Work Text:
Ремус нерішуче топтався на місці, звіряючись із адресою. Звісно ж, він прийшов завчасно. Занадто завчасно – було б навіть неввічливо вриватися за цілих 40 хвилин. Але, схоже, саме життя вирішило, що не варто підсовувати Люпину ще більше тривожності – двері тату-студії різко відчинилися, ледь не врізавшись йому в лоба. З приміщення почулося ласкаве:
– Давай, йди собі у справах, у мене скоро клієнт.
З дверей поважною ходою вийшов великий чорний кіт і зневажливо (як Ремусові здалося) окинув хлопця поглядом та попрямував кудись, завернувши у найближчу арку.
– О, ти до мене?
Тепер уже показався сам Сіріус Блек. Ремус швидко кивнув та прослизнув у студію, намагаючись не розчервонітися. Якщо зазвичай красивих людей порівнювали із грецькими богами, то Блека хотілося порівняти із самим Сатаною – так небезпечно, але збіса привабливо він виглядав. Чорна майка із символікою якогось (очевидно, рок) гурту відкривала вид на руки, від яких у Ремус не міг відвести очей: праву вкривали чорні хаотичні лінії, що спліталися у якийсь химерний візерунок, а ліву обліплювало безліч маленьких малюнків (о боже, це що пентаграма? персонаж з мультика? напис “good boy”, серйозно?).
– Кхм, – прочистив горло Сіріус, – Ремус, правильно? Це ж ти той друг Поттерів?
Люпин здригнувся, почувши своє ім’я і закивав.
– Ага, він самий. Мені, власне, Лілі і порадила тобі написати. Чесно кажучи, вона багато про тебе розповідала.
– Боюся собі уявити, що вона могла про мене наговорити, – розсміявся Блек, – враховуючи, що я недавно випадково (чесно) зламав якусь її квітку, якої звісно ж більше ніде немає. Хоча, мушу зізнатися, Ремусе, Джеймс мені останній місяць тільки й говорив про свого “класного друга Люпина, який от скоро має повернутися”. Я навіть почав трохи ревнувати.
Ось тепер Ремус справді занервував. Тобто оцей самий Сіріус слухав якісь історії про нього і склав собі враження, що Люпин – крутий? Сам Ремус почувався скоріше ідіотом. У животі неприємно крутило від думок, що рано чи пізно доведеться роздягатися перед цим диявольськи красивим хлопцем – він же за цим сюди і прийшов. Забити нарешті дурні шрами татуюваннями. Він розумів, що це не вирішить усіх проблем, але хоча б дивитися на себе у дзеркало стане менш нестерпно. Але перед цим доведеться показувати своє понівечене тіло комусь чужому.
– То що, ти не передумав давати мені повну свободу? – запитав Сіріус, паралельно розкладаючи усе необхідне на замотаному плівкою столику.
– Та ні, не передумав. Я тобі довіряю.
Це було досить дивно для Ремуса – отак довіритися незнайомій людині. Але, по-перше, Люпин абсолютно не знав чого він хоче. Тобто, очевидно, перекрити ці дурні відмітини, але чим – у нього не було жодних ідей. А, по-друге, він ретельно вивчив фото попередніх робіт Сіріуса і не знайшов жодного, яке б йому не сподобалося. Чомусь здавалося, що усі малюнки Блека говорили більше про нього самого, ніж про його клієнтів – і Ремуса це цілком влаштовувало. Та й зрештою, це цікавий досвід – отримати тату-імпровізацію, яка вигадується прямо по ходу процесу.
Поки Сіріус дезінфікував усе необхідне, між ними запала мовчанка. Але вона не була незручною, скоріше комфортною: Ремус тихцем розглядав як вправні руки Блека роблять усе, здається, автоматично.
– Ну, прошу, роздягайся та лягай на кушетку. – Сіріус широко усміхнувся, тримаючи у руках маркер.
Ремус скинув сорочку і обережно приліг, стараючись займати якомога менше місця. Зіщулившись, він кинув на Блека зляканий погляд, ніби очікуючи якогось різкого коментаря. Але той лише занепокоєно сів біля його ніг.
– Гей, Ремусе, усе добре?
– Так, я лише трохи… нервуюся. Знаєш, не кожного дня роздягаєшся перед малознайомими хлопцями, – спробував віджартуватися Люпин. – І це в тебе треба питати чи ти у нормі, видовище не найприємніше.
– З чого ти взяв? Я дуже навіть задоволений видовищем, – Сіріус поворушив бровами, намагаючись розрядити атмосферу. – Послухай, у шрамах немає нічого страшного чи потворного – вони лише показують, що ти пережив багато різних речей і зрештою виявився сильнішим за них.
– Легко тобі казати, – вирвалося у Люпина.
– Аби ти мені повністю довірився, я теж мушу тобі довіряти, правда?
Сіріус різко повернувся і підняв майку аж до шиї. На його спині виднілися десятки різноманітних рубців: тонкі і довгі, що йшли від плеча аж до куприка, менші, але широкі, круглі як від опіку (можна було вирішити, що Сіріуса хтось використовував замість попільнички) (чи точилки для ножів) (чи якоїсь іграшки для биття).
Ремус гучно видихнув, підбираючи слова, поки Сіріус знову повернувся до нього обличчям.
