Work Text:
Над ними криваве небо. Під ними розпашіла земля. Здавалось, вони вже в пеклі, але ні, це все ще реальність. Вони важко дихали, виявилось, що навіть у рукопашному бою треба докладати неабияких зусиль. Якби ж супротивника можна було спинити кулями чи іншою зброєю, то це було би набагато краще, але це не той тип ворогів. Револьвер лежав під ногами Чуї, кинутий туди через непотрібність. Всі кулі проходили крізь, ніби по маслу.
- Це неможливо, його ж має щось спинити? – Чуя дещо перелякано гукнув Дазаю, який притримував бік і трохи корчився від болі. – Гей, ти! Думай, що нам робити?
- Чому б тобі не застосувати свою здібність? – відповів Дазай.
- Чому б тобі не застосувати свою здібність? – повторив рудий, акцентуючи на слові «тобі». – Мені здається, що тобі легше його торкнутись, ніж мені закидати камінням.
- Тільки, якщо ти зможеш його спинити, то я торкнусь.
- Ти придурок! Як я його тобі спиню, якщо я його, по-перше, майже не бачу, а по-друге…
Слова Чуї перервав рик, який не схожий на звуки, які видають тварини, набагато страшніший. Здається, від нього затряслась земля. Дазай лише встиг схопити напарника і потягнути з виступ, якраз вчасно, бо з неба почали падати величезні каменюки, здатні прибити усіх неуважних.
- Дазаю, проти кого ми боремося?
- Я не знаю.
- Де всі? Чому ми тут одні?
- Якщо ти збираєшся нити, то краще іди туди, щоб тебе прибила каменюка і я тебе більше не чув.
- Як грубо! –Чуя театрально випучив губу і схрестив руки на грудях. Довго йому так не вдалось просидіти, бо десь поруч впала кам’яна брила, розміром з половину Накахари, тому хлопцям довелось трошки щільніше сісти одне до одного.
- Якщо ми зараз помремо, то знай, я тебе не настільки сильно ненавиджу, просто мені подобається дивитись, як ти бісишся! – зізнався Дазай.
- Ти зараз серйозно? Знайшов час, коли розпускати свої нюні, - обурено відповів Чуя, так само, як йому до цього Дазай.
- Хоча знаєш, ти мене все ж бісиш. Але я не про це зараз.
- А про що?
- Про зупинення цього монстра чи хто він чорт забирай такий!
Юнаків поглинули довгі роздуми з цього приводу. А небо тим часом ставала все темнішою, а лихо було все ближче і ближче.
- Слухай, - почав говорити Чуя, - я не здивуюсь, якщо це якийсь твій хитрий план, щоб ти потім в кінці сказав, що ти з самого початку знав, що так буде, просто хотів подивитись, як далеко це все зайде.
- Прокляття, - пробубнів під ніс Дазай.
- Що? Якщо ти думаєш, що я розібрав твоє бубніння, то ти помиляєшся.
- Прокляття, - повторив Осаму гучніше.
- Я вгадав? Це все ти вигадав, так?
- Ні, і взагалі завались, я тут думати на відміну від тебе намагаюсь, - огризнувся хлопець, через що рудоволосий все ж замовк і схрестив знову руки на грудях. – Так от: прокляття.
- М?
- Твоє прокляття.
- Моє прокляття?
- Пам’ятаєш? Як тоді, коли ти доклав аж занадто багато зусиль і у тебе по руках пішли ці червоні смужки.
- Але ж це небезпечно, я ж помру!
- Довірся мені або ми програємо! – прикрикнув Дазай.
- Гаразд, - Чуя видихнув і вийшов з-за їх імпровізованого укриття…
Ранок. Здається хтось бродить по кімнаті і дуже гучно колотить напій, б’ючи ложкою по стінці чашки. Йому так не хочеться розплющувати очі, але він робить це через силу і бачить, що довкола зовсім інша обстановка: він у його з Дазаєм зйомній квартирі, лежить на дивані у своєму домашньому гуді, а його сусід вимірює кроками кімнату, мішаючи каву.
- Ти можеш перестати так гучно колотити у чашці? Голова зовсім розколюється, - Чуя піднявся на ліктях і почав споглядати на свого сусіда-напарника.
- А ти ще менше спи з ще менш врегульованим розкладом, щоб голова ще більше розколювалась. – Дазай відреагував на зауваження і витягнув ложку, - а краще, щоб вона все ж розкололась, тоді мені не доведеться жити з тобою у одному місці, - пробубнів він собі під носа.
- Що сказав?
- Тобі здалось.
- Що тут взагалі відбувається? – спитав Чуя, намагаючись упорядкувати все, що відбулось.
- Ти прийшов пізно ввечері після якоїсь там місії, перечепився через книжку, яку ти кинув вчора і не прибрав, накинув на себе своє гуді і ліг спати на диван, назвавши як завжди мене придурком, - розповів Дазай між ковтками кави.
- А ти?
- А я спав, до твого приходу.
- А місія?
- Яка?
- Ну та, де на нас летіло каміння…
- Це майже кожна наша місія, додай конкретики.
- Ти ще сказав довіритись мені, - намагався згадати деталі Накахара.
- І ти довірився?
- Мабуть, так, я не пам’ятаю.
- О, то це тобі наснилось, ще не було такого за весь час, поки ми напарники. Ти ще скажи, що ти мене придурком не називав?
- Називав…
- Сон з елементами реальності, цікаво, - тим часом Дазай допив весь свій напій, - але тобі варто щось робити зі своїм сном, бо мені треба напарник, який ще хоч трохи орієнтується у реальності.
- Ой, коли це ти про мене піклувався.
- Я лише порадив, тобі вирішувати, що робити, - промовив Осаму, направляючись до вішалки з верхнім одягом.
- Ти куди?
- Вигадувати нашу наступну місію, - сусід підмигнув і зник за дверима.
- Що? – встиг лише крикнути вслід Чуя, та двері вже зачинились, тому все що йому залишалось це лягти назад і прокручувати у голові всі події того дивного сну…