Chapter Text
З чого починаються історії? З випадкової зустрічі, дощу, поганого настрою? Чому б і ні.
Раміро саме думає, що всі його дії вже позбавлені сенсу, розтерті в пилюку, повне фіаско — коньяк у склянці й головний біль.
Він дивиться у дзеркало. Замість його відображення видніються лише змазані плями чоловічого силуету.
Він намагається придивитись, проте, скільки не вдивляється, сфокусувати погляд при слабкому освітленні не вдається. Марнотратство.
Та й боги з ним. Все одно нічого нового він там не побачить — одна із сотень фальшивих личин. Дзеркала вже давно не допомагають побачити себе, — з тим, як часто Раміро міняє свою зовнішність магією, можна легко почати забувати себе справжнього.
— Тц, — ще один ковток. Загалом і в цілому Раміро алкоголь не любить — він уже мав неприємний досвід з тим, як невчасно в голову може вдарити сп'яніння. Правило "не пити в компанії" закріпилося геть-чисто. Але ж компанія себе самого не рахується?
У двері стукають.
— Якого демону? — кричить він через усю комірчину. Хоч би хто це був і з якої б причини не прийшов — зараз не час. Він справно платить оренду, то до чого приходити в такий вечір?
Стук повторюється.
Гучніше.
Це діє на нерви та б’є по голові. Начебто незнайомець вирішив особисто продовбати Раміро його щелепу.
— Та йду я, йду... — бурчить він і таки підіймається з місця. Його трохи веде, але Раміро стоїчно залишається на ногах і доходить до дверей. Подумки віддає хвалу факту своєї драконячої сутності — чи зміг би він так само впевнено триматися, бувши якимось перевертнем? Довгий хвіст допомагає не так помітно хитатися.
Стара деревина на змащених петлях скрипить. Ланцюг видає надламане "дзинь".
— О, перепрошую, ви по... справі? — здивовано вирівнює тон Раміро. Перед ним стоїть по-мисливськи приваблива драконія з незвичайним блакитним волоссям та гострими вилицями. З голови стирчать дві пари невеликих темних рогів, які вона з ввічливості прибирає, провівши іскристою від магії рукою по волоссю. Трохи зайвий жест — вони зникли б й від простої сили волі, але не йому заважати чужій ефектності. Раміро у відповідь чинить так само зі своєю єдиною парою. — У мене не дуже доречне приміщення для таких гостей, проте, якщо ви не хочете мене вбити, можете пройти...
— Дякую. Не відмовлюся, — лунає оксамитовий голос незнайомки.
Раміро хмикає та знімає з дверей ланцюг.
Жінка, чий точний вік у напівтемряві не розібрати, проходить усередину, ніби до себе додому. Знімає мокре пальто і незворушно вішає на поручні старих сходів.
— Чай. Без цукру, — каже вона, вже сідаючи на софу в вітальні — і за сумісництвом кухні. Коштів останнім часом у дракона вистачає лише на таке.
Раміро похмуро дивиться на те, що відбувається.
— Може, я збираюся зробити найкращу пропозицію у твоєму житті, то що ти стоїш?
— Не кожного дня до мене заходять подібні привабливі особи з подібними пропозиціями. Зараз буде, — дракон струшує головою та підходить до плити, прикидаючи в голові, навіщо міг знадобитися. Він вирішує прийняти правила гри — якщо це дійсно щось того варте, поспішні розпитування все тільки зіпсують.
Коли на журнальному столику з’являється гарячий чай, жінка заводить розмову:
— Мене звати Софія. Я представляю інтереси організації пана Дем'єна, про якого ти, напевно, повинен бути обізнаний.
А. Звісно. Звісно ж Дем'єн до нього дістався. Мафіозний барон. Чесно кажучи, не перша особа серед тих, з ким Раміро хотів би зустрітися особисто, навіть за специфіки його роботи. Він вважав за краще спілкуватися з кимось... нижчим за рангом. Це віщувало менше проблем — чи принаймні не йому самому.
— Не звучить як та сама «найкраща пропозиція у житті», — зауважує дракон. Монстр однозначно втрачає половину свого шарму щойно стає названим.
— Я ще навіть не почала, — Софія робить паузу, прикладаючись до чашки, коли як Раміро додати нічого. Він відкидається на спинку сидіння. — Загалом, я тут лише за тим, щоб завербувати тебе і запропонувати непоганий підробіток. Як на це дивишся?
— Мої руки, розум і серце до ваших послуг, пані, — усміхається Раміро. Софія одягнена витончено, закрито за погодою — дощ за вікном тільки набирає обертів — якраз добре оплачуваної халтурки зараз і не вистачало, щоб розбавити зневіру, що оточує його думки. Яким би провалом не був минулий раз, справи не стануть кращими, якщо він продовжить жаліти себе.
Може, життя взагалі не таке вже й погане, якщо під час запою та шторму до вас приходять доглянуті жінки, щоб випити чаю та запропонувати грошей.
Він сідає поруч — не порушуючи норм пристойності — і бере до рук свою чашку.
— Твоє ім'я Альдмар, правда? Чула про те, яким чином ти зробив роботу востаннє.
