Work Text:
— Такий прекрасний вид звідси відкривається, не знаходиш? — холодні вітри Драконячого Хребта залазили під гарний білий одяг, відчайдушно намагаючись заморозити стоячого. До того ж, метал корпусу величезного механікуса також зовсім не грів тіло. З вершини практично зруйнованої гори воїстину відкривався чудовий краєвид на залишки розваленого і згораючого до тла нової названої домівки - Мондштату. Як би привітно його не прийняли Рангвіндри і саме місто свободи, Альберіху на роді видряпано яскравою чотирикінцевою зіркою, що в цих краях він був і буде чужинцем, а останнє батьківське настанова давило з іншого боку, з боку моралі та поваги до предків. І якщо вже Каенрі'аху не судилося відродитися з праху забутого минулого, треба закрити стару запорошену пилом книгу і повернути на полицю, відкриваючи блокнот із чистими сторінками й написати нову, зовсім іншу історію для їхньої країни.
- Не можу не погодитись. Подібне закінчення такої прекрасної місцевості є вкрай сумним. До того ж, шкода, що такі види дісталися в руки такому безвідповідальному божеству, — почулося хмикання за спиною. Лорд Барбатос отримав свій титул одного з Семи Архонтів за хорошим збігом обставин, практично не беручи участі в запеклих битвах Війни Архонтів, скинувши більшість обов'язків на духів Чотирьох Вітрів, а ще через кілька сотень років свого сну вже на леді Ваннесу. Але люди продовжували вірити в його силу, молилися й приносити свої дари. Його загибель під час штурму з новими механікусами призвела до жахливих для міста наслідків. Міцні кам'яні стіни міста знесло сильним вітром, разом із ними на руїни перетворилися будинки й під розвалами палаючого міста опинилися сотні міщан, — Тебе щось мучить. Що в тебе на душі, Кейя?
— Ох, нічому не сховатися від твоїх очей. Але я лише хвилююсь за нашу дорогу Золото. Як би з нею не трапилося чогось, — Рейндоттир особисто вирушила до Темного Моря, як вона сама пояснила, їй треба «поговорити» з однією особливою там. Всі великі знання раси прекрасних Фей, які населяли Тейват задовго до Війни Архонтів, зараз зберігалися у якоїсь пані, якій вдалося втекти з континенту і сховатися поза Селестією. Правда про світи, про всі престоли і правителів світу, правдива, без спотворення історія континенту і що насправді знаходиться за фальшивим небом і вигаданими сузір'ями, останній штрих перед тим як покинути цей світ, — Без неї нічого не вийде.
— Твориця сильніша, ніж ти можеш уявити собі. Якби вона захотіла, зараз твої кістки ламалися б під розвалами Ордо Фавоніус, а я б гнив у кригах Віндангніра. Але, на наше щастя, ми їй ще потрібні, — гомункул порівнявся з Альберіхом, дивлячись кудись на димний горизонт, — Скоро світанок. Чи готовий ти вирушати? Якщо відмовиш зараз, поки на горизонті немає Творительки та Цитринітасу, я можу обіцяти, що твоя смерть буде безболісною, — повернувши голову до співрозмовника Альбедо ледве насупив світлі брови. Як би Золото не старалася, у людини, нехай штучної і від ніг до кінчиків світлого волосся фальшивого, не відібрати емоцій. Як на справжньому світлі неба зароджуються зірки, так і в безпросвітній темряві створеної Рейндоттир істоти з'являється холодний вогник під назвою душа. І ця душа має ідіотське, зовсім не потрібне почуття прив'язанності, яке змусило пустити зовсім не поодиноку сльозу, коли серед відчайдушних криків жителів почулися знайомі, юної біоалхіміка Сахарози, добродушного колеги Тиммея й дівчинки, яка стала б майже рідною сестричкою, Клі, це ж відчуття зараз, подібно до пташині в клітці билось і тремтіло, не бажаючи щоб останній у цьому гнилому світі людина, що розділила з тобою не один жах «життя» гинув, до того ж, від твоїх ж рук.
— Я не збирався змінювати своє рішення. Ще тоді, на винокурні, тієї ночі... Не важливо. Це мало статися, мабуть, така моя роль на цій сцені, бути пліч-о-пліч зі смертю, ніжно тримаючи її за руку, — колишній капітан кавалерії посміявся, ледве торкаючись пальцями тканини чорної очної пов'язки, — Думаю, це мені нема чого. Чи не допоможеш? — Альберіх нахилився, дозволяючи співрозмовнику зняти з себе набридливий атрибут образу. Сліпе око з безліччю ран від опіків, що розповзаються на закритій частині обличчя, тепер було відкрито, а темна пов'язка благополучно вирвана поривом вітру з рук алхіміка, — вкрай символічно однак..
