Work Text:
Віктор не був знайомий зі втомою. Усякий раз, коли та ласкаво клала руки йому на плечі, він лише сильніше сутулився, обороняючись від неї гострими лопатками; він схилявся так низько над робочою поверхнею, що ледь не втикався у стільницю носом, не залишаючи між собою і черговим складним механізмом практично ані щілини простору, в якому втома могла б зустріти його погляд. Віктор елементарно не давав їй шансу представитися, і це, з іронією думав Джейс, було так типово для його друга і напарника, коли справа стосувалася жінок.
Джейс був не таким, як Віктор. Він не міг дозволити собі відчужденість у поводженні з дівчиною, що виявляла до нього знаки уваги, і хоча він волів вважати причиною своє виховання, у глибині душі він знав, що насправді просто любив мати прихильність сильних і прекрасних світу цього. Через свою світську слабкість Джейс робився цілковито безпорадним перед вкрадливою постаттю втоми, що з’являлася на порозі лабораторії. Витончені незримі пальці ніжно торкалися виголених скронь Таліса, плутаючи думки віроломним втручанням в їхній курс між креслень і запчастин, якими було вкрито поверхню стола. Як би Джейс не хмурився, як не мотав головою, намагаючись струсити наслання, до зроблених його рукою малюнків і обчислень не повертався сенс, котрим вони ще донедавна повнилися. Натомість його очі раз у раз пускалися в мандри лабораторією, аби відшукати кутасту згорблену постать.
Щось змінювалося у Вікторі, коли він з головою занурювався в роботу, як зараз. Здавалося, він не втрачав себе в ній, а знаходив. У хворобливо худорлявій статурі починала вбачатися впевнена твердість застиглого металу, зазвичай м’які, обережні рухи набували рвучкої рішучості. Джейс знав: якщо він окликне напарника, його голос лише самотньою луною відіб’ється від Вікторової броні самовідданої зосередженості – це буде ніби гукати до зірок; що ж тоді залишалося безголосій втомі?
Можливо, це вона, втома, очима Джейса зачудовано споглядала за змаганням світла із темрявою рухливих тіней на обличчі поглинутого роботою Віктора. Можливо, її, втому, захоплювала недосяжність оманливо близьких чоловіків так само, як Джейса – оманлива близькість недосяжних зірок. Хай там як, Джейс не здатен відвести погляд від того, як родимка під правим оком Віктора безстрашно балансує майже на самому вістрі точеної вилиці. Він знає: якщо Віктор поверне голову, інша родимка вирине біля лівого кутика напружених губ, за мить від темної прірви носогубної складки. Чого Джейс не знає, це що йому перехопить подих, коли це трапиться.
Віктор належав до тих людей, котрі ще у юному віці примиряються з фактом непоправної розбіжністі між своєю зовнішністю і загальноприйнятими уявленнями про чоловічу чи жіночу привабливість, навіть не підозрюючи, що разом із примиренням знаходять свободу, про яку хіба що мріють володарі конвенційної вроди. Вільний від нав'язливих переймань щодо форми свого тіла, Віктор спромогався задіювати його обмежені через вроджені вади можливості за максимумом, у витривалості нерідко виходячи за межі посильного Джейсу. Необтяженість глибоко вкоріненою звичкою, навіть коли нікого нема поруч, слідкувати за своєю мімікою, аби та вигідно підкреслювала принади обличчя, дозволяла Віктору мати живі, динамічні риси, в яких яскраво відбивались його бурхливі мисленнєві й емоційні процеси. Вікторова амбітна і діяльна сутність виявлялася назовні з безкомпромісною відвертістю, котра завжди викликала у Джейса захват із дещицею заздрості. Проте Джейс марно шукає пояснення своєму стану серед звичних почуттів, супутніх багаторічному партнерству; те, що здіймається в ньому, незбагненно складніше і кипучіше.
