Work Text:
Сонце все нижче та нижче сідало за горизонт, розкидаючи навколо себе останні золотаві тенета власного проміння, фарбуючи небосхил помаранчевим кольором. Густі сутінки повільно опускалися на землю, збираючись ось-ось поступитися місяцю верховенством серед небесних світил. Уважний погляд проводжав містян, ловлячи стукіт підборів дамських туфельок чи важких чоловічих чобіт. Припорошена снігом бруківка пам’ятала кожний полишений на собі слід. Випадкові розмови ставали обірваними реченнями, раптовими словами, що врізалися у пам’ять, та подув вітру ніс їх подалі від нього, не дозволяючи прислухатися.
Головна площа мерехтіла вогниками ліхтарів. Повз пролітали сніжинки, осідаючи на його волоссі дрібними кришталиками. Карлайл не обертається, почувши знайомі неквапливі кроки, тільки спирається на кам’яне поруччя балкону і опускає очі додолу.
- Я шукав тебе, - голос у Аро звично холодний, зверхній.
Подібний до тіні, Аро завше полюбляв сутінки. З пихою споглядав сонце, що яскравими променями зрідка проникало до маєтку крізь барвисті вітражі, з відразою слухав оповідки Маркуса, що той подекуди белькотів, роздивляючись сонячних зайчиків, котрі стрибали рудими дахами італійського містечка, і згадував минуле.
- Пробач, - видихає нечутно Карлайл, не наважуючись і очей підняти.
- Не варто. Ти ні в чому не завинив, - незвична м’якість в чужому голосі, відразливе і незнайоме розуміння, котре було чужим Каллену.
Ледь помітна паринка зароджується на тонких вустах Карлайла і білим клубком пливе догори, розчиняючись, так і не досягши зірок. Впертий Місяць не поспішає проливати своє світло на Землю, ховається поміж хмар, що застеляють собою зимове небо. Видніються лиш самотні вогники далеких зорь.
Карлайл повертає голову, аби поглянути на Аро несміливо, майже одразу відвертається, коли його погляд вловлюють. Проте на губах застигає сором’язлива і непрошена посмішка, котру приховати від проникливого погляду Вольтурі не вдається.
- Зима цьогоріч буде складною, - Аро першим порушує ніякову тишу між ними, зчіплює бліді пальці у замок перед собою і вдивляється в останні сонячні промінчики, що зникають за горизонтом.
Небо тьмяніє. Ні сяйва гострого серпа місяця в небі, тільки одинокі ліхтарі на площі під їх ногами. Люд квапливо розходиться. Карлайл помічає лиш кілька зацікавлених і насторожених поглядів в їх сторону, однак не знаходить чужих очей.
- Ти бачив це? - питає Каллен тільки для того, аби не мовчати.
Тихий смішок у відповідь, колючий погляд червоних очей, від якого в Карлайла починають зрадницьки тремтіти пальці із золотом перстня на безіменному. Сяйво рубіну ледь-ледь можна розгледіти в мороці.
- Я це знаю, - в голосі не чути холоду, тільки незнайома стурбованість насторожує, лякає.
До нього повертаються і Карлайл не сміє зневажити Вольтурі, схиляє голову в короткому поклоні і відчуває, як його підборіддя торкаються пальцями, вимушуючи підняти погляд. Аро потрібен всього дотик, аби знати чужі думки, чужу долю, знати все про того, кому не пощастило опинитися перед його хижими очима.
Каллен був звичний до уваги Аро, його слів, дотиків, думок, поцілунків. Пестощі на багряних, наче кров, простирадлах, стогони задоволення, що відбивалися від кам’яних стін, пожадливі дотики холодних пальців, що відчувалися розпеченим залізом на блідій шкірі. Червоні, мов камінці рубінів у подарованому перстні, очі, що дивилися з незнайомою любов’ю і губи, котрі шепотіли зізнання, від яких мертве серце стискалося з невимовним болем.
- Аро, я маю… - його губ торкаються пальці, не дозволяють мовити.
Великий палець обводить нижню губу. Золото перстня на безіменному пальці ледь відчутно дряпає щоку, та Аро не дозволяв навіть краплині крові пролитися з тіла Карлайла. Жоден з Вольтурі не смів зачепити його, кривим словом образити чи косим поглядом глянути на фаворита Аро.
- Я знаю, мій Місяцю, - в Карлайла перехоплює подих від розуміння в голосі Аро.
Болісно стискається мертве навіки серце. Тремтливі пальці хапаються за темну тканину чужого одягу, губи злякано хапають непотрібне повітря. Долоня притискається до його щоки, заспокійливо погладжує.
- Тихше, мій Місяцю, мене не треба боятися, - ніжність солодким медом ллється в словах.
- Прости мені, Аро, - Карлайл горнеться щокою до долоні Аро. Заплющує очі та притискається губами до середини долоні. - Я маю піти. Маю. Я більше не можу так.
- Я знаю, Карлайле. В кожному цілунку я бачив цей вечір, - зізнається Аро і в червоних очах видніється невимовний біль розлуки, що чекає на них обох. - Я знав, що ти підеш від нас, однак не думав, що це буде так скоро, - смиренність в чужій усмішці насторожує, одначе Аро завжди тримав своє слово.
Карлайл не знав, як проститися із ним, не міг відпустити, не хотів йти, але мусив. Юнацька нестриманість бере гору над холодним розумом. Каллен стискає Аро в міцних обіймах, тонкими губами притискається до холодної шкіри, ховає обличчя в нього на грудях. Пальці торкаються його щоки в ніжному погладжуванні, губи дарують останній палкий цілунок і Аро першим робить крок назад.
- Прощавай, Аро, - тихий болісний шепіт злітає з губ видимою паринкою.
- Бережи себе. Ми ще зустрінемося, мій Місяцю, - посмішка на прощання і Аро відвертається, вслухаючись у поспішні кроки Карлайла.
Густі сутінки тануть з першим сяйвом впертого серпанку Місяця.