Work Text:
Юта притискав до себе Тоґе, поки той спав. Останнім часом вони й не спали в різних кімнатах, обираючи одну з двох, навіть якщо місця на ліжку було мало і приходилося тіснитися в обіймах. Після тренувань тіло потребувало відпочинку, проте вони обидва обирали провести більше часу один поряд з одним.
Їхні стосунки тільки-тільки прояснилися, Юта зміг дозволити собі почати щось нове, Тоґе – прийняти, що закоханий в одногрупника. Туманне полегшення після останньої битви дозволило злегка розслабитися, насторожено, проте з новими силами робити кроки вперед, зустрічати новий досвід. Та навіть цим не-до-кінця-каменем з плечей їм не дали насолодитися. Маленьку, тиху радість відібрали звісткою про завдання для Юти.
Тоґе довго супив брови спочатку наодинці, потім на Ґоджьо. На сперечання не вистачало ні сил, ні слів. Ґоджьо пообіцяв, що це не надовго. Може, на рік. Ніби це був усього лиш якийсь там рік. Це було необхідно, і всі вони це знали.
Тому їм залишилося тільки потайки триматися за руки й тиснутися один до одного уві сні, рахуючи дні до від'їзду.
Знову не в змозі заснути, Юта слухав тихе сопіння Тоґе. Його тіло під ковдрою випромінювало затишне тепло, яке Юта хотів зберегти якнайдовше. Годинник на тумбочці біля ліжка відраховував час до приходу ранку. Юта ніяково зарився носом у футболку на плечі Тоґе, подумавши, що хоче залишитися так назавжди. Без проклять, без битв, смертей – вони вдвох із Тоґе на його ліжку, у вдавано безпечній темряві й тиші передранкового спокою.
Здається, сон у Тоґе був дуже міцний. Він не звертав увагу на шарудіння і метушіння Юти, ніби ніякий шум не міг завадити йому виспатися. А може, він почувався в безпеці, бо Юта був поруч. Якщо так – це тільки на краще. Тоді є якась користь в безсонні Юти і його відчуттях, які постійно були на варті.
Ах, як же не хочеться їхати.
Ця думка була чи не єдиною, яка залишилася гойдатися у втомленій голові до п'ятої ранку. Будильник задзвонить через півтори години – і вся ілюзія, в якій плавав Юта, розчиниться. На плечі знову звалиться гнітючий тягар, котрий разом із втомою буде прибивати його до землі аж до самої ночі.
А потім Юта зніме з пальця обручку, покрутить її в долонях. Вона буде виблискувати у світлі настільної лампи, аж допоки він не стисне її в руці, а потім притисне до лоба.
Тоґе прийде з вологим волоссям до дверей його кімнати й постукає, дочекається, поки Юта тихо скаже "Проходь".
Появу Тоґе Юта зустріне зі своєю вже не такою відчайдушною, але ще не зовсім сміливою усмішкою. Юта усміхається обережно, на пробу, як та людина, яка колись робила це постійно, а потім раптом припинила.
Ніч зимою довга, тому темрява і не думала розступатися. Вітер ледь-ледь чутно колихав гілля дерев за вікном. Юта глибоко вдихнув і повільно, якомога тихіше, видихнув. Напруга раптом навалилася на плечі, стиснула скроні та уп'ялася в очі гострими кігтями. Повіки були важкі, але сон ніяк не міг підкрастися – чи то боявся, чи то був байдужим.
Збоку почулися рухи. Тоґе заворушився, видно, відчувши неспокій, який лежав біля нього у вигляді Юти. Цього він і боявся – розбудити Тоґе своєю неспроможністю навести лад в голові.
Через декілька секунд вертінь Тоґе перевернувся на інший бік, тепер умостившись обличчям до Юти. У чорноті кімнати не було видно нічого, лиш теплі видихи осідали у Юти на шиї. Він сподівався, що Тоґе не помітить його безсоння. Проте вже незабаром він відчув теплі пальці на своїй щоці. Акуратними рухами Тоґе ніжив його вилицю, а отже зрозумів, що Юта не спить.
Не бачачи сенсу ховатися, Юта потерся щокою у долоню Тоґе. Його передсвітанкової сміливості зараз би вистачило на багато шалених речей, проте йому достатньо було і цієї. Він майже чітко міг уявити нахмурені брови Тоґе і його губи, викривлені у невдоволенні.
Знову Юта не спить.
Ремствуванням Тоґе можна було пришити до місця і без проклятої мови, але він не міг направляти його на Юту. Тому замість даремно насуплених брів він знайшов його руку на своєму передпліччі й підніс її до своїх губ, залишивши поцілунок на кісточках, а слідом вже ті ж губи притиснув до чола Юти.
Руками Тоґе допоміг Юті обхопити себе, опісля обійнявши його і заривши пальці йому у волосся. Його це завжди заспокоювало – ніжні рухи Тоґе крізь його темні пасма, кінчики пальців розминають шкіру голови, спускаються до шиї, натискають злегка.
— Сплю-сплю, – відповів Юта, не впізнавши свій осілий голос, і дійсно заплющив очі. На обличчі сама по собі розлилася усмішка.
Вдень Тоґе буде насуплено дивитися на темні кола попід очима Юти, поки той уникатиме його погляду, аж поки не відчує змерзлу долоню біля своєї. Тоґе шукає контакту з ним чи то заради своєї неочікувано сильної тактильності, чи то задля того, аби безслівно сказати Юті – я тутечки й не дам тобі впасти. Будь і ти тут.
Юта буде. Обійматиме уві сні, берегтиме сон Тоґе, слухатиме рівномірне дихання поруч, використовуючи його як колискову. Завдання – то завдання, а до тих пір є ще час вдавати майже щоночі нормальне життя. Не витрачати ж цей час марно.