– Панове. Рейндоттир повернулася з Темних Вод, а перші промені сонця скоро зійдуть, - Зберігач артерій землі з'явився на вершині "голови" механікуса, шанобливо поклоняючись.
- Я сумуватиму за цим місцем. Спи спокійно і безтурботно, Дуріне, знай, що твій народ тепер житиме вічно поза мороком і вічним страхом, що переслідував нас віками, - за старою звичкою Альбедо хотів скласти руки в молитві, як робили парафіяни і черниці в соборі Лорда Барбатоса, однак миттю смикнувся і опустив, усвідомлюючи що такий жест розцінять як зраду Каенрі'ах, до того ж, навіщо молитися коли ти особисто бачив як під ударами механічних монстрів і завалами будівель гине божество, що "править"? - Прошу вибачення.
Почувся грізний крик, що зривався, десь зверху. Цитринітас, незважаючи на те, що він був останньою стадією алхімії, був створений Рейдоттір лише величезним драконом. Помилка зроблена при створенні Альбедо, людяність, була засвоєна Золотом та виправлена у подальших створіннях. Для неї це була найбільша ганьба, Селестія, чорт забирай, звернула на неї свою увагу, мало того, ще й наділила штучну істоту силою Гео, що якщо не обмежував можливості, то дозволяв контролювати кожен його рух.
А Аліса, будь вона не ладна, пояснила людські емоції через що він почав, як здавалося Рейндоттир, повторювати за поведінкою людей. О, лорде, алхімік дійсно сподівалася, що Аліса буде досить розсудливою щоб всього цього не робити і залишити Альбедо самостійно розбиратися з усім і врешті-решт піти шукати спосіб для відродження Кхаенрі'ах, для чого він і був створений. Благо, зараз від нього є трохи користі, зайва пара рук, які знають свою справу, не завадить.
- Добрий вечір, Альберіх, альбедо, Дайнслейф, - жінка, все ще не злазячи зі свого місця на величезному драконі оглянула всіх, затримуючись поглядом на алхіміці та Кейї, – У вас є не більше пів години на прощання з цією проклятою землею, після цього гора буде знищена і якщо не повернетьсь я не подивлюся, що ви на ній ще знаходитесь. А ти, Дайне, приготуй все для переміщення, - голос її звучав голосно і владно, луною відходячи від каменів і високих стародавніх сосен, що поки не встигли повалитися через роботів, що проходять всюди. Вітер свистів у вухах, приносячи з зруйнованого міста крики, стогін болю та смерть.
Спустившись з робота і відчувши під ногами тверду кам'яну підлогу, прийшов якийсь спокій. Зовсім поруч, за кілька метрів було відкрито вхід у руїни не менш великої і гордої цивілізації - Сал Вінданґнір. Мовчки, мов у жалобі, Альбедо підійшов упритул до краю, вдивляючись у холодну і мертву безодню.
– Мене з'їдають жахливі сумніви. Подумати тільки... Чи була потреба в цьому? Хіба ми не стали навіть гіршими від цієї чортової Селестії? Скільки ж невинних ми занапастили в гонитві за привидами минулого? Це ж як собака бігає за своїм хвостом, – алхімік дістав з-під одягу згасле око бога, що лише кілька місяців тому сяяв енергією Гео, – Ні. Потрібно забути про це. Минулого не існує, теперішнього теж, є лише наше майбутнє, - алхімік зморщився і скинув артефакт у руїни, на саме дно. Кейя, слідуючи за ним і за його прикладом скинув туди ж і свій. Такий же бляклий, згаслий, як у мерця. Напевно, їх можна назвати мертвими, нехай і глибоко всередині, не дивлячись на живу облонку. Величезний портал розкрився на кілька сотень метрів і нагадував швидше недбалий розрив. Звідти віяло вічним холодом і порожнечею, проте й такою бажаною усі ці віки свободою. Дув легкий вітер, а на горизонті виднілися поселення перших людей. Без нагляду Селестії і СемиАрхонтів, у новому, абсолютно іншому світі вони й самі стануть якимись богами, всемогутніми. Маючи на руках таємниці світів, машини, здатні вбити бога, зіткані з енергії поза куполом і маючи вічне життя вони зможуть відродити Каенрі'ах.
І тоді залишки божків із Селестії визнають силу людей і міць народу людського, і тоді землі Тейвата здригнуться знову, тільки тепер від падіння великого острова, що зараз димить високо в небі.
– Ласкаво просимо до нашого світлого сьогодення. Давайте ж відпустимо наше нещасне минуле і зробимо крок у новий розділ нашої історії. Хай живе Каенрі'ах. Хай живе нова епоха династії Чорного сонця. За спиною сотні механічних сторожів і воїнів запікали, попереджаючи про запущення режиму самознищення.
Під вибухи гидкого минулого вони увійшли в розрив і приготувалися до нової ери для їхньої держави і світу.