Work Text:
Дощ затікає вже, здається, навіть у білизну, і Шортер тільки й молиться про те, щоб у готелі, куди він біжить декілька хвилин, ще були вільні номери. Він хоче гарячий душ, маленьку канапку з сиром, якщо повезе, і суху постіль, можна навіть тверду як залізобетон та без подушки, але суху. Він на іншому кінці міста, незрозуміло де (до речі, де він?), уже друга година ночі, і в нього нема грошей на таксі, а от на маленьку замухрижну кімнатку в цілодобовому хостелі, який він знайшов по оголошенню на трасі, — якраз вистачає, до копійки.
Шортер ледве не влітає в скляні двері, бо він навіть не помічає їх спочатку: так хоче всередину, він уже не може. Він, заливаючи дешеві сірі килими, — напевно, колись білі, але цей період їхнього існування пройшов незворотньо, — біжить до стійки реєстрації та гучно шльопає вологими грошима по дереву.
— Доброї ночі, номер на одного до ранку, — швидко каже Шортер, трохи мотнувши головою, щоб мокрий чуб не спадав на очі. Дівчина за стійкою оглядає його, потім, трохи перегнувшись, мокрі сліди на килимі, потім гроші. Вона завчено посміхається та каже:
— У нас якраз залишився один номер, але там двуспальне ліжко, — і десь у момент її говоріння у двері влітає якась мокра туча, яка одночасно з Шортером викрикує:
— Беру!
Шортер повертається на двері, обляпавши поглядом календар на стіні (чорт, у нього завтра зустріч), щоб побачити знайомі чорні очі, розширені від здивування, і цей традиційний китайський одяг, зараз мокрий, і довге темне волосся, налипший до лоба, — тобто Лі Юе Луна. Юе швидко приходить у себе, граціозно проходить до стійки, залишаючи на килимі нові мокрі сліди (працівниця готелю знову перегинається трохи через стійку, щоб гнівно на це подивитись), відводить від чола мокре волосся та авторитетно заявляє:
— Я візьму цей номер.
— Що ти взагалі тут… Неважливо, от гроші, номер беру я! — кричить Шортер, знову гупнувши долонею по грошам на стійці.
— Що я тут роблю — не твоя справа, — шипить Юе на нього, і потім, повернувшись до менеджерки, ввічливо додає: — Почекайте! — Він риється у гаманці пару секунд, теж дістає гроші та шльопає ними о стійку. — Я беру номер!
— Я перший сюди підійшов, я беру номер! — роздратовано каже йому Шортер. Юе Лун розкриває рота для чогось образливого, потім закриває, очевидно відчувши, що він не у вигідному становищі, дивиться на Шортера й ледве чути повільно каже:
— Б-будь ласка?
Менеджерка Лайла (Шортер нарешті читає її ім’я) дивиться спочатку на Юе (червоні цяточки біля очей попливли, погляд ненормальний), потім на Шортера (фіолетовий чуб прилип до лоба як штрихкод, погляд теж ненормальний), обидва вони такі мокрі, що хочеться покласти в пральну машинку за режиму “Інтенсивне вижимання” хвилин на двадцять, і каже:
— То ви знайомі?
— Ні! — одночасно викрикують вони.
— А, перепрошую, — каже Лайла. — Я хотіла запропонувати вам взяти цей номер на двох, а також невелике розкладне ліжко, воно безкоштовне.
Шортер дивиться за скляні двері: дощ не те що не закінчився, а ллє з новою силою, пригинаючи дерева.
— Я заплачу, а ти спиш на розкладному ліжку, — каже йому Юе Лун, і Шортер ще раз думає про можливість отримати каву зранку (та канапку з сиром, хоча б завтра, о боже), якщо він зараз віддасть свої гроші за кімнату, щоб не бачити Юе Луна. І він справді не хоче бачити Юе Луна, але між цим і кавою зранку обирає все-таки друге, бо Юе Луна можна перетерпіти, тим паче, у Шортера навіть є з собою заспокійливі.