Раміро хмикає, почувши ім’я своєї нинішньої маски. Те, за що стала відома його поточна особистість “Альдмар”, безсумнівно і спричинило сьогоднішній вечір. Він зламав магічний шифр — наслідком цього стали склади, що згоріли за межею міста. Хтось надумав змагатися з Санчесами у галузі дурманної трави та отримав закономірний результат. Раміро лише зробив свою роботу.
Ага, зробив.
Він не планував нічого спалювати вщент. Він хотів спочатку все оглянути – сподівався знайти щось корисне. Йому здавалося, що у нього була зачіпка.
Якщо й була, то згоріла до біса разом зі складами.
— Так і є. Здивований, як правильно ви знайшли мене того ж дня. Похвально. Ви хочете запропонувати мені нову роботу, тому я уважно слухаю.
— Дем'єну потрібен тимчасовий працівник. Місяця на два. Попрацювати з інформацією, почитати магічні сліди, застосувати практично... Звучить як твій профіль, вірно? Ти безперечно виглядаєш талановитим магом.
— Досить нудна пропозиція "всього життя".
— Не причепляйся. Повторений вдруге жарт перестає бути смішним.
— Я згоден. Коли починати?
Софія замислюється. Робить ковток.
— Завтра познайомишся з начальством, а далі розберетеся. Оплату обговоримо, коли погодите умови, — драконія простягає йому папірець.
Раміро киває та приймає його, а потім підозріло дивиться у вікно. За склом усе ще йде дощ.
— Чи не хочете перечекати негоду тут?
— Ні, — відрізає драконія. У її вигляді читається "на що ще ти розраховував" — і Раміро розуміє, що його наміри зрозуміли хибно. — У мене є ще справи. Треба йти.
— Я вас проведу, — поставивши чашку, дракон підводиться. Подає Софії руку; та вдячно приймає її.
Коли жінка виходить за двері, її волосся залишається сухим — краплі стікають за сантиметр від шкіри.
Маг води. Боги. Раміро зовсім дарма хвилювався про дощ — це її стихія. Міг би й перевірити наявність магічного ядра — простого внутрішнього дотику до магічного фону вистачило б, але потрібність у таких речах зазвичай не була висока.
Софія посміхається. Раміро робить легкий уклін і зачиняє двері.
***
Він ще раз звіряється з адресою на врученому папірці. Здавалося б, скільки разів проходив цим провулком, але ця антикварна лавка ніколи не траплялася в очі... Вивіска "Хронометр" мірно погойдується на вітрі — вчорашня злива залишила після себе неприємну мряку з вітром, що забивався під комір і заважав огляду.
— Старий мотлох за пів ціни? Ну, вітаю... — бурчить дракон сам собі, штовхаючи вперед двері. Ті піддаються легко, зі слабким скрипом. Будівля стара — скільки не змащуй віконниці, сама атмосфера подібного місця змусить їх скрипіти.
Раміро не встигає розглянути все як слід — поряд з ним з'являється Софія, з темно-червоною помадою на губах; чемно посміхається, беручи його під лікоть.
— Сподіваюся, тобі вдалося похмелитися, бо чекати, поки ти оговтаєшся тут ніхто не буде, — повідомляє вона, підводячи його до сходів за високим стелажем. Навколо швидко миготять полиці з різноманітними цікавими штучками — проте світло в кімнаті ще не запалене, і погляду складно зачепитися за щось конкретне. Раміро тільки встигає запам'ятати старе піаніно, завалене зверху книгами, що займає великий простір. Таку красу і не використовувати? Блюзнірство.
— Я не настільки був п'яний, все гаразд, — бурчить Раміро.
— І не ти вчора пропонував самотній дамі залишитися ночувати в маленькій тісній комірчині?
— Там за вікном була злива, звідки мені знати, що ви теж маг? Я не мав на увазі нічого... непристойного.
Софія сміється:
— Будь обережнішим з тим, що й кому кажеш. Тобі це ще може стати у пригоді в житті.
Знайшла, кого вчити. Раміро старанно зітхає і закочує очі. Драконія спілкується з ним, ніби знає вже сотню років — подібний підхід йому, мабуть, навіть подобається. Розслабляє.
Вони вже стоять перед темними дубовими дверима у вузькому коридорі. Софія відпускає його руку та змірює поглядом.
— Ти одягнений пристойно?
— А ти не бачиш.
— Просто хотіла переконатись. Від враження Дем'єна залежить твоя робота.
— Я в собі не сумніваюся, — весело говорить Раміро та повертає собі хвіст й рога — якщо знайомитися заново, то при всьому параді.
Драконія відчиняє двері.
Раміро слідує за Софією до кабінету, відчуваючи себе незатишно на чужій території.
Дем'єн сидить у напівтемряві свого кабінету, закопавшись у папери. Похмурий шатен, кучерявий, одяг елегантно консервативний, все темне... Підіймає голову, помітивши гостей — Раміро відчуває на собі неприязний погляд — і з чого це раптом? Він ще нічого не встиг зробити йому в цій особистості. Ні поганого, ні хорошого. Максимум, де вони могли бачитись особисто — це маскаради... Так, здається, якась історія була. Але він тоді був у зовсім іншій масці зовнішності — рудим. Рудим і дурним. Багато років тому.
