Work Text:
Нестерпно.
Нестерпно прямо зараз дивитись на свого, колись, найкращого друга і вдавати, що все нормально.
Вдавати, що ти не зізнався йому в почуттях два роки тому, а він втік від тебе, як від скаженого.
Цілих три роки Мінхо і Джісон вважали один одного найкращим, що могло будь-коли трапитись у їхньому житті. Однак, всьому хорошому рано, чи пізно настає кінець, чи не так?
Познайомились на якихось невеликих, локальних посиденьках: свіже повітря, вогнище, пісні, відомі кожному, і мелодія гітари, яка лунала з-під талановитих пальців місцевих музикантів. Мінхо звернув увагу на хлопця ще з перших секунд: його привабила Джісонова щирість і відкритість. Він абсолютно точно знав як із ким потрібно почати розмову, які слова підібрати, щоб потішити співрозмовника. Але це не було награною добротою, ні. Джісон щиро бачив у кожному щось особливе, унікальне. Ця відвертість, доброта не залишали нікого байдужим.
Джісона любили всі. Мінхо не був винятком.
- О, Лі Мінхо! - раптом пролунав якийсь голос позаду хлопця, який в цей час дивився виступ, що відбувався на невисокій платформі, типу імпровізованої сцени.
- Ми знайомі?
- Ти зі мною, можливо, і не знайомий, але я про тебе багато чув, - широко посміхаючись сказав його співрозмовник, - Фелікс часто розповідає мені про свого колегу-друга-танцюриста, на якого лиш глянеш і вже втрачаєш голову.
- Фелікс справді таке казав? -, хоч він і намагався виглядати байдужим, кінчики його вух трішки помаковіли.
- Ну, з моментом про втрату голови я вже додав від себе, але впевнений що так думають всі, - юнак ні краплі не соромився своїх слів. Здавалось, для нього це звична манера спілкування, в той час як вилиці Мінхо вже нагадували стиглі вишні.
- А ти...?
- Джісон! - він простягнув руку, щоб Мінхо міг її потиснути, - Радий знайомству!
- Я теж, - посмішка Джісона виявилась заразною, тому і Мінхо тепер сяяв так само яскраво, як ті зірки, що відображались в очах його нового друга.
Хотілось закарбувати в пам'яті кожен момент проведений з Джісоном. Те, як молодший радів будь-яким дрібним подарункам від Мінхо, тішився щоразу, як чув сміх старшого, тихенько обіймав, бо знав як важко Мінхо говорити про свої проблеми. Ще ні з ким він не почував себе так безпечно і затишно.
Ще ні з ким він не відчував себе так вдома.
А на другий рік їхньої дружби, Мінхо зрозумів, що більше не хоче бачити Джісона своїм другом. Йому хочеться більшого. Хочеться запрошувати його на побачення до улюбленого парку, де вони, тримаючись за руки, гулятимуть пізно увечері, так, щоб ніхто не бачив. Хочеться обіймати його сильно-сильно, коли тільки заманеться, вкриваючи дрібними поцілунками ці милі щоки. Хочеться робити його щасливим. І, що найгірше, хочеться відчути ці завжди балакучі губи на смак.
Але зізнатися він не міг. Ні. Аж ніяк. Ні за яких умов. Не було стовідсоткової гарантії, що Джісон не почне його ненавидіти після зізнання. Що він не обірве з Мінхо всі зв'язки, адже матиме на це повне право. Хоч Джісон і завжди був уважним до свого друга, підтримував його у найважчі моменти, обіймав, щоб той не відчував себе самотнім, Мінхо не міг бути впевненим, що той хоче чогось більшого за дружбу. Тому і намагався заховати свої почуття кудись глибоко всередину, туди, де їх ніхто не помітить. Адже втратити Джісона - це найгірше, що може трапитись в житті Мінхо.
Однак, чим більше ти щось приховуєш, тим більше з часом це стає помітним.
Джісон вдавав, що не бачить, як його друг віддаляється з кожним днем все більше. Як їхні розмови стають все більш холодними, а Мінхо вже не сяє під час їхніх зустрічей так, як раніше. Як щоразу, коли Джісон його обіймає - старший нібито перетворюється на скелю: він весь напружується, здається, навіть не дихає.
Джісон прокручував у себе в голові останні їхні зустрічі і просто не міг зрозуміти, що ж він зробив, чи сказав такого, що Мінхо тепер так відчужено себе поводить. Він провів декілька вечорів в самокопанні, плачучи від відсутності розуміння, як виправити цю ситуацію. Було страшно зіпсувати все, але більше так продовжуватись не могло.
Під час їхньої наступної прогулянки, у парку ввечері, юнак вирішив, що пора розставити всі крапки над "і".