– Ти не забив їх татуюваннями? – перше, що прийшло йому в голову (окрім, звісно, хто це з тобою зробив і чому, але Ремус вирішив, що Сіріус і так розкаже, якщо захоче, а лізти йому в душу, як мінімум, неввічливо).
– Ні, спочатку не хотів йти до когось, а сам не діставав. А потім подумав і вирішив залишити: хтось зберігає старі іграшки з дитинства, а коли ти спадкоємець самих великих Блеків, що не хоче жити як зарозумілий лицемірний шмат лайна, отримуєш щось таке.
Підмітивши, що Ремус трохи розслабився, Сіріус схопив маркер та почав виводити по його грудях якісь лише йому одному відомі лінії. Водночас він майстерно перевів тему, розпитуючи Люпина про навчання закордоном та його плани.
– Отже, ти повернувся і тепер плануєш залишитися тут?
– Так, Джеймс допоміг підшукати житло, десь недалеко від них, роботу вже знайшов. Набридло валандатися, хочу нарешті знайти дім.
– Якщо у ділі Поттери, то скоріше за все ми будемо сусідами, мені теж вони недавно впарили “дуже комфортну квартиру, яка точно тобі сподобається, та і ми всі будемо поруч”, – Сіріус трохи пискляво зімітував інтонацію Лілі.
Блек закінчив малювати і потягнувся до тату-машинки.
– Спочатку буде некомфортно і незвично, але це швидко мине. Якщо буде боляче, кажи – ми зробимо перерву.
– Зрозумів, – серйозно кивнув Ремус, – думаю, я витерплю.
– Я в тобі не сумніваюся, просто попереджай, коли треба буде трохи відпочити.
І поки Сіріус возився із фарбою та намазував Ремусові груди якимось незрозумілим гелем, Люпин затамував подих. Занадто близько. Він відчував як Сіріусові руки обережно торкалися до його шкіри, ніби він може розбитися від найменшого необережного руху. Ремус здригнувся, відчувши гаряче дихання Сіріуса, що нахилився ще ближче, проводячи машинкою по шкірі.
– Точно все в порядку? – Сіріус сприйняв рух Ремуса за сигнал болю.
– Так, продовжуй.
Та нічого, в біса, не в порядку, подумав Ремус. Чому ти так близько? Чому мені одночасно хочеться втекти і лежати тут довіку? Чому ти іншою рукою так заспокійливо погладжуєш мою ногу? Чому я дозволяю тобі це робити і ледь не сам стрибаю в руки як отой кіт? Чому я не відчуваю болю від голки, а лише жар від твого погляду? Що з тобою не так, Сіріусе Блек?
На особливо чутливій ділянці шкіри Ремус зажмурився, бо було і справді неприємно. Сіріус на секунду зупинився і запропонував:
– Хочеш, можеш взяти мене за руку і стискати, коли буде боліти?
– Хочу, – неочікувано навіть для себе погодився Ремус.
Сіріус обережно переплів їхні пальці і непомітно усміхнувся, повернувшись до роботи. У салоні тихо грав його старенький програвач, тож Блек з головою поринув у процес. Настільки глибоко, що й не помітив як Ремусова рука розслабилася у його долоні, а він сам потроху відключався.
– Все добре?
– Так, продовжуй, – кволо відповів Ремус.
Сіріус зупинився і пильно його оглянув. По його обличчю було помітно як він перебирав в голові варіанти.
– Ремусе, скажи, будь ласка, а ти сьогодні снідав?
– Пив чай.
– З чим?
– З медом.
– Ну яке ж ти дурбецало, я не можу, – простогнав Сіріус, різко встаючи.
Він кудись зник на кілька хвилин і повернувся, тримаючи у руці шоколадку і чашку з чимось гарячим.
– З’їж і тобі стане краще. Ну хто ж йде бити татуювання на голодний шлунок? І як взагалі можна поснідати лише чаєм?
– Ну, я завжди так снідаю, – винувато опустив очі Ремус, відкушуючи прямо від плитки.
– Ага, значить на сьогодні точно досить, продовжимо на наступному сеансі. А щоб такого точно не повторилося, я сам відведу тебе поснідати і впевнюся, що ти добре поїв і чудово почуваєшся. Скажи мені, що ти маєш вдома якусь їжу і обов’язково пообідаєш і відпочинеш, коли повернешся.
– Сіріусе, мені б не дуже хотілося тобі брехати. Я ж лише недавно переїхав, у мене з їжі тільки базилік на підвіконні. І той Поттери принесли на новосілля.
– Тоді доведеться робити все самому, – пробурмотів Блек, промиваючи Ремусове незакінчене тату і заклеюючи його плівкою. – Можеш обережно вдягатися. Я проведу тебе додому, але по дорозі обов’язково зайдемо в магазин.
– Ти не мусиш цього робити, – Ремусові було трохи незручно, йому не хотілося, аби Сіріус почувався винним чи відповідальним за нього.
– Так, не мушу. Але хочу. А я, знаєш, звик робити те, що мені хочеться, – підморгнув Блек.
Обережно натягуючи сорочку, Ремус подумав, що, схоже, залишити частинку Сіріуса під своєю шкірою – його найкраща ідея.