— Добрий день, — ввічливо посміхається Раміро.
На нього дивляться ще кілька секунд, осмислюючи те, що відбувається. Кивають.
— Проходьте. Можете сісти біля книжкових полиць, — Раміро впізнає майже забутий знайомий акцент. Дем'єн хитає головою у бік невеликого пошарпаного крісла. Зі своєї крамниці стягнув, чи що? — Дякую, Соф. Можеш бути вільна.
Раміро думав, що драконія залишиться на співбесіді з ним — проте клацання дверей переконує у зворотному.
У-упс. За ним продовжують уважно спостерігати. Раміро поспішає сісти — погляд Дем'єна приковує — дивитися з висоти свого зросту у відповідь не дуже хочеться.
Вони знайомі вельми умовно і лише з боку Раміро, проте... Чому при погляді на цього мафіозного барона здається, що його бачать наскрізь?
Напевно, це нерви. Наслідки алкоголю. Має бути похмілля.
Його майбутній начальник напрочуд низький для дракона — десь по плече Раміро, якщо встане. Ще один факт, який Раміро згадує, тільки побачивши ще раз. У волосах Дем’єна нема рогів — це змушує почуватися трохи ніяково з розуміння, що він один тут хоче залишити про себе якесь уявлення. Якщо він пам’ятає, вони були… такі невеличкі та спіральні, чи не так?
— Я читав статтю про ваші подвиги у вчорашній газеті, Альдмаре. А чув про них ще раніше, — Дем’єн нарешті відводить свій погляд, прямуючи кудись убік.
— Приємно знати, — усміхається Раміро.
— Мабуть, тямиш у магії?
— Ще б пак, — усмішка стає ширшою, очі примружуються. Раміро любить, коли його таланти гідно оцінюють.
— Ти, мабуть, чув про мене. Я займаюся скуповуванням артефактів.
— Авжеж, — хмикає. — Приємно бачити вас наживо. Проте, ви трохи... — Раміро прикушує язик, як сподівається, вчасно. Нині не час подібних жартів. Не оцінять.
— Низькуватий? Що ж, я не повинен відповідати всім уявленням про себе. — Дем'єн поправляє пасмо, що витягнулося з короткого хвоста, за вухо. — Чи отримували ви освіту в магічній галузі?
Прокляття. Все-таки невчасно.
Тримати посмішку.
— Була справа, — адже він зараз у світлому вигляді. І волосся, і шкіра, і очі світлі, значить, аристократом бути не міг навіть наполовину. Для цієї історії треба темніти до натурального кольору волос та шкіри, а це небажано – чимало тих, хто його хоче спіймати. Отже, треба думати історію. — У коледжі на околицях Імперії. Як особливо обдарований за стипендією.
Дем'єн киває. Чудово. Спрацювало.
— Як далеко вас у результаті закинуло життя, — він щось звіряє у своїх паперах. — Отже, стипендія. Сподіваюся, з моєю справою ви зможете впоратися. Продовжували вивчати магію після випуску звідти, хоч би яким він був?
— Так. Я не припиняв самовдосконалюватись, як інакше, якщо магія — моє основне джерело заробітку?
Знову кивок.
Дем'єн гучно закриває свої папери. Підіймає погляд на Раміро.
Стає ніяково — погляд гранично допитливий, уважний. Очі бурштинові — яскраві, ніби слабо світяться в напівтемряві.
Від випадкових картинок-спогадів у скронях лунає відгомін болю. О, безперечно, вони були знайомі — і Раміро все ще не хотілося б сидіти зараз у цьому кріслі.
— То що ж, я вас влаштовую?
— Безперечно.
— Як ви мене знайшли після останньої справи? Так швидко... Чи не знайдуть інші?
— Про це не варто хвилюватись. Софі про все подбала.
Від думки про те, яким чином драконія могла подбати про стеження, Раміро пересмикнуло всередині. Він до всього звик, проте... Образ водяної драконії в подібних обставинах змушував схвилюватися.
Помітивши, що відволікся, Раміро натягує назад посмішку. Вона напевно виходить не дуже вдало.
— Мені треба буде підготувати тобі документацію, бо дехто не доніс мені всі папери... — Дем'єн озирається на стіл. — Якщо згоден, можеш бути вільний до завтра. Тіки підпиши контракт.
Раміро несподівано для себе сміється від безглуздості підписування паперів у тіньовій частині життя:
— Контракт?
— Запобіжні заходи. Я знаю що роблю.
Раміро киває. Нехай у Дем’єна будуть свої заморочки — може, колекціонує досьє робітників з підписами…
— Домовилися, — маг підводиться, витончено кланяється новому начальнику. — Я буду рівно у сьомій.
Він підходить до столу ближче. Дем’єн протягує папери — Раміро ставить підпис, навіть не дивлячись. Все одно папери не мають тут ніякої сили.
Йде потім до дверей — й обертається перед виходом.
На прощання йому кивають. Знову.