— Добре, — каже Шортер.
Лайла посміхається ще ширше, видає їм ключа, показує, де взяти розкладушку (її одразу ж підхоплює Шортер), і вони їдуть у ліфті до свого поверху. Ліфт повільний, і Шортер, закінчивши розглядати синьо-зелені полоски та іржаві ніжки на розкладушці, дивиться на Юе Луна, і його погляд притягує синець на його шиї — ніби хтось нещодавно тримав його за горлянку так сильно, щоб залишились відмітини. Це, звичайно, не справа Шортера. Йому взагалі все одно (він знову переводить погляд на синьо-зелені полоски).
Номер у них зовсім невеликий, а маленький килимок біля двері смердить кошачою сцаниною. Лампочка трохи підмигує Шортеру, коли він урочисто ставить розкладушку в куток біля вікна — так, щоб вони з Юе нормально розвернулися, при чому місце можна сказати навіть блатне: кут діаметрально протилежний до обісцяного килимка.
— Іди перший у душ, — кидає Шортер, опускаючись на розкладушку. У ній, звичайно, щось ламається: скрип, візг, Шортер сідає на підлогу, і, Шортер взагалі-то не те щоб вірить у бога, але слава йому, що не на стирчащу в п’яти сантиметрах іржаву палицю — тобто деталь того, що ще так нещодавно було розкладушкою. Шортер рукою зачісує чуба назад, оглядаючи прутень, який сьогодні міг розірвати йому сраку, Юе Лун прикриває рота рукою.
Шортер встає ривком, оглядає повну картину: розкладушка зламана — це факт, виглядає так, ніби по ній пройшли приблизно півтора слони (можна округлити до двох), і Шортер переводить невпевнений погляд на єдиний варіант, який залишається йому замість ліжка, — вищезгаданий обісцяний килимок біля дверей.
— Ти ж не думаєш на цьому спати, — каже Юе Лун, подивившись на нього теж. Шортер вскипає моментально: так а де йому ще спати, і чого взагалі йому каже це людина, через яку він ледве не вмер, і чого вони взагалі тут разом, між іншим у Шортера є гроші, але Юе додає: — Просто лягай зі мною.
І ця перспектива — спати на одному ліжку з Юе Луном — у принципі не така жахлива, особливо якщо вони обидва зараз помиються та вляжуться спати в сухих халатах, про які їм розповіла менеджерка, тобто сухе ліжко все ще світить Шортеру, тобто все просто ПРЕКРАСНО.
— Добре. І я йду в душ перший, — каже Шортер. Юе просто киває. Він завжди якийсь тихий, але зараз — чогось особливо, і Шортер знову думає про його шию: ніби тональний крем, яким Юе Лун замазував її, трохи потік через дощ, і в деяких місцях було видно ці синці. І не те щоб Шортер хотів у ванній, роздягаючись, думати про шию Лі Юе Луна (або про будь-яку іншу його частину чи його в цілому), але він просто… думає. Може, він занадто втомлений, от і думає про всяких красивих і пов’язаних з криміналом китайців.
Між іншим, Юе Лун справді дуже красивий, у конвенційному сенсі включно: довгі вії, пряме доглянуте волосся, світла шкіра, приємний розріз очей, і Шортер не відчуває заздрості, це щось інше, і Шортер не може сказати, що закоханість, бо Юе Лун все такий самий гівнюк усередині, це не треба навіть перевіряти. Але… він же теж людина, правда? Шортер ступає в кабінку, нащупує кран та старається більше не думати. Він виходить з ванної в халаті, ще раз проходить рушником по волоссю, вішає все своє мокре та влягається в ліжко, не вимкнувши світло.
Шортер не хоче засинати до Юе Луна, бо він небезпечний і хтозна, що він може вирішити зробити, але Вон такий втомлений, і після гарячого душу так добре, і ліжко таке м’яке, навіть подушка є, і він засинає, звернувшись калачиком на краєчку.
