Work Text:
Захід сонця залишав доріжку на Азовському морі. Хвилями прибивало нові мушлі, іноді піратське скло. Веснянки щоліта набували більш явного кольору, коли ж взимку були зовсім непомітні, та ще Соня.
Лише декілька годин тому берегом бігали двоє. Прибій порушував свій звичний ритм, збиваючись і не доходячи до лінії берегу. Вічні фрази, що вітер ніс уздовж, на кшталт "Знову ці блядські колючки!" або "Сядь, будь ласка, а я дістану". Гра в квача переривалася на якісь пару хвилин, а потім з новою швидкістю набувала сили ведучих і так швидко тікаючих.
В якісь секунди перла, що швидко губилась з погляду, зупинялась аби її могли наздогнати. Далі йшли обійми. Миколаїв притискала до себе маківку з хвостиком. Вона не надто хотіла відпускати Херсон, та й завжди сподівалася, що якось її таки наздоженуть і штовхнуть у воду. Це як домовленість перемоги і щоб не перегріватись під палючим сонцем, яке припиняло давати сильні наслідки наслідки лишень після п'ятої вечора, а то й пізніше. Мико вважала, що гра ведеться чесно, мовляв: "загальмувала я, і? Це хіба не вважається твоєю перемогою?". У відповідь дівчину могли просто взяти під руку та повести у море. Незважаючи на нелюбов до медуз, крізь їхній натовп все ще безстрашно проходили. І прогулянка водними просторами тривала до того часу, поки води не стане по плечі.
Можливо, Соня і знала, що за кілька метрів йшло невеличке урвище за яким коса і не хотіла лякати Мико своїм тимчасовим падінням. А може, просто не хотіла далі йти. Її не можна було так легко зрозуміти.
Але були й декілька особистостей, що знали її добре. Одна з них до божевілля часто була поруч. Її перлина, що любила блакитні простори і швидше за все її сині безодні.
Херсон завжди вважала, що її люблять повністю. З ніг до голови. Від зовнішньої оболонки до найпотаємніших частинок душі. Всю. Але також вважала, що очі були першими улюбленим.
Десь в середині 19 століття мабуть і була та сама бажана фраза:
- Якби мені колись дали вибір як помирати – я сподіваюся потонути у твоєму бездонні.
Репліка була випалена випадково, швидше додати настрою в занадто тихі обставини.
- Хіба вони не блакитні? - Херсон трохи здивована тим, що хоч якось відреагувала, повернулася на сусідку в очікуванні відповіді.
- Мої - крижане скло. Твої ж – тепле Арабатське море. Вони яскраві та глибокі. Більша можливість свідомо піти під воду, аніж впасти від несподіванки. Гаразд, херове порівняння, забули, - Миколаїв хапають за руку, розвертаючи до себе. Якусь хвилину знову проживає кістки тиша.
- Я не знаходжу в них холод... Скоріше небо... Ясне, липневе, безхмарне і приносить спокій, - дівчина трохи посміхнулася. Це був не дружній початок, адже він був куди раніше, швидше спроба довіритися ще більше.
- Ти мені завжди здавалася надто мрійливою, зараз розумію, що ти швидше задумлива.
Та морська безодня завжди буде улюблена, як і волосся, що зібране в мальвінку. Наприкінці "втечі" вона завжди пошарпана.
На завершення вони завжди просто лежали на піску. З настанням темряви пачку цигарок залишав один мешканець... Бувало й більше, якщо Миколаїв не гальмували. Коли більше однієї – Херсона поряд немає. Західна дитина не любила їх запах і наслідків, що вони несуть. Сама колись у цій безодні була. Більше того, сама колись поділилася цигаркою. Одна подія дуже вдарила, через що нікотин став не заспокійливим, а помилкою. Вона завжди лаялася на цей рахунок. Коли сил на той самий діалог не вистачало - вся пачка топилася і викидалася. Так, вона могла не переносити той запах.
"Шкода, що ти, Миколаїв, раніше її не послухала. У тебе залежність."
Цю фразу ненавиділи обидві.
Це в минулому...
У м'якому світлі променів, що осяювали лінію берегу можна було знайти рядок:
"Ти завжди була моїм заходом сонця, змушуючи перли блищати. Ми скоро зустрінемося на цьому ж дикому узбережжі. М.". Навіть хвилі не зачіпали цього болю...