Work Text:
На вулиці вирувала заметіль, тому уроки і будь-яка робота для хлопчиків були скасовані. Як наголосила пані Мара, сьогодні їх головна задача – сидіти коло жаровні, грітись і не сміти хворіти.
Лю Мен на радощах знов заліз під ковдру та, здається, знов заснув, але Вей Цянь звик до вранішніх підйомів і, будучи вільним та на самоті, міг нарешті зайнятися своїм маленьким хобі.
Непогода не вщухала, билася й холодила стіни. Світла від промасленого віконця було не дуже багато, але йому Вей Цянь довіряв набагато більше, ніж вогню, що додавав власних фарб і спотворював сприйняття.
Темніша, аніж в ляньців, шкіра купалась в шарах вибілюючої пудри, пензлик у дитячій руці зі всією обережністю виводив завчені рухи. Він стільки разів бачив як це робить його мати, проте в точності повторити все ніяк не виходило, як би він не старався.
Несподівано хлопчик відчув, як його руки хтось торкнувся, змусивши здригнутися від переляку – він настільки зосередився на своїй справі, що зовсім не помітив як Лю Мен прокинувся і навіть виліз з-під ковдри.
– Ґеґе пасує, – примружившись, ще заспаний, сказав Лю Мен, що отримав змогу нормально роздивитися чим весь цей час займався його друг.
– Дурниці, – пробурчав Вей Цянь, розглядаючи результат. Майстерності все ж йому не вистачало, і він це бачив до жахливого чітко.
Лю Мен на його слова не звернув уваги, натомість обійшов друга та зарився в одну зі скриньок з прикрасами.
– Сережки? – здивовано вигукнув Вей Цянь, дивлячись на прикраси з темно-зеленими круглими камінцями, що простягнув на долоні Лю Юнь. – Навіщо вони тобі?
– Не мені! Це тобі, – фиркнув Лю Мен, перекладаючи сережки в руку Вей Цяня. – Мені здається тобі підійде. Треба буде тільки вуха проколоти...
Вей Цянь дивився на друга зі змішаними почуттями. З одного боку, він був дуже радий подарунку, але з іншого...
– Хіба? Та й я не панич, щоб носити такі прикраси. Це ж нефрит? Краще залиш собі.
– Нефрит, той що? Коли ми поїдемо в орден, ти ж пам'ятаєш, ми будемо казати, що ти панич! А ці сережки кольором дуже підходять до твоїх очей, тітка підтвердила, ми вчора разом обирали. Та й до кольору шкіри, може не треба так сильно її пудрити? Такий чудовий відті-і-інок, – протягнув Лю Мен. – Будь ласка, візьми. А ще я нещодавно говорив з тіткою щодо того, що ти любиш фарбуватися...
– Навіщо?! – перервав потік слів Вей Цянь. Він знав, що пані Мара дуже добра жінка, яка прийняла його на рівні з племінником, але таке може бути для неї... Занадто. Він звик, що його шпиняють за любов до косметики та прикрас, але Лю Юнь... Лю Юнь був інший.
– Бо ти маєш виглядати як поважний панич звісно, – не сильно здивувавшись реакції друга, відповів Лю Мен. – В тебе, звичайно, чудово виходить, та краще все ж повчитися в поважної панянки подібним навичкам і не псувати легенди.
– Тобто... Мене хочуть навчити?
– Так!
Вей Цянь не знав як реагувати. Він не міг повірити, що йому дійсно настільки пощастило...
– Тому забирай сережки. Це подарунок! А вчительку тітка обіцяла підібрати, але не сказала точно коли. – Лю Мен бачив, що Вей Цянь все ніяк не оговтається, тому знов взяв у свої руки сережки та підніс по боках від голови друга. – От бач! Я ж кажу, підходять
Вей Цяню бракувало слів, він тільки краєм ока глянув на себе в дзеркало, швидко підвівся та обхопив Лю Мена руками.
– Дякую, Сяо Юнь, – глухо промовив він у плече маленького друга.
– Не має за що, – засміявся Лю Мен. – Для ґеґе все найкраще!