Прокидається він, коли ще темно, тільки-тільки почало світати, від того, що хтось задихається. Шортер завжди прокидався, коли чув, що сестра плаче, і йому треба декілька секунд, щоб зареєструвати, що він не вдома й це не сестра. Це Лі Юе Лун, у якого, схоже, панічна атака. Уві сні. Шортер повертається до нього й обережно торкається чужого плеча, щоб розбудити, і Юе здригається — по матрацу йде хвиля.
Він налякано дивиться на Шортера, ніби очікуючи, що той вдарить, або закричить, або ще щось.
— Поганий сон? — м’яко питає Шортер, бо Юе Лун чогось зовсім не виглядає як гівнюк і грубо розмовляти з ним зараз не хочеться. Юе тільки через деякий час, коли Шортер забирає свою руку, взагалі помічає, що це Шортер, і що він не спить, і що в нього спітнів лоб — Юе витирає його долонню, і що він розбудив Шортера, і той розбудив його.
— Вибач, — каже Юе, розвертаючись, щоб встати з ліжка, але Шортер кладе йому руку на шию, оглядаючи синці, і він завмирає, різко.
— Все добре, — відповідає Шортер. Юе Лун тремтить під його рукою — дуже живий, зовсім не змія, не кукла, ніякої техніки та грації. Шортер гладить йому за вухом.
— Що ти робиш? — питає в нього Юе. Він дивиться на Шортера знову налякано, але тепер по-іншому, щось у його виразі інше, і Шортер це розуміє, але за слабкого освітлення не може розібрати, що саме і чого.
— Звідки це? — каже Шортер, легко надавлюючи на синець. Юе смикається, але не уходить від доторку. Шортеру цікаво, чи торкаються його взагалі? Не в контексті бійки чи погроз, а просто, ну, ніжно чи дружньо, чи ще якось. Як Юе взагалі сприймає зараз те, що Шортер поруч, що він тримає свою руку на його шиї, і там нема ножа, чи це все ще погроза для Юе, чи йому некомфортно? Усе це він, звичайно, не питає.
— Я розкажу, але ти будеш мені дещо винен, — відповідає на це Юе. І Шортеру б слід напрягтися: Лі Юе Лун — небезпечний, “винен” для нього може бути чим завгодно: і вбивстом, і чимось погірше. Але Шортер каже:
— Добре, — і це через те що Лі Юе Лун не виглядає як зазвичай, ця його впевнена в собі обгортка, він — ніби налякана дитина, і Шортер, відчуваючи чужий пульс під своїми пальцями, думає, що це дуже інтимно. І хоча для Шортера інтим — це в основному секс, а вони з Юе їм не займаються (він би зловив інфаркт), це — точно не секс, просто щось інше, і Шортер не може сказати що, і якщо йому й хочеться лизнути шкіру під своїми пальцями, це тому що він хоче протестувати текстуру на язику, а ще він дуже втомлений, от.
Потім Юе Лун накриває долоню Шортера своїми вологими та прохолодними руками, і Шортер знову думає про змій, але Юе Лун більше як оці смішні маленькі кімнатні змійки, які, нажаль, не вміють прив’язуватися до хазяїв, і Шортеру так сумно, що він, сонний та дуже втомлений, готовий плакати.
— Я вбив одного чоловіка, — каже Лі Юе Лун. Він все ще трохи тремтить, ніби від холоду, і Шортер хоче покласти свою іншу руку на чужі, щоб зігріти, але здається, що це порушить момент і Юе Лун випарується як роса на сонці. — Ці синці… У синдикату проблеми, а платили добре, і я просто… — Він збивається, і Шортер хоче якось допомогти йому, але хіба він може, хіба в нього є на це право? І хіба в Юе Луна є право прийняти цю допомогу? — Я навіть не знаю, хто це, але він чекав на проститута. А прийшов я. Потім з’ясувалося, що він любить жорсткіше. Я вбив його вже після… а… коли він заснув.
