Work Text:
"підпали мою сигарету."
іллумі чує це кожного ранку о восьмій п'ятнадцять із понеділка по четвер, бо в п'ятницю йому на другу пару. в цей день курити доводиться на ходу, паралельно звітуючи мамі по телефону про те, що молодші брати вже прокинулись, поснідали і сидять у школі, а він сам дороблює презентацію на семінар.
іншими словами, іллумі ненавидів п'ятниці. невідомо, що саме було причиною: хаотичний ранок, коли на нього скидують усі сімейні обов'язки, чи відсутність цих п'ятнадцяти хвилин на курилці. психотерапевтка радила йому поратись із тривожністю, створюючи для себе певну рутину або ритуали. звичайно ж, вона не наголошувала, що це мають бути здорові речі, тому між тривогою і раком легень іллумі вирішив обрати друге.
його особистий ритуал починався з кави (він навіть не намагається подолати тривожність) в кав'ярні біля університету. там завжди пахне жуйкою і завжди один і той самий бариста з одними і тими самими питаннями.
— поспішаєш на пару?
— ніколи, — іллумі нервово крутить між пальцями еглет на шнурку капюшону худі, спостерігаючи за тим, як хісока навмисно розтягує процес приготування звичайного лате. на пари він не поспішає, але за десять хвилин у нього найважливіша зустріч за день.
він пропускає повз вуха усі “як справи”, “що робиш ввечері” і ще десяток компліментів. за десять хвилин іллумі підпалює сигарету, залишивши напівпорожній стаканчик кави на лавці, і кладе запальничку поряд із ним. дим приємно обпалює легені, і вже на другій затяжці іллумі чує кроки поряд.
— підпали мою сигарету.
курапіка затискає свою тонку мальборо ред, і іллумі слухняно вивченими рухами підносить запальничку до її кінчика. на третє клацання з'являється язичок полум'я.
курапіка сідає поряд, і наступні дві хвилини вони курять мовчки. іллумі думає про те, що поради психотерапевтки все ж не цілком марні — прямо зараз він не відчуває нічого, крім спокою. сірий ранок, пуста курилка і дві цівки диму.
— хочеш каву? — питає іллумі, не зводячи погляд з власних мартенсів. боковим зором бачить, як курапіка хитає головою.
— знову заходив до хісоки?
— мгм.
— як там його спроби запросити тебе на побачення?
іллумі втомлено посміхається і повертає голову до курапіки.
— я виглядаю як людина, в якої є сили ходити на побачення?
курапіка із розумінням піджимає губи. більше вони не говорять. ніхто з них не любить пусті розмови, а іллумі легше впускати людей в своє життя в мовчанні.
тому останні сім хвилин до пари вони просто мовчать.
далі день стає шумним і хаотичним, нічим не відрізняється від ранків п'ятниці. бісова відповідальність зіграла злий жарт з іллумі, а жага все контролювати остаточно затвердила його на посаді старости групи.
з курапікою вони пересікались лише на кілька хвилин: на кафедрі, у методиста або в столовій. він, такий само збіса відповідальний, так само тонув в обов'язках старости, а ковтком повітря ставала велика перерва, заповнена димом сигарет.
сьогодні, як і зазвичай, курилка була наповнена галасливими студентами, що обговорювали пари, останні чутки і відсутність опалення в гуртожитку.
тільки сьогодні іллумі відчуває гостру потребу в більш спокійному спілкуванні, тому непомітно відходить від своєї компанії одногрупників і йде до курапіки, який стоїть так само осторонь своєї групи.
— хочеш пройтись за кавою?
нотки грайливості в посмішці курапіки стають найкращою винагородою за три жахливо нудні пари, за весь тиждень і за кляті п'ятничні ранки.
— я вже думав не запропонуєш. до хісоки?
— тільки якщо тобі комфортно. він, ну... — іллумі замислюється, на ходу струшуючи попіл. — буває набридливим.
— так кажеш, наче він не підкатує до мене так само, як до тебе, — хмикає курапіка. він сьогодні жвавий. в хорошому настрої, мабуть. хоча в коридорах університету таким не виглядав. — не те щоб мені це подобалось, але я сприймаю його як константу. веселе доповнення до сірих буднів.
— я сприймаю тебе так само, — злітає з вуст іллумі, і від раптової відвертості по спині пробігає тривожний холодок. куточки губ курапіки трохи здіймаються вверх.