- Мінхо, - той лиш хитнув головою, продовжуючи дивитись на свої кросівки, - Мінхо, подивись на мене... - він намагався промовити це якомога лагідніше, щоб не злякати хлопця. Той нарешті підняв свій погляд, зустрічаючись з очима Джісона і неозброєним оком було помітно, як важко йому дається цей зоровий контакт, - В тебе щось сталось?
- Якби ти лише міг собі уявити, - пронеслось в голові Мінхо, але вголос він, звісно ж, цього не озвучив.
- Мінхо? Чому ти мовчиш? - його голос ледь тремтів.
- Що ти хочеш почути? - Мінхо, який витратив всі свої сили, дивлячись у вічі Джісона, опустив взір на власні руки, які тремтіли не менше за Джісонів голос.
- Що завгодно? - він ледь стримувався, щоб не перейти на крик, - Просто скажи мені Мінхо, чому ти віддаляєшся?
У відповідь знову тиша, адже і збрехати Мінхо не може, і зізнатись теж.
- Мені тебе не вистачає... - посеред речення його голос зламався в спробах стримати емоції. Мінхо, помітивши цю зміну в інтонації, різко підняв свій погляд на Джісона, спостерігаючи, як той намагається не дати вирватись потоку сліз із вже почервонівших очей.
- Сонні... - після цього ласкавого прізвиська Джісон більше не зміг себе стримувати: сльози пролились, а губи затремтіли від напруження, - Будь ласка, не плач... - тепер вже і Мінхо було важко стриматись. Як би він не намагався приховати свої почуття, зараз вони нібито вибухали всередині нього. Але це не було приємними "метеликами в животі". Це відчувалось, як величезний камінь в грудній клітці, що нібито збільшувався у вазі з кожною хвилиною. Хотілось вити від розуміння, що він змусив свого найдорожчого почувати себе так. Що ці сльози зараз ллються через Мінхо.
- Я не можу сказати тобі, пробач, - він акуратно, ледь торкаючись змахнув вологу з обличчя Джісона, відчуваючи як сильно той тремтить.
- Чому? Ми ж знайомі вже скільки? Три роки? І згадай, ми завжди вирішували все разом. Так що зараз не так? - сили покинули його разом із слізьми, а тому він зараз ледь говорив, майже шепотів.
- Це не те, що ти, чи я можемо вирішити, - він криво посміхнувся, - мені шкода...
- Мінхо, що б це не було - скажи мені, благаю... - він нахилився ближче, неначе дивлячись прямо в душу, - Без тебе все не так...
Якийсь невідомий прилив сміливості вдарив по Мінхо. З'явилась надія на те, що, можливо, його закоханість взаємна. Всі почуття, які він так довго тримав в собі, зараз вирвались назовні. Він притиснувся губами до вуст Джісона, тримаючи того за обличчя. Наступне, що він відчув, це те, як його з силою відштовхують, а тепло від іншого тіла, яке він ще секунду тому відчував, зникає.
Джісон дихав загнано, дивлячись на Мінхо із широко відкритими очима. Його пальці були поблизу власних губ, нібито не вірячи у те, що зараз трапилось. В наступний момент він зіскочив на ноги та побіг якомога швидше, геть від Мінхо.
Хлопець лиш зараз усвідомив що накоїв. Його очі, які до цього слідкували за силуетом Джісона, що віддалявся з неймовірною швидкістю, наповнились вологою, а тіло затремтіло так само, як і тремтіло Джісонове кілька хвилин тому. Хотілось кричати, плакати, відмотати час назад, аби лиш не припуститись цієї жахливої помилки.
З того дня вони більше не бачились і навіть не розмовляли. Джісон вперто ігнорував усі повідомлення та дзвінки, не приходив на зустрічі з їхніми спільними знайомими. Мінхо тонув у ненависті до самого себе: він одним лиш поцілунком зіпсував всі роки їхньої дружби. Його тепер точно ненавидять, не хочуть бачити і навіть знати. Тому він просто... здався. Опустив руки, адже розумів, що Джісона вже не повернеш.
І ось, через цілих два роки розлуки вони зустрілись. Мінхо здавалося, що його підліткова закоханість вже давно минула.
Як же ж сильно він помилився.
Джісон змінився: помітно подорослішав, став ширшим в плечах, а риси обличчя набули чітких ліній, хоча, пухкі щоки все ж залишились його особливістю. І чомусь, Мінхо здалось, що хоч його колись кращий друг все такий ж привітний і добрий з усіма, він вже не сяє так, як раніше. Немає тієї осліпляючої посмішки, того відображення зірок в його очах.
Хоча, це і не дивно. Мінхо, зрештою, не знає, що відбувалося в житті Джісона останні два роки. По логіці, той мав би поступити до університету і вчитись на другому курсі, але, можливо, він взяв вільний рік, так я хотів.
