислухаю тебе і допоможу чим зможу.
Я сам собі не можу допомогти.
Юнак підняв погляд і глянув у бік матері. Вона занепокоєно дивилася на свого сина, який вкотре полинув у свої думки. Жінка вже давно покінчила з вечерею та пила гарячий чай. У своїх руках вона тримала білу філіжанку, яку повільно поставила на блюдце.
— Якщо це через…
— Ні, — відтяв Драко, — це не через батька.
— Добре. Я подумала, він знову щось зіпсував
—Так, він може, — він усміхнувся краєм губ. — Я просто втомився, все гаразд. Не хвилюйся.
— Не поводься так і в мене буде менше причин хвилюватися.
— Добре, мамо. Дякую за вечерю. Піду до себе.
— А чай?
— Пізніше.
Драко підвівся з-за столу, підійшов до матері і поцілував її в щоку, а потім вона побачила його спину. Нарциса провела його своїм важким материнським поглядом поки її дорогий син швидко пропадав з поля зору. Жінка глянула на свій чорний чай. У ньому вона побачила своє сумнеобличчя.
***
Драко зайшов у свою кімнату і облокотився спиною на двері. Він закинув світлу голову назад, легко стикаючись з дерев’яною поверхнею, і заплющив очі. Йому було важко залишатися таким самим непохитним в очах батька, матері та в своїх очах теж. Непохитність чи дурість, бараняча завзятість?
Мелфой зрозумів, що відвідування Азкабану вплинуло на нього. Все через дивну дівчину, яка була у владі темряви. Він опустив свій корпус уперед і уперся долонями у свої коліна. По тілу пройшлося відчуття, що він щойно пробіг марафон і ось звалиться на підлогу. Очі дивилися під ноги, волосся мляво звисало.
Чи вона сама була пітьмою?
Він пирхнув і пройшов до кімнати. Хлопець зняв із себе свій одяг і швидко одягнув піжамні штани. Його погляд зупинився на внутрішній частині передпліччя лівої руки. На місці де мала бути його мітка. Сірі очі ніби блиснули в темряві і на місці блідої шкіри почала з’являтися той самий знак, який споганив життя юнака. Бліда мітка чітко вимальовувала фігуру черепа та змії. Драко іноді приховував свою мітку чарами. Він не знав, чому. Можливо, він не хотів нагадувати собі про минуле. Тільки від такого минулого не втекти. Він поки що точно не втік від нього. Хлопець поворухнув рукою, вдивляючись у контури чорної мітки, і відвів погляд від неї. Цокнувши в голос, він одягнув чорну футболку і ліг у ліжко.
Мелфой спробував заснути. Тільки картини пам’яті цього дня не давали це зробити. Як тільки його свідомість відключалося, спогади брали своє. Відчуття і почуття опановували його і вони були не найпозитивнішими.
Страх, ненависть, біль, лють, спустошення. Так собі букет.
«Вони говорили про страту. Кого стратили? За що? Головне, яким способом. Якщо це був той спосіб, про який я думаю, тоді зрозуміло, чому аврори були стурбовані і не хотіли щоб почули інші».
Поцілунок дементора.
«Маячня. Їх розігнали, і тепер усю чорну роботу виконують аврори».
Юнак намагався згадати розмову. Він пам’ятає лише уривки, які йому нічим не допоможуть. Вони тільки ведуть в оману.
«Вони говорили про міністерство, псів-аврорів і якихось людей. Якщо мені не здалося, вони згадали рудоволосого Візлі та Герміону?». Він знову замислився. «Ні, вона тут до чого? Мабуть, моя хвора фантазія розігралася, — хлопець перекинувся на бік. — Рудому ще щонайменше рік потрібно проходити навчання і скласти іспити разом з Хлопчиком-який-вижив. Якщо їх і так не прийняли до Мракоборців, бо це Золоте тріо здолало Волан-де-Морта. Проте аврори були стурбовані чимось».
Копирсаючись у своїй голові, Драко зрозумів, що ключовими словами були слова про смерть. Занадто багато слів про неї. Занадто часто згадують її. Навіть батько сказав про неї у сьогоднішній розмові. Він хотів перейти на іншу тему. Наприклад, батько. Люціус хоче зустрітися з ним віч-на-віч найближчим часом, без Нарциси. Для Мелфоя це було звичайною справою, але погляд матінки ясно дав зрозуміти, що вона злякалася за нього.
Батько? Він не такий і страшний, ніж те, що знаходиться у стінах Азкабану. Я бачив на власні очі те, що й не насниться.
Мелфой зрозумів, що сьогодні без сонного зілля йому не заснути. Діставши флакончик із тумбочки верхньої шафки, він прийняв його і спробував заснути не думаючи ні про що. Останнім часом тільки це чарівне зілля могло змусити заспокоїти думки та допомогти відвідати сонне царство.