Невагоме підборіддя зручно вмощується у ключиці Таліса. Безформена щока щільно притуляється до його шиї. Навіть якби у втоми було реальне, матеріальне тіло, тепер Джейс не зміг би розрізнити, де закінчується вона і починається він. Можливо, це не вона, втома, а Джейс поглинає Віктора очима, неначе прагнучи увібрати в себе напарникову невсипну, палку наполегливість природженого вченого. Можливо, як справжній дослідник, він, Джейс, несвідомо тягнеться усім своїм нутром до того, що суперечить відомим йому правилам і законам. Кидаючи зухвалий виклик статиці та симетрії – основоположним принципам краси, цінувати яку навчають з дитинства, краси, споглядання якої призначене сповнювати піднесеним спокоєм, – вигляд Віктора позбавляє Джейса навіть надії на внутрішню гармонію. Кожна деталь Вікторової зовнішності, акцентована граничною, самозабутньою зосередженістю на роботі, озивається всередині Джейса майже електричним імпульсом. Він хоче дізнатися, наскільки у Віктора гострі вилиці. Він хоче з’ясувати, чи жорстке Вікторове волосся, чи воно м’яке і слухняне. Та найбільше, найсильніше, до запаморочення, Джейс хоче довідатися, як багато родимок, боязких і відважних, приховано під одягом Віктора і які сузір’я вони утворюють. Дотягнутися до зірок завжди було його мрією.
Щоб торкнутися Віктора, потрібно подолати лише п’ять футів, думає Джейс, не помічаючи, як подається вперед. Він оговтується ледь вчасно і, намагаючись спинити себе, впирається рукою у стіл, проте його долоня приземлюється прямо на звислий край стосу паперів. Списані аркуші, немов сполохана зграя птахів, розлітаються по лабораторії. В повітрі з-поміж них випадає викрутка з перламутровою ручкою і гучно вдаряється об підлогу, перш ніж Джейс встигає принаймні відновити рівновагу. Втиснувши голову в плечі, Таліс приречено спостерігає, як інструмент котиться підлогою аж доти, доки не зустрічає перепону у вигляді гостроносого черевика. Спливає кілька секунд, які, без перебільшення, здаються йому вічністю.
– Дякую, – вимовляє Джейс, беручи протягнуту напарником викрутку. Його погляд мимоволі затримується на довгих, вузлуватих пальцях – набагато сильніших, ніж вони виглядають. Бажання струмом пробігає по Джейсовому тілу.
– Уявляєш, шукав її півдня. А вона весь час була у мене під носом – на столі, під паперами, – Джейс усміхається, похитуючи головою, ніби не може повірити у те, що трапилося. Подумки він відчайдушно благає, аби ця спроба зам’яти харизмою свою незграбність врятувала його від викриття так само, як рятувала від ганебного падіння в чужих очах безліч разів.
Однак очі Віктора – не чиїсь. Вони уважно вивчають Джейса, справляючи враження темніших, ніж є насправді, через те, що Віктор стоїть спиною до джерела світла.
– Ти в порядку? – питає напарник. Його тон серйозний і стурбований. Звісно, на Віктора не подіяла Джейсова гра. Чому Таліс взагалі сподівався, що відпрактикована світська усмішка матиме силу над тим, хто від самого початку їхнього знайомства вмів бачити його наскрізь?
– Просто втомився, – змушений зізнатися Джейс. На свій подив, він виявляє, що правда – це зовсім не страшно, доки її можна висловити звичними, безпечними словами. Полегшення поволі розтікається його м’язами. Він сідає навпочіпки і починає збирати з підлоги свої нотатки та креслення.
– Вже пізно, – чує Джейс над собою, тягнучись за останнім аркушем, який спланерував у дюймі від Віктора. Його обличчя опиняється на рівні Вікторових колін, коли він підіймає голову і зустрічає очі напарника. – Тобі слід відпочити, – пом’якшуючись, погляд Віктора відчувається майже як дотик, від чого щось глибоко бентежливе з’являється у Джейсовому сприйнятті поточної сцени, зокрема власної пози відносно іншого чоловіка.
Джейс хапає аркуш і хутко підводиться.
– Так, ти маєш рацію, – поклавши на стіл зібрані папери, він деякий час роздивляється малюнок, що потрапив нагору стосу, – одну зі своїх перших чернеток механічних рукавиць “Атлас”. Нині гігантська металева правиця лежить перед ним на столі, а лівиця вилискує з широкої поверхні поодаль, і Джейс задоволено підмічає численні зміни, внесені упродовж місяців насиченої роботи. Хоча певні експлуатаційні моменти ще потребують вирішення, він не може дочекатися, аби представити Геймердінґеру свою розробку. Втім, сьогодні, усвідомлює Джейс, опускаючи викрутку поряд із рукавицею, йому й годі очікувати від себе продуктивністі. Зі словами напоготові він повертається до напарника: – Гадаю, я піду до себе.