— навзаєм, іллумі. можливо, це і називається дружбою.
іллумі не відповідає, мовчки докурюючи сигарету. можливо.
кав'ярня зустрічає їх плейлістом для квір-вечірок і звичним ароматом випічки у суміші з чи то жуйкою, чи то солодкою ватою. враховуючи електронну сигарету в руці хісоки, іллумі може припустити, що вся справа в ній.
помітивши відвідувачів, хісока одразу ж випрямляється і натягує привітну, звично хитру посмішку.
— які люди, — солодко тягне він. — не знав, що ви знайомі. вітаю.
— вже бачились, хісоко, — іллумі переводить погляд на вивчене напам'ять меню і відчуває, як курапіка присувається трохи ближче до нього. — один лате і один раф, будь ласка.
— то ви одногрупники? — хісока ні на секунду не збирається припиняти розмову, паралельно дістаючи молоко і вершки з холодильнику. курапіка сідає на барний стілець, а іллумі залишається стояти поряд із ним.
— однокурсники, — почекавши, поки прошумить ґріндер, відповідає курапіка. відточеними рухами хісока вмикає кавомашину на дві порції еспресо.
— о, як мило, — коментує він. — як познайомились?
курапіка повертає голову, аби пересіктись поглядом з іллумі. якийсь час вони мовчки дивляться один на одного, запевняючись, що думають однаково. врешті-решт, іллумі доводиться відповісти:
— ми зустрічались з одним і тим же хлопцем.
хісока від здивування ледве не випускає з рук пітчер.
— одночасно?! хто цей щасливчик?
курапіка прискає зі сміху, а іллумі накриває хвилею тривожного жару від неправильно сформульованого речення. він інстинктивно кладе руку на плече курапіки, аби заспокоїтись.
— не одночасно, — вчасно пояснює курапіка. — я зустрічався зі своїм одногрупником куроро весь перший курс, а з іллумі вони зустрічались на початку другого. не дуже довго, наскільки я пам'ятаю.
— рівно місяць, — додає іллумі. від згадки про куроро в контексті знайомства з курапікою дихати стає легше. — ми посварились на одному квартирнику, і тоді ж я познайомився з курапікою.
— сеанс екстреної психологічної допомоги в стилі "це не в тобі проблема, це його хуйовий характер, я теж через це проходив", — пояснює курапіка. — коротше, нас пов'язують спільний колишній і обов'язки старост.
— такі історії змушують мене шкодувати, що я кинув універ, — хісока зітхає із награнною розчарованістю і ставить на барну стійку два стаканчики з кавою. — хай там як, у мене все ще є шанс запросити хоч когось із вас на побачення? чи одразу обох, я поліамор, насправді.
іллумі втомлено зітхає, а курапіка закочує очі.
— ти не думав, що ми з іллумі можемо зустрічатись? — той роздратовано забирає свою каву і платить за обох через термінал. губи іллумі нервово сіпаються. хісока переводить здивований погляд з одного на другого:
— ви зустрічаєтесь?
іллумі встигає лише на секунду зустрітись з курапікою поглядом, сповненим раптової і невчасної паніки, і в чужих каштанових очах помічає хитру іскру.
— а схоже? — випалює він із напускною впевненістю. хісока виглядає розгублено, але водночас заінтриговано.
— доволі логічний розв’язок конфлікту зі злим колишнім, я б сказав. до речі, не дасте номер цього куроро?
— ні, — видихає курапіка і, зіскочивши зі стільця, тягне іллумі до виходу. — і ні, ми не зустрічаємось. навчись приймати відмову.
іллумі ледве не забуває забрати свою каву і не встигає попрощатись з хісокою, як опиняється на стежці, що веде до корпусу. курапіка злісно п’є свій раф, але за тим, як заспокоюється його обличчя, можна припустити, що кава дійсно смачна.
— вибач, — каже той через якийсь час. — у мене сьогодні настрій дістати кого тільки можна.
— все добре, — іллумі знизує плечима. після такої спонтанної розмови в його голові лише мавпочка б’є в тарілки. — можеш діставати і мене, я не проти.
— тебе не хочеться, — курапіка підіймає світлий погляд. — якось так вийшло.
вже десять хвилин як вони мають бути в аудиторіях, але іллумі жахливо не хочеться туди повертатись. і не те щоб він не любив навчання — просто, мабуть, було дещо, що він любив трохи більше.
— скільки у тебе ще пар? — питає він.