О, блять. Шортер кладе другу руку йому на щоку і відчуває, як повільно в Юе Луна стікає сльоза. Він плаче зовсім тихо, ніби за це його б могли побити, і Шортеру його не шкода, просто Юе Лун плаче, і він поруч, і йому насправді шкода, і він хоче забрати чужі синці собі, просто того що Юе Лун тут, і живий, і страждає, і Шортер хоче, щоб він жив, нехай він тричі гівнюк: Шортер хоче і його, і його зміїну шкуру.
— Тепер я тобі винен, — каже Шортер. Юе Лун зкліпує сльозу, вона стікає йому на носа та лоскотить кінці пальців Шортера, і це здається Шортеру чимось незаконним: чого він так спокійно плаче, чому це так красиво?
— Будь ласка, обійми мене, — каже Лі Юе Лун так, ніби він не син голови найбільшого кримінального синдикату Китаю. Шортер, який уже трохи прокинувся та очікував чогось набагато більш жорсткого, завмирає, і Юе Лун продовжує: — Зі спини. Я зараз розвернуся, і ти обіймеш мене зі спини.
І це як… зізнання в коханні. Щоб Юе Лун повертався до когось спиною? Ніколи.
Юе Лун ніжно прибирає чужі руки та справді розвертається, і спина в нього якась тонка, маленька, і Шортер не знає, що сказати, як взагалі можна на це відреагувати. Вони не партнери, навіть не друзі, і що це таке?.. Шортер проводить по цій спині рукою, і вона не розчиняється в повітрі — він просто в шоці. Юе Лун під його рукою вже не тремтить, просто чекає: чи справді обійме, чи обійме, чи вважає він Юе достойним цього, чи це правильно — він істерично обдумує кожну можливу дію Шортера, а в Шортера навіть нема з собою зброї (він перевірив).
Шортер підбирає чуже волосся, кладе його Юе Луну на худе плече (він взагалі якийсь кутоватий, гострий, ніби він похудав за ці місяці, що вони не бачились) і справді його обіймає.
Обіймати Юе Луна — зовсім інше, аніж обіймати сестру. Сестра — гаряча як сам Шортер — завжди обіймає у відповідь, вона м’яка і пахне як дім. Обіймати Юе Луна — це ніби тебе врізали в скелю і ти намагаєшся щось з цим зробити; це як ром, який ніби й не обпече горлянку, але відчуєш, ніби так; це як холодний літній дощ, бо Юе Лун справді холодний, але ніяка він не змія, просто холодна людина, яку ніхто давно не грів.
Шортер притискає його до себе ближче, і Юе Лун обхоплює чужу руку на своїй талії, тримає її своїмим двома, ніби боїться, що Шортер все-таки передумає, кине щось типу “час обіймів закінчився” і піде — хоча куди йому взагалі іти, ще навіть сонце не встало. Шортер легенько цілує його в шию, прикриту чорним волоссям як павутиною, і Юе Лун горить, горить, горить: його так давно не торкались, він хоче ще, і ще, і ще, і це занадто ніжно, ні, йому треба, він уже не пам’ятає, коли його торкались так ніжно, і це закриває в ньому пару дір, може, більше ніж пару, і йому ніхто не казав, що це може бути так приємно (він ніколи не вірив у романтичні книжки).
— Надобраніч, — каже йому Шортер. Юе Лун, здається, помирає. І якщо на ранок він прокидається (вперше за… скільки вже років?.. без жахіть), то це тому що Шортер — чаклун, негідник та шарлатан.
Шортер прокидається від того, що Юе Лун встає і його рука не знаходить під собою чужого боку. Він крізь вії дивиться, як Юе Лун одягає верхню сорочку, розчісує та підв’язує волосся. Шортер думає: ах. Ну так. Можна повторити. І тоді це… це побудує нам будинок.