– Гаразд, – отримує Джейс у відповідь. Наукові пошуки вже почали наново оволодівати увагою його друга, і тепла турбота, якою до цього був проникнутий голос Віктора, ледь чується за відволіченістю роздумами. Джейсу не шкода свого постраждалого самолюбства – він достатньо розраджений тим, що перед Вікторовими очима вочевидь без залишку розвіявся його нещодавній зніяковілий вигляд.
– Я і сам скоро піду, – додає Віктор. – Але спочатку хочу дещо перевірити. Якщо я правий і ніде не схибив, це допоможе мені скоригувати лазерний промінь. Ми ж не хочемо спалити професорові Геймердінґеру вуса? – хоч він і звертається до Джейса, останню фразу Віктор, здається, промовляє до самого себе. Принаймні, він не обертається, аби побачити Джейсову реакцію. Таліс тим часом з усмішкою похитує головою – цього разу щиро: він давно звик до дивакуватості Віктора, проте ніяк не міг призвичаїтися до його почуття гумору.
Надалі усміхаючись, Джейс збирається йти. Справді, дійсно збирається, однак щось усередині нього не дає йому зробити бодай крок. Радше почуття, ніж думка: він не хоче лишати по собі тільки пил, здійнятий з підлоги. Він хоче, аби його присутність затрималася у лабораторії, впізнавана і невловна, як та втома, що йому являлася. З кропіткою обережністю вкладаючи у повітря слово за словом, ніби речення – це надзвичайно тонкий механізм і випадкова дрібна похибка може змарнувати вщент кілька годин зосередженої праці, Джейс промовляє:
– Тільки не запрацьовуйся до знесилення, добре?
Віктор не відповідає одразу, і Джейс не певен, чи то напарник визначається з рішенням, чи сприйняв його прохання як таке, що не потребує відповіді. Може, він взагалі не розчув Джейса за власними думками? Але зрештою, схоже, просто мав спливти деякий час, перш ніж Джейсове питання досягло Віктора, бо вчений відгукується:
– Добре.
Віктор звучить відсторонено, навіть, як на Таліса, дещо механічно, однак його це не бентежить; розуміючи, кого з усіх людей він просить і про що саме, він аж ніяк не очікував почути чесну, сповнену почуття обіцянку. Чого Джейс насправді потребував від напарника, так це підтвердження, що його голосу, його нематеріальному втіленню, вдалося долинути до Вікторової свідомості, непомітно приєднуючись до друга у вимірі, де удвох вони були здатні на видатні, геніальні речі. Тож попри байдужість Вікторового тону, Джейс зі втіхою розвертається до дверей; те, що тримало його на місці, зникло, і крок дається йому легко, кожен наступний впевненіше за попередній.
Продовжуючи шлях порожнім, гулким коридором, Джейс дозволяє собі поринути у мрії про закінчені проєкти, котрі ще більше прославлять Гекстек, – його рукавиці “Атлас” і механічну руку “Гекс-кіготь”, над якою працював Віктор. “Якщо я правий і ніде не схибив”. Джейс ледь не гмикає вголос, пригадуючи напарникові слова. Можна подумати, існувала помилка, спроможна якщо не зупинити Віктора, то хоча б змусити відкласти її усунення до наступного дня. Віктор завжди вчеплявся у проблему так, ніби завтра для нього могло не настати. Не запрацьовуватися до знесилення? Джейс анітрохи не сумнівається, що вранці побачить Віктора у тому ж самому одязі та з великим горням кави, приготованої у старій гейзерній кавоварці – цього разу розігрітій успішно скоригованим лазерним променем. Захопившись, уява Джейса натхненно змальовує момент, коли Вікторові нарешті вдається підкорити промінь своїм намірам і кожна його риса освічується зсередини найчистішою, ні з чим не зрівняною радістю наукового відкриття. Джейс добре знає цей вигляд; два тижні тому їхні з Віктором геть несхожі обличчя з досконалою ідентичністю віддзеркалювали одне́ о́дне над винайденою в процесі виснажливого брейнштормінгу формулою. Тоді, під впливом моменту, який здавався йому одним з найкращих в житті, Джейс випалив те, про що зовсім не хоче думати, але необережно викликаний у пам’яті спогад вже розгортається далі, непрохано і некеровано:
– Трясця, я ладен поцілувати тебе прямо тут і зараз!
