Work Text:
Колись вони мріяли провести разом на святі врожаю цілий день. Не тікати крадькома з палацу на декілька годин, знаючи, що потім будуть гніватись вчителі і рідня, а, не поспішаючи, ходити по вулицям, зупинятись біля кіосків з солодощами, купляти цукерки і печиво, міряти страшні й кумедні маски, піти подивитись виставу вуличних акторів.
Такий день Є Тяньі уявляв собі не раз за всі ці сім років на кордоні, у холодні, самотні зимові ночі.
Мрії зігрівали його у найлютіший холод. Бувало, він повертався з інспекції пізно ввечері, дивився на далекі вогники житла десь в темряві, почувався таким самотнім - і говорив собі: коли-небудь все це закінчиться, я повернусь у столицю, знову побачу Юер, ми підемо на свято.
І в одну мить - наче піщаний замок змило хвилею. Наче він щось зробив не так, і дорогоцінне тонке скло випало з рук, розбившись на сотні крихітних уламків, вже не збереш. Вже не буде так, як колись. Чим він завинив? Він не знав. Але Юер не хотіла іти з ним на свято, просто підкорилась проханню своєї тітки-імператриці. І при першій же нагоді відволікла його і втекла.
Є Тяньі стояв посеред вулиці. Навкруги пістрявий натовп сміявся, радів, співав пісні.
А він, третій принц Тяньшену, до відчаю заздрив якомусь бідному реміснику, котрого обіймала дівчина, не соромлячись, що хтось дивиться!
Він би все віддав, щоб Юер просто тримала його за руку.
Але Юер настільки змінилася. Ніби цих семи років і не було.
Вона його забула.
Рана не так боліла б, як боліло серце від її слів, від байдужості у її погляді, від того, що вона навіть не хотіла спробувати згадати, так вперто наполягала: «я не та, якою була, я все забула... чому не можеш забути і ти?».
Легко сказати!
Вона навіть не запитала, що він побачив і пережив на цій війні.
Нікого взагалі не обходило, якою важкою працею він здобув повагу воїнів, котрі служили на кордоні, і що він відчував, втрачаючи людей - своїх людей, з якими він провів стільки днів у засідках, які прикривали йому спину в бою.
Тепер люди бачили в ньому тільки жорстокого полководця - таким, певно, сприймала його і Юер - але ніхто б не зрозумів: він просто привчив себе сприймати людей як фігури на шаховій дошці, бо інакше він би збожеволів, горюючи через кожну втрату. І яка була б із того користь? Невже пустити у Тяньшен дикунів було б краще?
Ох. Більше за все йому зараз хотілось забути цей ранок, забути взагалі...
Він вирушив до чайного дому. Того самого, біля якого тоді, в минулому, зупинявся разом з Юер. Вони разом мріяли: коли вже ніщо не обмежуватиме їх свободу, вони питимуть вино ось у цьому крихітному будиночку, обвитому плющем.
Їм обом хотілось сидіти біля вікна, де на підвіконні росли у ящику білі, схожі на півмісяці, квіти.
Але, коли він зайшов, у залі вже було повно людей. За столами сиділи веселі компанії, жартували, пили вино, проголошували тости. Місця просто не було. Тільки за тим самим столиком, який він вподобав, сиділа на самоті панна Цинь - голова Орлиної Гвардії. Їх познайомили не так давно на якомусь прийомі в палаці. Неважливо...
Панна Цинь дивилась на глечик вина перед собою. Здавалось, це був вже не перший, який вона випила.
І, судячи з похмурого виразу її обличчя, пила вона не від радості.
Є Тяньі наблизився, злегка вклонився.
- Панно Цинь. Я вам не завадив?
- В-ваша високосте, - непевним, не дуже тверезим голосом мовила вона. - Складете компанію? Вино тут досить смачне, а головне, міцне.
- Чому б і ні, - відповів він, сідаючи поряд, покликав слугу і замовив ще пару глечиків вина. - Я пригощаю. Не годиться пити на самоті, панно Цинь.
- Хто сказав? - зухвало перепитала вона, взявши глечик. Пила вона, як чоловік, та й витирала губи тильною стороною долоні, зовсім не як благородна панянка.
- В високому товаристві...
- Високе товариство може забиратись до всіх на світі черепах. Ні-ні, я не про вас, ваша високосте, не подумайте.
- Ох, так, про ваше невзаємне кохання до княжича Жуна відомо, мабуть, навіть тим, хто, як я, приїхав до столиці недавно, - Є Тяньі скривив губи. - Що такого знаходять жінки у цьому хворобливому і самозакоханому типі? Я ледве встиг кордон перетнути, і на кожному кроці чув: Жун Цзин такий освічений, Жун Цзин такий благородний, Жун Цзину потрібно те, Жун Цзину потрібно се… а він помічає лише себе одного!
Йому й досі боліло від тої першої зустрічі після розлуки, в Юеци, коли Юер не впізнала його, зате як хвилювалась, що у полон потрапив Жун Цзин.
- Я б хотіла знати, що чоловіки знаходять у цій розбещеній і примхливій Юнь Цяньюе! – роздратовано вигукнула Цинь Юйнін і зробила ще ковток вина. – Четвертий принц бігає за нею, як цуценя! Куди б вона не пішла, всі чоловіки дивляться на неї! Навіть Жун Цзин їй посміхається…
- Не смійте говорити такі речі про княжну Юнь! – розізлився Є Тяньі. – Вона не…
- Ось і ви втрачаєте голову від неї, а їй начхати.
