Work Text:
У перший робочий день Куроо, Кенма проводжав його, стоячи біля дверей лише у чорному худі з лейблом якоїсь гри, злорадно хмикав від метушіння свого хлопця та морщив ніс від легких поцілунків у волосся.
– Ти виглядаєш як пінгвін у цьому костюмі – насупившись каже він, закриваючи двері перед носом Куроо, коли той вчергове тягнеться за цілунком “на вдачу”...
Коли Кенма стає на посаду генерального директору Bouncing Ball, щиро не розуміє, чого це Куроо так біситься з його зовнішнього вигляду. Чого це він має одягатись як офісний планктон, коли в нього є такі зручні штани і купа тих самих худі. Він не розуміє, але не каже і слова против, коли хлопець тягне його по магазинах після роботи. Бо за стільки років життя разом він прекрасно розумів, що це не має сенсу. Але у нього був свій знак протесту: весь час він залипав у телефоні і всім своїм видом показував, що йому вже час додому спати (грати в плойку всю ніч). І за всім своїм протестом він не міг побачити, як на нього дивиться Куроо, коли той виходить з примірочної у костюмі трійці. Ні, не просто у костюмі трійці, а у -костюмі-трійці-без-рубашки-. Кенма лише думає, що його план спрацював, коли Куроо каже, що вони беруть це, і що Кенма може не переодягатися, і що вони їдуть додому. Зараз.
Всю дорогу додому це нестерпне кошеня показово потягується, всю дорогу додому Куроо намагається на це не дивитись. Він лише стискає руль, втискає педаль і летить по нічному місту. Кенма починає трохи, лише трохи, нервуватися, коли його тягнуть за зап’ястя від самого паркінгу, по сходах, до дверей квартири. Він намагається щось сказати у свій захист, здається, Куроо на щось образився, але на що саме? Причин було вдосталь, якщо чесно, він не міг обрати щось одне і просто випалював свої здогадки аж до моменту, коли вхідні двері з гулом зачиняються за ними. Аж до моменту, коли його затикають поцілунком, притискаючи до холодної поверхні.
Рука пробирається під піджак, зачіпаючи пальцями шкіру під боковим вирізом на жилеті, і обережно просувається далі під щільною тканиною, притискає ближче. Сироти по шкірі від відчуття холодних пальців, тихий видих в губи. І Кенма відповідає на поцілунок: привстаючи навшпиньки, хапаючись за шию, проводячи руками вгору по загривку, стискаючи коротке темне волосся тонкими пальцями. Але замість поглиблення поцілунку, Куроо лише зухвало хмикає, повільно заціловує вилиці і опускається нижче. Він не залишає ніяких слідів, ні, цим, зазвичай, займається його злісне кошеня, лише ніжні поцілунки по шиї, волога доріжка по лінії підборіддя.
Піджак зісковзує з плеча під пальцями, дотики опалюють шкіру, а губи продовжують блукати по шиї, все нижче, до самого трикутника незахищеного тіла, що вимальовує воріт жилету. Ключиці вкриті легкими дотиками, від яких здригається все тіло, від яких збивається дихання, від яких руки хапаються за плечі. Все пливе перед очима від цієї легкості, від нестачі відчуттів, від їх надлишку водночас.
Тихий скутий стогін, що відлунює десь всередині, спускається відчуттями до низу живота, підбиває зробити більше, добитися більшого, почути більше, відчути більше. Куроо хапається за стегна, піддається внутрішньому позову, бажанню більшого. Він стискає тканину брюк, ледве зачіпаючи щупляві ноги під ними, заграючи із самим собою, але надто швидко здається і з гучним чуйним видихом підхоплює Кенму під стегна, притирається носом у вигин шиї і підіймається, щоб подарувати хлопцю поцілунок, вульгарно вологий та гучний, трохи болісний від укусів, від того як Кенма жадібно відтягує губи, стискаючи їх зубами. Куроо протирає коліном стіну, поки намагається звільнити руки, хоча б одну, поки намагається втримати хлопця на нозі. І ось вільна рука вже розстібає гудзики приталеного жилету, вони піддаються легко, майже самі вислизують під пальцями…
Гаряче дихання, довге темне волосся, розкидане на подушках, тонкі бліді ноги охоплюють засмаглий м’язистий торс, вічно холодні тонкі пальці дряпають довгі смуги по спині. Тихі стогони, гучне збите дихання, відчуття, що все так, як має бути. Прямо зараз, коли між вами нема нічого, на відстані його темних вій, на відстані одного вдиху, все так, як має бути. І через декілька секунд, через декілька рухів, це відчуття руйнується, вибухає, від нього не залишається і сліду, тільки суцільний хаос. Хаос, в якому, все ж, хочеться залишитись. Хочеться намертво закарбувати у пам’яті єдиний гучний, надривний стогін. Хочеться завжди відчувати, як у спину сильніше впиваються нігті. Хочеться, щоб сліди від них залишились назавжди, разом із солодким болем та легким відчуттям втоми, що приходить після цього апофеозу.
Зранку приходить розуміння, що сліди залишилися, що вони всюди, абсолютно всюди. А той, хто їх залишив, мирно сопить тобі в спину, стикаючи ковдру час від часу, як справжнє кошеня. І як на нього після цього можна злитись, та й за що. У понедiлок Куроо одягне на роботу гольф, а Кенма лише хитро всміхнеться, отримуючи прощальний цілунок в ніс…