Як зараз і тут, Джейс бачить зміну в обличчі Віктора: поки карі очі продовжують збуджено палати, поруч із правим кутиком усміхнених вуст з’являється ледь помітна ямочка, неглибока, проте ідеально містка для прихованої думки.
– Так зроби це, – спокійно промовляє Віктор. Ямочка перетворює його вираз губ на посмішку незрозумілої і небезпечної природи, яку Джейс необачно ігнорує та сміється, щиро переконаний, що його напарник жартує.
Однак Віктор дивиться на нього серйозно і вичікувально, і Таліс знічується, чуючи лише власний сміх. Він розтуляє рот, щоб відповісти, але жодне слово не приходить йому на допомогу. Без супротиву і без залишку Джейсова переможна ейфорія раптом витісняється розгубленістю, почуттям несподіваної емоційної оголеності, вразливості. Ураженості. Так зроби це.
– Як я і думав, – лунає голос Віктора, розважливий і розважений, водночас позбавлений і тіні розчарування чи насміху. Джейс чує його так само ясно, як тоді.
Як тоді він пильно вдивлявся в обличчя навпроти у пошуках найменшого сліду від потайливої ямочки, так само тепер Джейс намагається знайти у спогаді мить, коли та зникла з Вікторової щоки разом з усім, що в собі приховувала. Так само марно. Блукаючи між “Так зроби це” і “Як я і думав”, Джейс лише все більше збивається зі шляху, аж доки зовсім не втрачає його з поля зору.
Так зроби це.
Він уявляє, як притуляється до тонких Вікторових вуст. Як повільно стискає верхню губу Віктора, дедалі притискаючись до його рта, аби наступним рухом розтулити його губи і проникнути між них язиком. Чи будуть губи Віктора м’якими і податливими чи зустрінуть Джейсові натиском, сильнішим за його власний? Джейс думає про те, як–
Як раптом всередині нього все обривається, і він усвідомлює, що стрімко падає вниз. На щастя, нога приземляється на тверду поверхню сходинки перш ніж переляк встигає охопити його повною мірою, та і дещиці достатньо, щоби Таліс намертво вп'явся у поручні обома руками.
Здається, ніби відлуння його шаленого серцебиття розноситься усім коридором, можливо, навіть долинаючи крізь причинені двері лабораторії. Джейс зблідніло споглядає напівтемний прогін мармурових сходів. Подолати стільки перешкод у прагненні до омріяних зірок – і ледь не возз'єднатися зі справжніми завчасно! Він мусить прийти до тями. Він має зосередитися на тому, що дійсно важливо, – на покращенні світу своїми винаходами. Невже Джейс справді дозволить, аби йому на заваді стало щось настільки примітивне, як втома, настільки дріб’язкове, як типовий ексцентричний жарт напарника?
Як я і думав.
Джейс заплющує очі. Його руки тремтять, коли він відпускає перила. Розправивши плечі, він робить глибокий вдих, на кілька секунд затримує повітря у легенях і повільно видихає, після чого з прояснілим поглядом опускає ногу на наступну сходинку.
Вслуховуючись у звук своїх ритмічних кроків спочатку сходами, а потім ще одним коридором, Джейс розмірковує про найкращий спосіб продемонструвати Геймердінґеру можливості рукавиць “Атлас”. Він не здогадується, що призначена на майбутній тиждень презентація дасть поштовх подіям, які перевернуть його життя і зрештою зруйнують їхню з Віктором дружбу.
* * *
Десятиліття потому Механічний вісник зніме маску перед Захисником завтрашнього дня, являючи до болю знайомі очі невпізнаваної людини. Однак за відчайдушною маленькою родимкою на правій вилиці і за такою точно іншою біля носогубної складки на лівій щоці, Джейс знайде, неначе за двома яскравими провідними зірками, дорогу до колишнього напарника. Зачудовано тягнучись вперед, він знатиме: якби він поцілував Віктора тоді, у лабораторії Гекстеку, це навряд чи вплинуло б на те, ким вони стали. Та накриваючи Вікторові губи своїми, Джейс все одно шкодуватиме, що не зробив цього раніше.