О так, Мінхо пам'ятає такі дрібниці. Від цих спогадів кінчики губ самі піднялись вгору, хоч посмішка і виглядала змученою.
Зараз атмосфера була такою ж, як під час їхньої першої зустрічі. Місцева активна молодь, значна частина якої - друзі Мінхо і Джісона, знову влаштували вечір музики, тільки цього разу без вогнища, бо сьогодні доволі спекотно навіть враховуючи, що вже вечір. Тому Мінхо був вдягнений у білу сорочку, рукава якої він підкатав, і класичні чорні брюки, які прикрасив невеличким ланцюжком на поясі. "Як то в школу зібрався, чесне слово" - сказав би Джісон. Але сьогодні вони не говорять. Як і попередні два роки.
Джісон вперто вдає, що не помічає його, розмовляючи з ким завгодно, аби не з своїм колишнім товаришем. Що ж, Мінхо підіграє. Все ж, він не може змушувати Джісона говорити з ним. Особливо після того, що накоїв.
До цього моменту людей назбиралось вже доволі багато, а всі місця для сидіння вже давно було зайняті. Мінхо вирішив відійти далі від натовпу, щоб хоч трохи відпочити від гулу голосів. Він пішов в інший кінець участку, де музика вже не так стукала у вухах. Нарешті, можна було вільно видихнути і трохи побути сам-на-сам із вечірнім спокоєм.
- Чому не слухаєш? - Мінхо здригнувся від знайомого голосу, - Там зараз твою улюблену пісню гратимуть.
Голос Джісона не змінився. Мінхо все ще міг впізнати його, навіть не дивлячись, хто до нього зараз говорить.
- Хотів відпочити від шуму, - все ще не озираючись на співрозмовника, відповів Мінхо.
- Якщо хотів відпочити від шуму - то навіщо на концерт приходив?
А й справді. Навіщо? Мінхо й сам не може сказати. Він би збрехав, якби сказав, що не очікував побачити тут Джісона. Напевно, це і було справжньою причиною його приходу.
Але вголос він, звісно ж, відповів зовсім інше.
- Думав розвіятись, - на видиху сказав хлопець, - але, схоже, вік вже не той.
- Годі тобі, - хмикнув Джісон, - ти ніколи не був фанатом гучних вечірок.
Ого, ти пам'ятаєш...
Лиш зараз Мінхо глянув в його сторону. Об'ємне чорне худі, які Джісон носив завжди, бо замерзав від найменшого пориву вітру, і широкі темно-сині джинси, які діставали майже до землі. Висвітлене волосся ледь спадало на очі, а на повіках ледь помітно нанесені тіні.
Чомусь, згадалось як Джісон вперше імпровізував з косметикою на лиці Мінхо. Це було роки... три тому, мабуть. Старший тоді довго ігнорував благання Джісона побути моделлю для спроби мейк-апу, але врешті-решт погодився. Мінхо довго змивав чорні тіні з своїх очей, бо молодший не подбав про купівлю хоча б міцелярної води, а тому в хід йшла звичайна вода з-під крану. Джісон вдавав, що йому анітрішки не смішно з темних плям під очима Мінхо, як в панди, хоча виходило в нього це, чесно кажучи, погано.
Від цих спогадів на душі стало ще паскудніше. Та важкість, яка душила Мінхо під час їхньої останньої зустрічі зараз повернулась з новою силою.
- Для чого ти прийшов, Джісоне? - він відвів погляд кудись донизу.
- Хотів дізнатись як ти, - з абсолютним спокоєм відповів він, в той час, як стан Мінхо був далеким від спокою.
- Не думаю, що в цьому є сенс.
- Чому?
- Для чого зараз вдавати, що ми друзі, чи щось таке? - тон Мінхо ставав дедалі різкішим і грубішим, - Потім все одно будемо робити вигляд, що ніколи не знали один одного.
- З чого ти це взяв?
- Хах, дійсно, - приснув він, копаючи якийсь камінчик, що лежав біля його кросівок, - Ми ж всього-навсього не знаємо один одного вже скільки? Два роки? Реально, з чого я це взяв, - тіло Мінхо його підводило: руки трусилися, а коліна підкошувалися незрозуміло від чого.
- Будь ласка, не кажи так...
- А як мені накажеш казати, га!? - ці слова явно прозвучали занадто голосно, особливо в контрасті з тим, як говорив Джісон. Але молодший навіть не здригнувся. Лиш стис з силою кулаки, шумно ковтаючи слину.
- Мінхо...
- Що?
- Мені тебе не вистачає.
Йому знадобилось кілька секунд, щоб обробити ці слова в своїй голові, після чого він перевів погляд на Джісона, який, як виявилось, весь цей час дивився на нього, розглядаючи.