- В чужому оці ви і пилинку помітите, а в своєму… - процідив Є Тяньі крізь зуби. – Затямте собі, панно Цинь. Чоловік – ніколи – не – зверне – увагу – на – жінку – яка – так – принижується – перед – ним, - кожне слово падало, наче камінь. – Ви бігаєте за княжичем, робите з себе посміховисько перед усіма цими столичними панами та панянками, і заради чого? Ви голова гвардії, ви воїн! Ви досягли таких висот – хочете все це втратити через якогось там вченого?
Він глибоко вдихнув і видихнув. Не міг дати волю гніву на Юер, Юер була для нього безцінна, свята, він не дозволив би собі навіть подумки того, що її б образило. А Цинь Юйнін сама дала йому привід для різких слів.
Та вона в боргу не залишилась.
- А ви, ваша високосте… вас забули, як ляльку, яка набридла. І ви прийшли сюди заливати горе. Ви ж воїн і стратег…
- До чого тут це?
- Не розумієте? В любові, як на війні. Не сумувати треба, а скласти план наступу і діяти, - Цинь Юйнін п'яно похитала головою. – Ваша прекрасна княжна Юнь звикла до легких перемог. Звикла, що чоловіки самі здаються у полон її очей. Ха! Зробіть вигляд, що відстань змінила ваші почуття…
- Це не так! – гаряче заперечив він.
- Кажу ж, зробіть вигляд! Будьте холодним і байдужим з нею. Дивіться на іншу так, як на неї колись. Іншій даруйте квіти, читайте вірші чи як там ще ви проявляли увагу. Хай вона побачить, що світ не обертається навкруги неї.
- За що ви її так ненавидите? – холодно запитав Є Тяньі.
- За те, що Жун Цзин любить її, а не мене… - по щоці Цинь Юйнін покотилася сльоза.
- Так не плачте, а дійте! Ви ж тільки що давали мені такі поради. Зробіть вигляд, що ви його забули. Забули заради мене, наприклад, а я буду вдавати, що зацікавився вами, щоб змусити княжну Юнь ревнувати. Як вам така гра?
У Цинь Юйнін засяяли очі.
- Хай він побачить, кого не цінував!
- Ви не втрачаєте зовсім нічого, навіть якщо йому буде все одно. Хіба такий витончений пан, як він, зрозуміє, чим живуть такі, як ми? – сказав Є Тяньі, не стільки, щоб втішити панну Цинь, скільки, щоб хоча б перед самим собою і ще якимось слухачем довести, що Жун Цзин не такий вже ідеальний, як всі про нього думають. – Уявіть собі, ви стали його дружиною, ви повертаєтесь додому з інспекції, брудна, спітніла, втомлена, як сто тварюк з Діюй, а він навіть не здогадається звеліти слугам, щоб підготували вам діжку з гарячою водою. І буде кривити губи, якщо ви при ньому вилаєте поставників чи отих зелених новачків, які приходять в армію, не знаючи, як тримати спис у руках.
- Ахах, як важко з новачками, зрозуміє тільки той, хто це пережив сам! – погодилась Цинь Юйнін. – Надіслали мені минулого року одного такого. Гонору більше, ніж грошей у татка. А татко, щоб ви розуміли, князь Ши.
- Це той, у котрого по незаконнонародженому сину чи не в кожному місті?
- Він самий! Мені й дісталось його байстря. Вилупок за походженням, а у справі вилупок ще більший. Як, як, …, можна, сидячи в засідці, запалити вогонь, щоб підсмажити м'ясо? Гарна вийшла наживка для розбійників, тільки не тоді, коли я розраховувала. Я з десяток людей через нього втратила, а він відбувся переляком і подряпинами. Ох, - Цинь Юйнін зітхнула. – Знаєте, як мене вітали, коли я перемогла банду Лютого Ле? У всіх містах, де страждали від його виродків, мене зустрічали з квітами! Поети мені вірші присвячували! Мандрівні музики пісні складали! А Жун Цзин навіть формально не привітав з перемогою…
- А хто по-справжньому розуміє, яку ціну ми платимо за чиєсь мирне і спокійне життя? – Є Тяньі притиснув руку до лоба, відчуваючи, що хміль вже добре б'є в голову. – Все, що сказав мені батько, коли побачив мене, було тільки: «дякую». Таким тоном, наче за дрібничку, а не за сім років на війні! А коли я попросив його, щоб він дозволив моїй матері переїхати до більш теплого і затишного палацу, то почув тільки: «я подумаю». Так, може вона перед ним і завинила, але хіба я не спокутував її вину своєю працею, своєю кров'ю? Не для себе ж я просив… вона хворіє…
- Ніхто нас не любить і не розуміє! – знову п'яно заридала Цинь Юйнін. Вона піднялась, хитаючись, вийшла з зали, а через деякий час повернулась бліда і з неохайно стертою помадою на губах. Дістала з кишені якісь солодощі, пожувала, і знову схлипнула: - Ой, як мені зле…
- Я звелю, щоб подали екіпаж і відвезли вас додому. Допоможу вам дістатись.
- Ця недостойна не варта уваги третього принца…
- Ми ж вдаємо, що ми можемо стати парою, - нагадав Є Тяньі. – Якщо слуги з вашого маєтку нас побачать і розпустять плітки, що ви пили зі мною, всі подумають, ніби між нами щось є.
Вони підвелись. Цинь Юйнін не трималась на ногах і обіймала Є Тяньі, щоб не впасти. А він пригортав її до себе, як справжній закоханий.
В кареті Цинь Юйнін майже одразу заснула.
«Вона не згадає нашу розмову на ранок», - подумав Є Тяньі. Але якщо пам'ятатиме – можливо, це було б не так вже й погано.
Ні, він не зміг би забути Юер заради іншої жінки. Але, можливо, ревнощі змусять її згадати все?..