Work Text:
Хворіти нестерпно.
Вже за день до появи чітких симптомів Акааші почувався препогано. Було холодно і спекотно одночасно. Наступного дня було вже очевидно, що його гидотний настрій був спричинений не стільки завалом на роботі, скільки цією раптовою застудою.
Навіть соромно, що Бокуто прийшлося побачити, як він розвалюється. Акааші ж завжди зібраний. Так, можливо, він перебільшує і робить із цього трагедію, проте він дійсно занадто розклеївся. Тільки згадати, як Бокуто доводив йому, що в його ж праці є сенс, що він не витрачає час марно і що він не повинен здобути мільйон визначних заслуг, аби мати право жити, як хочеться. О, ні. Здається, він ще зроду не вивалював на когось стільки своїх емоцій і переживань за раз, як тоді.
Наступний день був понеділком, а тому гіршу ситуацію важко вигадати. Бокуто з самого ранку пішов на тренування, залишивши Акааші самого вдома розбиратися з купою редагування. Тепер, коли він усвідомив себе до нестями хворим, можна й побути примхливим і дозволити виставляти відбуття Бокуто як навмисне залишення Акааші без турботи. Принаймні, до вечора він іще тримався. Сидів за ноутбуком, виправляв помилки, працював. Думав, що простуда не так і сильно на нього повпливала. Поправляв окуляри на переніссі, пив теплий зелений чай. Навіть завершив сьогоднішній матеріал. Шкода тільки, що вчора не було стільки мотивації. Та сьогодні вже Акааші повернувся у свій звичний настрій і працював у звичному режимі. Перетік назад у щоденне русло роботи і не помічав напруги. Хіба тільки горло трохи боліло, але здебільшого нічого не нагадувало про вчорашній і ранковий занепад.
Бокуто з тренування він так і не дочекався. Хоча нехарактерно для себе писав йому повідомлення, сповіщаючи, що краще б йому повернутися сьогодні раніше, бо Акааші, судячи з усього, трошки прихворів.
Акааші, що "трошки" прихворів, заснув до приходу Бокуто, відчуваючи нестерпну втому. А коли прокинувся, побачив на годиннику четверту ранку.
Поруч спав Бокуто. Думки про минулий день гуділи в голові не гірше вулика, де було повно бджіл. Головний біль і повне безсилля – Акааші відчував їх занадто гостро в порівнянні з чимось іншим. Хотілося пити. І їсти. І позбутися нежитю. Останнього взагалі-то хотілося більше за все.
Бокуто прокинувся від копошіння. Зорієнтувавшись у просторі, він виявив Акааші, котрий вже надягнув окуляри і переглядав щось у телефоні. Почулося тяжке зітхання. Бокуто встав з ліжка і пішов кудись у темряву. Загуділа плитка. Були ще якісь звуки, ніби Бокуто шукав щось у шухлядках.
Через декілька хвилин Бокуто стояв у спальні з тацею, де лежали ліки і стояла миска з кашею.
— Не кривись, – попросив Бокуто.
Вираз обличчя Акааші змінився на благальний. Бокуто-сане, змилуйся. Ці таблетки збіса гіркі. І взагалі, каша?
— Я ж не дитя маленьке, – мовив Акааші, коли Бокуто сів біля нього з мискою і ложкою в руках і хотів був уже його годувати.
Цього разу обличчя Бокуто виражало моління. Акааші, ну будь ласка. Може, хоч ложечку?
Ну, ложечку можна. Акааші якось напрочуд швидко здався, мовляв, на, Бокуто-сане, роби, що забажаєш. Годуй з ложечки, давай гіркі ліки (хоча ліки краще не давай), вдавай, ніби я не дорослий чоловік.
— На ніч таблеток не пив? – запитав Бокуто, підносячи ложку з теплою кашею до Акааші.
У відповідь той покрутив головою в боки.
— Голова болить? – друга ложка.
Відповідь – кивання.
Третю ложку Акааші з'їв і без питання. Далі – за маму, за тата, за весь свій рід і за рід Бокуто.
"Хоч ложечка" перетворилася у всю миску, а Бокуто перетворився у задоволеного, хоча й сонного.
— Тепер ліки.
Акааші дуже скривився, та не протестував. Усе одно Бокуто випросить, вимолить. Будь ласка, Акааші, послухай мене тільки цього разу.
І кожен раз ніколи не останній. Та це нічого. Акааші наперед знає, якими словами, якими дотиками Бокуто буде просити. Як буде тримати його руки у своїх і розповідати, що ліки не такі вже й гіркі, але якщо гіркі, то Бокуто приготував кубик цукру – ось він, бачиш? Солодкий кубик після гірких ліків.
Акааші тихенько киває. Давай, мовляв, ті ліки. І не стільки заради себе, скільки заради Бокуто. Хоча нежитю не завадило би позбутися і для свого спокою. Ця зараза, знаєте, робить його безпомічним.
У Бокуто на лобі написано, що хоч коли хворіє, Акааші повинен дозволяти собі розслабитися. А то ж він упевнений, що якщо на хвилинку заплющить очі і не буде думати про роботу, відповідальність, строки здачі, рахунок за воду, “ще й лампочка у ґенкані перегоріла”, то світ перевернеться, Сонце буде обертатися навколо Землі, а у тисяча шістсот дев’ятому році Ґалілео Ґалілей не побачить Марс у телескопі.
В тому числі через те, що він все ж подорослішав і почав сприймати реальність трохи легше, тепер віддатися в руки Бокуто і заніжитися в його турботі перестало бути зламом особистості для Акааші. Але в першу чергу, це, звісно, заслуга Бокуто. Його майже щоденна праця над тим, аби Акааші не доводив себе до нервового зриву через постійну напругу і бажання ніде не напартачити, не помилитися, вирахувати все так, щоб процес ішов ідеально. Бокуто робив усе, аби хоч вдома Акааші не почувався скуто у своїх діях і дозволив, нарешті, взяти ініціативу на себе.
— Чому ти не попередив на роботі, що захворів?
Бокуто запипував це так, ніби очікував почути у відповідь щось, окрім “скоро дедлайн, робота повинна бути закінчена”.
Але Акааші його здивував.
— Думав, ти прийдеш раніше і візьмеш опіку наді мною.
Він дійсно отримував від нього повідомлення з проханнями закінчити тренування раніше (хоча звучали вони, ніби Акааші повсякденно запитував, скільки ще Бокуто не буде вдома; для Акааші і це було рідкісною подією) і він дійсно повернувся так швидко, як тільки зміг, проте Акааші уже спав. Температури у нього тоді не було, тому Бокуто зварив кашу, поклав зверху у шухляді потрібні ліки, приготував термометр і ліг біля Акааші, спостерігаючи за тим, як підіймалась та опускалась його грудна клітка від дихання.
Врешті заснувши, через деякий час, який можна було виміряти декількома розмитими снами, Бокуто прокинувся від копошіння біля себе.
— Ще можна взяти чи вже пізно? – запитав Бокуто, підсідаючи ближче і торкаючись лоба Акааші губами – холодний.
— Можна. До ранку я весь в твоїх руках, – промовив Акааші, знову відчуваючи неймовірну сонливість.
Бокуто задоволено мугикнув. Зранку він обов'язково вмовить Акааші відпроситися від роботи і відпочити, але до тих пір йому ще треба поправляти ковдру щоразу, коли Акааші уві сні скине її з себе.