- Не зовсім розумію... - ці слова дались з неймовірною важкістю.
- Я лиш кажу, що... - він вдихнув і видихнув в спробах заспокоїтись і набратись сміливості для того, щоб продовжити, - Я скучив за тобою, Лі Мінхо.
Цей важкий камінь, який останні хвилини (роки) сидів на душі у Мінхо, зараз відчувався ще сильніше: груди нібито стисло, навіть дихати було важко.
- Я теж скучив, Сонні...
Наступне, що відчув Мінхо, це чужі м'які губи на власних і запах кави, яку так часто пив Джісон. Молодший міцно тримав його за комір сорочки, нібито боючись, що той зараз зникне. Мінхо не міг повірити у реальність того, що зараз відбувається, а тому просто стояв, з припіднятими руками і широко розплющеними очима. Джісон, не відчуваючи взаємодії, плавно відкрив очі і трішки віддалився, щоб поглянути на Мінхо.
- Я... Вибач... - він майже задихався між словами, - Пробач, будь ласка-
Але договорити йому не дав Мінхо - він впився своїми вустами у чужі, м'яко зминаючи їх, при цьому однією рукою погладжуючи волосся Джісона, а іншою - тримаючи його за талію. Він відчув, як його притискають до холодної стіни, що неймовірно контрастувало з теплотою чужих губ і тіла в цілому. Він обхопив руками шию Мінхо, погладжуючи потилицю. У цей поцілунок обидва намагались вкласти всі свої почуття і любов, які так довго ховали глибоко всередині. Відірвались лиш коли стало бракувати повітря. Вони декілька секунд просто дивились один на одного, милуючись рум'янцем на щоках і відображенням зірок у зіницях навпроти.
Першим відійшов Мінхо, який міцно обійняв Джісона і заховався головою у вигині його шиї. Молодший обхопив руками у відповідь, лагідно погладжуючи міцну спину, яка зараз нагадувала частину статуї через те, яким напруженим було тіло Мінхо.
- Вибач, що тоді втік... - Джісон першим подав голос, говорячи майже пошепки, - Я перед тим ніколи не думав про тебе в такому плані, а коли зрозумів, що ти теж мені подобаєшся - стало вже занадто пізно.
Здавалось, що навіть шия Мінхо почервоніла на словах "Ти теж мені подобаєшся". Нарешті, дихати стало легше і потрохи поверталось це відчуття безпеки і затишку, яке раніше завжди переслідувало його, коли він був поруч із молодшим.
- І коли ти це зрозумів? - поцікавився Мінхо, потираючись щокою об шию Джісона, від чого той хіхікнув.
- Десь через рік після твого зізнання... - старший відсторонився, щоб поглянути на Джісона з широко відкритими очима, неначе не вірячи в те, що він зараз чує, - Не дивись на мене так. Спочатку я був таким злим, навіть сам не розумів на що. Тому вирішив просто відпустити цю ситуацію, забути про неї, щоб раптом не почати ненавидіти і себе, і тебе, - він невесло хмикнув, - А зв'язатись з тобою було страшно, бо невідомо, як насправді ти себе почуваєш через мою відмову. Рівно через рік після... того... випадку, я зрозумів, що ти мені теж подобаєшся і подобався завжди. Просто, я дурний і цього не усвідомлював.
- Нічого... Головне, що тепер все в порядку, - він тицьнувся своїм носом в Джісонів, неначе кіт.
- Тобто ти погоджуєшся з тим, що я дурний, так? - відсторонився Джісон, з усмішкою дивлячись на Мінхо, - Я зрозумів. Забудь взагалі, що я казав тут хвилину тому, - він зашевелився, але міцні руки не дали йому виплутатись з обіймів. Мінхо лиш тихо засміявся, легенько цілуючи пухкі щоки, - Ти навіть не уявляєш, як страшно було підійти сьогодні до тебе, - продовжив Джісон, підставляючи обличчя під поцілунки.
- Я не уявляю? - приснув Мінхо, - Я-то точно уявляю, що таке боятись власних почуттів.
- Ти ще й з'явився тут весь такий красивий, в цій лляній сорочці і брюках. Як то в школу зібрався.
Мінхо з цього засміявся вголос. Все ж, гумор в Джісона залишився таким ж.
- Сонні...
- М? - здавалось, що серце затріпотіло від цього ласкавого прізвиська.
- Я так сильно тебе люблю, - і знову наблизився до губ молодшого, адже він вже катастрофічні п'ять хвилин не відчував їх смак на власних.
- Я теж тебе люблю, - в перервах між поцілунками відповів Джісон.
Тепер, вони знову сяяли, як і п'ять років тому.
Тепер, вони знову відчували себе вдома.