— одна, — відповідає курапіка, і іллумі з полегшенням видихає.
— у мене теж.
не встигає він зібратись з духом, аби продовжити фразу, як курапіка його випереджає:
— прогуляємось після неї?
— я вже думав не запропонуєш, — іллумі непомітно видихає і посміхається. вони стоять біля входу в корпус ще якийсь час, просто дивлячись один на одного, і цих кількох секунд вистачає, щоб іллумі нагадав собі, що все в порядку. що поряд з курапікою йому спокійно, і він може не перейматись через ніякові паузи.
— до зустрічі, — першим говорить курапіка. він скромно махає долонею наостанок і швидко розвертається, аби забігти в корпус. іллумі тільки встигає підняти руку у відповідь і одразу ж її опустити.
суворий погляд охоронця нагадує, що пара конфліктології йде вже двадцять хвилин.
холодні сонячні промені пробиваються крізь опущені жалюзі, наповнюючи кав'ярню вечірнім світлом. хісока спостерігає, як дим від електронки тягнеться вверх і розсіюється у стрічках променів. на двері висить табличка "зачинено" — на годину раніше, ніж треба, — а поряд з хісокою на диванчику сидить куроро із відкритим конспектом сьогоднішніх лекцій.
— тобі довго ще? — хісока прокручує між пальцями сигарету і втомлено схиляє голову на спинку дивану, а ноги закидує на чужі коліна. куроро поправляє окуляри і сумно посміхається.
— я можу закінчити в гуртожитку, якщо тобі треба зачиняти кав'ярню. вибач, це не ті побачення, на які я хотів би з тобою ходити.
— все гаразд, — хісока нахиляється вперед, аби поцілувати куроро у вилицю, від того той посміхається так солодко, що хочеться злизати, наче мед. хісока собі у цьому не відмовляє. — просто хотів порадити зробити перерву. заварити тобі чай?
куроро зітхає, пробігаючись поглядом по тексту, і врешті-решт погоджується. хісока задоволено перелазить через нього до барної стійки і дістає заварку для обліпихового чаю.
— до мене сьогодні заходили твої колишні, — каже він, поки гріється вода. куроро знімає окуляри і втомлено тре очі. — так люто заперечували, що вони не зустрічаються, що я їм абсолютно не повірив.
хісока крадькома кидає погляд на куроро. ледве помітно, але він напружується, а посмішка стає більш натягнутою. про те, що вони сьогодні обговорювали його, хісока вирішує промовчати — це не його проблеми, якщо ті двоє не змогли побачити в куроро найкращу людину у всесвіті, і тим паче це не проблеми самого куроро.
— думаєш, вони разом? — питає той. — я б не здивувався, звичайно, але сумно, якщо вони не сказали про це мені. хай там як, ми все ще начебто дружимо.
— не знаю, — хісока знизує плечима, ставить чай на стіл перед куроро і цілує його в маківку. — всього лише припущення. головне що ми разом.
— ти такий безнадійний романтик, — куроро посувається, аби хісока знову переліз через нього до стіни і вмостився напівлежачи.
— бо ти заслуговуєш всього найкращого.
куроро ховає погляд в чашці чаю, але, не витримавши, падає в обійми хісоки, зариваючись обличчям в теплий геловінський светр. хісока із тихим лагідним смішком пригортає його до себе. вони сидять так якийсь час — по відчуттям, достатньо довго, аби чай встигнув охолонути, — поки тишу не руйнує сповіщення на телефоні хісоки.
він неохоче бере його з краю столу і перевіряє повідомлення. найновішим виявляється зображення від контакту "курапіка".
на фотографії курапіка, який тримає телефон, цілує іллумі, а той показує в камеру середній палець. хісока лише здивовано підіймає брови і чекає ще на якесь пояснення, але повідомлень більше не слідує. тоді він відкриває камеру і підіймає телефон так, щоб в кадр попав він і куроро, що все ще лежить у нього на грудях.
відібравши найкращий варіант фотографії, хісока надсилає її у відповідь із підписом "1:1".
реакція приходить майже одразу.
"ПАСКУДНИК."
хісока зі сміхом відправляє емоджі серця і обережно торкається плеча куроро. той неохоче підіймається.
— що там?
— я правий, як завжди, — хісока показує йому фотографію курапіки з іллумі. куроро піджимає губи.
— як шкода, тепер ти не зможеш з ними фліртувати.
— не те щоб мене це колись зупиняло, — хісока відкладає телефон і вимикає на ньому звук. — це просто моя манера спілкування.
— мгм, — куроро випрямляється і нарешті згадує про свій чай. — я не хочу більше про них говорити.
— гаразд, — хісока із розумінням киває. — розкажеш мені, про що в тебе конспект?
сутінки повільно переходять в ніч, і на набережній загораються ліхтарі. іллумі йде по бруківці, рахуючи подумки кожну. курапіка йде поряд і паралельно розповідає своїм одногрупникам домашнє завдання на завтра в голосовому повідомленні.
коли він закінчує, обережно торкається руки іллумі, перед тим як переплести їхні пальці. той не проти.
— мені здається, це була погана ідея, — говорить він через деякий час.
— що саме? — курапіка докладає зусиль, але однією рукою дістає сигарету із пачки і простягує ще одну іллумі.
— стосунки, — каже той перед тим як затиснути фільтр губами і дістати запальничку з карману. підпаливши свою сигарету, іллумі схиляється, аби торкнутись нею кінчику сигарети курапіки. хочеться забрати слова назад.
— боїшся давати мені шанс?
— скоріше собі, — іллумі відводить погляд і затягується. вони зупиняються біля річки.
— а я дуже хочу дати тобі шанс, — курапіка звучить серйозно, і іллумі вже майже не вірить в свої автоматичні думки. — все добре, якщо ти передумаєш щодо стосунків. я теж можу передумати. ми дорослі люди, ми зможемо вирішити це разом. але я дійсно хочу спробувати.
іллумі затримує дим в легенях, а потім шумно видихає.
— гаразд. вибач, я розберусь зі своєю тривожністю в кабінеті психотерапевтки.
курапіка довго, вивчаючи вдивляється в обличчя іллумі. той подумки рахує до десяти і паралельно намагається усвідомити, що курапіка тепер його хлопець.
— можна тебе поцілувати? — нарешті питає курапіка. дочекавшись кивка, він затягується сигаретою і, привстаючи на носочки, акуратно торкається губами привідкритих вуст іллумі, видихаючи дим. той прикриває очі і втягує, намагаючись зберегти це ніжне відчуття в серці або в легенях якнайдовше. видихнувши дим в сторону, він нарешті повноцінно цілує курапіку.
десь у відчутті чужого язика на своїх губах він остаточно губить тривогу.
— думаєш, ми занадто грубо висловлювались про куроро? — питає курапіка згодом, коли вони залишають недопалки у попільничці біля смітнику. іллумі згадує фотографію, яку надіслав хісока.
— я говорив тільки факти, — він знизує плечима. — невдалі стосунки не роблять його гіршою людиною. просто ні мені, ні тобі він не підійшов, а хісоці потрібен саме такий, як він.
— так, ти маєш рацію, — курапіка прямує до сходів, що ведуть до основного парку. — мене нудить кожен раз, як я задумуюсь про те, скільки зусиль треба докласти, аби знайти свою людину.
іллумі хоче спитати, чи вийшло це у них один з одним, але вчасно зупиняє себе. ніхто з них не може сказати точно. він вмовив себе не думати про майбутнє.
— як думаєш, як давно хісока зустрічається з куроро? — замість цього питає він.
— гадки не маю. треба буде запитати в когось із них. головне, щоб хісока не почав плювати нам в каву.
вони обидва посміхаються, торкаючись плечима один одного, і зупиняються, коли доходять до перехрестя.
— мені в іншу сторону, — іллумі киває на зупинку.
— провести тебе? — питання душить, і іллумі вже майже видавлює з себе "так", як курапіка продовжує: — все ок, якщо ти не хочеш. я сам надаю перевагу дорозі додому на самоті. тим паче, після усього, що між нами сьогодні відбулось.
іллумі видихає і думає, що курапіка точно схожий на янгола — навіть в усьому чорному і з підведеними чорним олівцем очима.
— дякую, — із усією щирістю, на яку здатен, каже він. — я можу тебе обійняти?
— можеш, — курапіка киває, і одразу ж опиняється в чужих обіймах: ніжних і крихких, але таких теплих і з запахом тютюну. іллумі відчуває, як його обіймають у відповідь. — до завтра, іллумі.
завтра всього лише середа. до п'ятниці далеко, і іллумі вирішує, що про усі проблеми він подумає згодом. зараз найголовніше — усмішка, яку курапіка дарує йому наостанок.